15 лютого історія перетне 25-річний рубіж відтоді, як радянські війська були виведені з Афганістану. Згадати ті далекі події, залишені “за кордоном” уже неіснуючої країни й своєї мирної пам’яті, традиційно зберуться ветерани-афганці. Будуть серед них і полтавці Микола Григорович Захаренко та Володимир Іванович Ващенко. Їхні військові історії зовсім різні. Але за мужність обох відзначено орденом Червоної Зірки.
Наприкінці 1979 року, вже перед самим введенням радянських військ в Афганістан, секретар парткому полку, капітан Микола Захаренко мав з’явитися на розмову до начальника політуправління Туркестанського військового округу. Про зміст тієї зустрічі він здогадувався. Усі військові розуміли, що триває інтенсивна підготовка до воєнних дій. Отож із березня 1980-го в його житті почався новий етап – Захаренко прибув у Кабул, щоб на посаді старшого інструктора спецчастин організовувати невід’ємну на той час від будь-якої сфери діяльності партійну роботу. І це не тільки постійні поїздки по всіх військових частинах, а й обов’язкова участь як представника політвідділу в бойових діях.
Два роки служби в Афганістані вписані у військову біографію Миколи Григоровича Захаренка 13 бойовими рейдами. Всі вони для нього пам’ятні, але найхвилююче нагородження орденом Червоної Зірки пов’язане з операцією зі знищення особливо жорстокої, зокрема й до місцевого населення, банди Карим Абдул Малека в травні 1980-го.
На завдання батальйон тоді вирушив, як завжди, раптово. Точний час виходу, говорить Микола Григорович, мусив знати тільки командир, секретність була пересторогою від ворожої розвідки. Кишлак, у якому засіла багатосотенна банда, оточили вночі, а на світанку вже планували зустріти втікачів із боку гір, що залишались для них єдиним напрямком відступу, вогнем із “бетеерів” і, головне, із зенітно-самохідної установки (ЗСУ). І бандити бігли з надією прорватися в гори, але при цьому намагалися розчистити собі шлях гранатометами. Влучення у ЗСУ виявилось фатальним для запланованої операції – члени екіпажу були тяжко поранені. Вирішальним для бою стало те, що Микола Захаренко, залишивши “бетеер”, у якому знаходився, встиг вчасно опинитися в ЗСУ та змусив її “заговорити”…
Інший пам’ятний випадок, коли Захаренку довелось блискавично приймати рішення, пов’язаний із обстрілом радянської автоколони. Микола Григорович повертався із Ташкента в Кабул напередодні 9 Травня. Вантаж із нагоди свята колона везла незвичайний, у дусі часу, – подарункові посилки воїнам-інтернаціоналістам від комсомольців різних союзних республік. Небезпека чекала в одному з невеликих кишлаків – з-за дувалу з’явився гранатомет. Захаренко встиг скомандувати водієві: “Стоп!” І ледве ЗІЛ загальмував, перед лобовим склом пролетіла граната. Колона зупинилась. Відповідь для нападника у Миколи Григоровича була – дві “лимонки”, які він завжди возив із собою, полетіли за дувал, не залишивши нападнику жодного шансу. Захаренка після цього відзначили знаком ЦК ВЛКСМ “Воїнська доблесть”.
