“Я по себе знаю, как я странствовал в Полтаву…”
Т.Г.Шевченко. “Близнецы”.

У кожного із нас свій Шевченко: з дитинства входить його слово в душу людини, засіваючи її зернами добра, любові й милосердя, спонукаючи до розвитку розуму, а ще більше – серця. Ніхто не знає, які б ми були, якби не Тарас Шевченко. Не одне покоління (і не тільки українців!) відчуло на собі могутній вплив його праведного і пророчого слова, мовленого “неложними устами”.
Український геній виріс із сирітства і рабства, піднявся із дна життєвої безнадії та відчаю. Непереможна сила духу вела його через життєві терни: ледь усміхнувшись, доля посилала йому все важчі й болючіші випробування. Та це не зламало поета-пророка: його слово освятило життя і працю простих людей на українській землі. Він був чесним і милосердним, щирим і чутливим – його твори випромінюють слова правди й любові.
Наш Кобзар не зазнав родинного щастя, ніколи не мав власної хати – хоч як цього прагнув. Ніколи не мав того, на кого опертися, та сам став каменем непорушним для українців на рідній землі й у далеких світах.
“Вас я кріпко улюбив, знайшовши таке м’якесеньке серденько і душу чисту, мов хрусталь”, – пише до 26-літнього поета Г.Ф. Квітка-Основ’яненко 23 жовтня 1840 року, прочитавши “Кобзаря” і точно відчувши осердя особистості українського генія.
Весь свій не дуже довгий вік Шевченко служив Богові та Україні, як це робили і давні пророки. Мав дар силою слова розбивати скам’янілі серця.
Із каземату посилав землякам свій заповіт:
Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
Із пустелі Кос-Аралу звертався до братів-українців:
Навчайтесь
Путями добрими ходить,
Святого Господа любить
І брата милувать!
Його доля дивовижно близька кожному із нас. А усвідомлення того, що стежками твоєї малої батьківщини ходив Тарас Григорович Шевченко, змушує вдивлятись іншими очима у ті далекі часи, намагаючись зрозуміти його оточення, обставини, що привели поета у наш край, враження, отримані від міста, подій та людей.
За свідченням пропагандиста творчості Кобзаря Євгена Ганенка, вчитель малювання полтавської гімназії Федот Леонтійович Ткаченко розповідав, що у творчому доробку Т.Г.Шевченка академічного періоду (квітень 1838-го – березень 1845 року) був образ цариці Олександри Федорівни, дружини імператора Миколи І, написаний у Санкт-Петербурзі для іконостаса домової церкви Полтавської військової гімназії. Робота над образом цариці тривала упродовж 1839–1840 рр. Цілком можливо, що на той час Шевченко охоче взявся до цієї роботи, адже у його визволенні цариця не те щоб зіграла свою роль, але все ж на “сцені” з’явилась.
Тоді, як 1838 року К.П.Брюллов намалював портрет В.А.Жуковського, був організований розіграш лотереї при царському дворі. М.Ю.Вієльгорський та В.А.Жуковський зуміли залучити до участі у ній впливову фрейліну – графиню Ю.Ф.Баранову, котра служила наставницею-вихователькою доньок імператора. Портрет виграла цариця Олександра Федорівна. Шевченко про це добре знав. Знав і те, що царська родина купувала портрет Жуковського не для того, щоб викупити його з неволі, а щоб мати високохудожній твір – портрет вчителя російської мови та наставника великих князів.
Наразі доля цієї роботи Т.Г.Шевченка невідома.
22 квітня 1838 року – день омріяної волі. А вже наступного дня він став “вольноприходящимъ” учнем рисувальних класів Петербурзької академії художеств.
У цей час його оточувало чимало вихідців із Полтавщини. Серед них – поет Євген Гребінка, його рідний брат Микола, художник Аполлон Мокрицький, що виховувався у Полтаві, в Будинку дітей бідних дворян, конференц-секретар академії художеств Василь Григорович.
Восени 1838 року вони довідалися, що Шевченко не лише талановитий художник, а й поет. Євген Гребінка отримав від Тараса декілька поезій для свого альманаху “Ластівка”. 18 листопада Є.П.Гребінка писав до Г.Ф.Квітки-Основ’яненка: “…тут є у мене один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші, то нехай йому сей та той! Як тільки що напише, то тільки цмокни та вдар руками об поли! Він мені дав гарних стихів на Збірник”. Фактично Шевченко одразу був розпізнаний як один із найбільших літературних талантів України.
Ранню поетичну творчість Кобзаря традиційно вважають такою, що тяжіє до фольклору та сповнена романтичних мотивів. Коли саме він відкрився друзям, що пише вірші, невідомо. Проте можна з певністю говорити, що смерть Івана Котляревського у Полтаві 10 листопада його глибоко вразила і схвилювала – Шевченко відгукнувся пристрасною елегією, у якій однією назвою дав оцінку безсмертної спадщини поета-полтавця – “Н а в і ч н у п а м ‘ я т ь К о т л я р е в с ь к о м у!” Про цю сумну звістку він міг дізнатися з журналу “Сын Отечества” (1838 р., т. 6, с.64), але, найімовірніше, її передали з Полтави листовно чи усно земляки-краяни.
Хоч особисто Т.Г.Шевченко та І.П.Котляревський не зустрічались, молодий поет добре знав “Енеїду”, поважав її автора як талановитого поета, просвітителя і гуманіста.