Окрема хвилююча історія передує і нагородженню Миколи Захаренка медаллю “За бойові заслуги”. Він брав участь у виявленні ворожої бази, яка була вміло замаскована у печері за гірським струмком. Не інакше як високою нагородою вважає Микола Григорович для себе й майже неймовірне знайомство під час служби в Афганістані… з легендарним Йосипом Кобзоном. Артист приїздив у радянські частини з концертами, й Захаренко, на той час майор, очолював групу, яка його охороняла. Сцену для виступів споруджували легко – просто під’їжджали впритул одна до одної дві бортові автівки. Застеляли їх плащ-наметами. Як реліквію Микола Захаренко й досі зберігає платівку з власноручним підписом Йосипа Кобзона та світлини. Сподівається, що одного разу улюблений співак таки завітає з гастролями до Полтави й тоді палкий шанувальник нагадає йому, зокрема й про ту історію, як у автобусі, в якому їхали артисти, ворожим пострілом було вибите бічне скло і як артист вразив усіх своєю холоднокровною поведінкою – навіть попросив у Захаренка автомат та зробив кілька пострілів…
Дружина Миколи Григоровича, Раїса Степанівна, не менш благоговійно зберігає іншу сімейну реліквію – чоловікові листи з Афганістану. Прикметно, що свого часу опинитися там на службі могла й вона – як медпрацівник. Донька Захаренків, Анжела, тоді мала 12 років. Була вже й відповідна повістка. Утім розібралися, залишилась в Ашхабаді чекати на ті листи.
Після повернення з Афганістану Микола Григорович отримав призначення в Полтаву, служив у Полтавському вищому військовому командному училищі зв’язку. Пишається, що п’ятеро його випускників стали генералами, перевершивши наставника-полковника. Нині працює за фахом історика, який свого часу здобув у Туркменському державному університеті імені Горького. Як доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін поспішає на лекції та семінари до студентів Полтавського інституту економіки і права.
* * *
У 1982 році призовник Володимир Ващенко в пересильному пункті під Білою Церквою уже нібито й знав, що нестиме строкову службу в Чехословаччині. Утім в останню хвилину юнакам оголосили про посадку на літак за рейсом “Київ – Ашхабад”. Від цього моменту сумнівів уже не було: згодом доведеться перетнути й кордон з Афганістаном. Спочатку, згадує Володимир Іванович, досить незвично почувався від різкої зміни клімату – з України вилітали, коли вже взявся перший осінній мороз, а туркменська земля зустріла теплом і цвітінням дерев. Запам’яталось і те, як новоспечені солдати мусили допомагати місцевим колгоспам збирати урожай ніколи раніше небаченої культури – бавовни. Почувши про денну норму (24 кілограми), новоприбулі лише усміхалися. Принаймні сільським хлопцям було звично тягати вдома куди важчі мішки. Та виявилось, що виконати норму не під силу жодному. Йдучи за комбайном, за день вдавалося назбирати тієї легкої, пухкої “вати” щонайбільше 18 кілограмів.
У військовій частині в місті Теджені Володимир Ващенко протягом півроку освоював обов’язки командира танка. Насправді цей термін міг би бути на півтора місяця коротшим – у межах прискореної підготовки, однак узимку вона вважалася недоцільною, оскільки воєнні дії в Афганістані ставали тоді менш інтенсивними: гори й сніги змушували душманів вичікувати сприятливішого часу. Саме взимку, коли Володимир ще перебував у навчальній частині, його батьки дізналися, що синів однокласник, з яким той ходив до Великобудищанської школи Диканського району, Юрій Кононенко, загинув у Афганістані…
177-й мотострілецький полк, у розташування якого молодший сержант Ващенко з товаришами прибув навесні, знаходився неподалік містечка Джабаль-Сірадж. Танкові батальйони були задіяні для вартування доріг, по яких часто рухалися радянські колони з різноманітними вантажами, а також для охорони наземного трубопроводу, що постачав до Афганістану гас. Перші кілька місяців до нової обстановки потрібно було звикнути – майже цілодобово десь то далі, то ближче лунали постріли. “І нехай ніхто не розповідає, що було нестрашно. Не вірю”, – говорить Володимир Іванович. Утім згодом цей безвідступний супровід незмовкаючої зброї справді вже менше напружував. Так само, як і необхідність щоранку перевіряти, чи не з’явилася за ніч на тому місці, звідки вестиме спостереження за дорогою танк, міна. Виявити такий сюрприз було непросто, умільців серед душманів вистачало. Двічі Володимиру Ващенку доводилося натикатися спеціальним щупом на якісь підозрілі прикопані предмети. Одного разу знадобилась і допомога саперів, які знешкодили фугасну міну.
З шостої ранку до шостої вечора танки стояли на своїх позиціях понад дорогою. Залишити окоп могли тільки в разі обстрілу колони ворогом, щоб терміново надати товаришам допомогу. Мій співрозмовник згадує, що якось велика вервечка радянських вантажівок, не дивлячись на надвечірній, а значить, підвищено небезпечний для руху, час, не зробила привал біля 177-го полку, а попрямувала далі. На мосту через гірську річку потрапила в пастку – влучними пострілами із засідки душмани підбили першу й останню автівки. Колона зупинилась, власне перетворилася на мішень. Врятували її тоді танкісти, вчасно нагодившись і зіштовхнувши бойовою машиною пошкоджену вантажівку з дороги.
Найприязніші товариські стосунки, які тривали ще багато років після служби в армії, у Володимира Ващенка склалися із Василем Касьяном із Дніпропетровщини, він так само був командиром танка. У жовтні Василь з екіпажем мчав на бойовій машині, отримавши повідомлення про тяжкопоранених на точці, де перебував друг. На точці знаходилось приміщення, в яке танкісти поверталися після денного вартування. І до сьогодні Володимир Іванович Ващенко переконаний, що, найімовірніше, душмани мали намір тоді захопити танк. Передчуття наближення небезпеки наростало навіть попри доволі мирні зовнішні обставини – селяни з найближчого кишлаку під горою постійно снували між поселенням і долиною, де були їхні городи, перевозили на віслюках, несли у вузлах зібраний урожай. Раптом у долині виросла гора з близько двадцяти мішків, біля якої періодично почали з’являтися не схожі на заклопотаних городництвом люди.
Їхні надто пильні погляди в бік точки було помічено. До секретної перевірки радянські військові залучили й співробітників афганської служби держбезпеки, так званих хадівців. Була влаштована засідка, однак нічого підозрілого виявити не вдалось. Ващенко припускає: так сталось лише тому, що серед хадівців були інформатори душманів. Мішки з цибулею залишились мирно височіти на городі. А невдовзі саме з-за них, у розпалі дня, опівдні, відкрив вогонь гранатомет. Один із співробітників ХАДу та Володимир Ващенко отримали тяжкі поранення. Можливості зберегти командирові танку ушкоджену ногу не було. Почався період тривалого лікування у Баграмі, Кабулі, Ташкенті, Києві. В українську столицю провідувати сина у військовому окружному госпіталі вже приїздили рідні. Особливо хвилюючою була зустріч Володимира з батьком, Іваном Михайловичем, якому довелось воювати у Велику Вітчизняну війну… Згодом Володимир Ващенко дізнався, що нагороджений орденом Червоної Зірки.
Відтоді минуло три десятиліття, в яких і попри мирний час та життя на рідній землі вистачало різних випробувань. У 1984 році двері до вищої освіти перед Ващенком зачинили у зв’язку з відсутністю комсомольської характеристики з полку, в якому служив. Його пояснення про те, що після поранення було не до збирання паперів, не подіяли. Згодом таки вступив на омріяний факультет, але недовчився, потрібно було заробляти на молоду сім’ю. Щодо пенсії за інвалідністю, то ледве добився, щоб лікарі встановили другу, а не третю, групу. Втім і це давно вже у житейському млині перемололося. Зараз Володимир Іванович працює помічником на складі ПрАТ “Пласт”.
Поруч із ним – дружина Тетяна Іванівна, виросла донька Оксана, підростає онук Роман. Є заради кого прагнути кращого майбутнього. Немає, говорить Володимир Іванович, сповна поваги й справедливості до ветеранів-афганців із боку держави.

Армійські будні під час служби в Афганістані.
Микола Захаренко.
Володимир Ващенко.

Вікторія КОРНЄВА
Олег ЖУРАВЛЬОВ (фото)
“Зоря Полтавщини”