Елегія Тараса Шевченка починається розлогим заспівом у народнопісенному стилі: він лине думкою у Полтаву, яка уявляється йому кущем калини з осиротілим гніздечком соловейка. Тут і розкривається алегорія твору:
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав…
Розмірковуючи над подальшими шляхами розвитку рідного слова, Шевченко по-справжньому оцінив велич І.П.Котляревського і звертався до нього як до свого духовного батька:
Праведная душе! Прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай!
Шевченко першим пророкував безсмертя Котляревському і глибоке внутрішнє переконання поета виявило себе у чудових рядках:
Все сумує, – тільки слава
Сонцем засіяла;
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Елегія “На вічну пам’ять Котляревському” не ввійшла до першого “Кобзаря”, бо була віддана Є.П.Гребінці для альманаху “Ластівка”, що з’явився друком 1841 року.
Працюючи над поезією, Т.Г.Шевченко був знайомий лише з першими чотирма частинами “Енеїди”, які на той час були надруковані.
В автобіографічній повісті “Художник” оповідач згадує, що у далекі літа ранньої юності крадькома від учителя читав “Енеїду” Котляревського: “Давно, очень давно, еще в приходском училище, украдкою от учителя читал я знаменитую перелицованную “Энеиду” Котляревского”.
Після виходу двох книжок “Украинского сборника” І.І.Срезневського послідовно у 1838-му та 1841 році Т.Г.Шевченко прочитав “Наталку Полтавку” та “Москаля-чарівника”. Бачив він їх і на Петербурзькій сцені під час гастролей М.С.Щепкіна.
Ознайомився Шевченко з повним текстом “Енеїди” у посмертному виданні 1842 року і знав багато уривків із поеми напам’ять. Про це свідчать його російськомовні повісті “Наймичка” та “Художник”, написані у засланні, де автор цитує, хоч і з деякою неточністю, окремі рядки з поеми І.П.Котляревського.
Не залишилася поза увагою Шевченка й “Пісня на Новий 1805 год …”, бо теж згадує її в одній із повістей. Очевидно, прочитав її у рукописному списку.
На весь Шевченків вік увійде Котляревський і його полтавська муза в душу поета. Влітку 1843 року, ще під час першої подорожі в Україну, він познайомиться у Яготині з колишнім полтавським генерал-губернатором князем Миколою Григоровичем Рєпніним, заприятелює з його донькою Варварою Миколаївною та сестрами-сирітками – Глафірою, Олександрою і Тетяною Псьол, що виховувались у родині князя. У них він дуже багато чув про Івана Петровича Котляревського, що був у Полтаві другом їхнього дому, і, мабуть, не одну привабливу рису живого образу письменника Шевченко відтворив завдяки яготинським враженням.
У Яготині поет познайомився з Марією Дмитрівною та Петром Дмитровичем Селецькими, братом і сестрою, нащадками багатого маєтку “Отрада” у с. Малютинці Пирятинського повіту, і того ж 1843 року побував у них.
Маєток знатних та родовитих Рєпніних гостинно і привітно зустрів Шевченка, став для нього затишним притулком, де він написав портрет князя М.Г.Рєпніна з оригінала швейцарського художника Й.Горнунга, груповий портрет його онуків, поему “Тризна” з присвятою “На пам’ять 9 ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной”.
Варвара Рєпніна схилялася перед талантом Шевченка і вважала за свій обов’язок допомогти йому стати на вищий щабель у його творчому піднесенні. І старий князь, і Варвара багато розповідали поетові про полтавський театр, про клопоти у справі викупу актора Михайла Щепкіна з кріпацтва, до яких активно долучився Іван Котляревський. Не лишалась осторонь і дружина князя – Варвара Олексіївна Рєпніна, онука останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Бажаючи допомогти Шевченку отримати посаду вчителя малювання при Київському університеті Св.Володимира, вона клопотала про це перед своїм родичем (чоловіком сестри) – міністром народної освіти графом Уваровим. У повісті “Близнецы” є згадка про неї: “… в это время вошел высокий лакей и говорит, что княгиня Р. просит (Котляревского) к себе на чай”.
З листів Варвари Миколаївни Шевченко дізнавався про деякі полтавські події, про долі її рідних та друзів. 19 червня 1844 року вона пише поетові: “Недавно я была в Полтаве, ровно десять лет после последнего моего в ней пребывания. В Полтаве … мы с Глафирой восхищались прекрасными видами, стоющими внимания художников”.
З особливою шанобою згадував веселого полтавського мудреця Івана Котляревського Аполлон Мокрицький, друг по академії художеств. Малим хлопчиком Аполлон разом з братом Михайлом перебував на вихованні у полтавському Будинку дітей бідних дворян, який очолював Котляревський. Далі здобував освіту разом з Є.П.Гребінкою у Ніжинській гімназії вищих наук. З Шевченком А.М.Мокрицький познайомився 1836 року, згодом познайомив його зі своїми вчителями – К.П.Брюлловим та О. Венеціановим. У “Щоденнику”, який він вів у 1836–1840 рр., А.М.Мокрицький послідовно розповів про історію викупу Шевченка з кріпацтва та участь у ній К.Брюллова, В.Григоровича, В.Жуковського.
Немало про Полтаву, безумовно, розповідав Євген Гребінка – поет-українець із найближчого петербурзького оточення Шевченка. З його рідним братом Миколою Шевченко навчався разом у рисувальних класах академії художеств.
Родовий хутірець братів Гребінок – Убіжище – знаходився у Пирятинському повіті Полтавської губернії. Але й саму Полтаву Гребінка знав і відчував як письменник непогано. “Полтава – очень хорошенький городок. Мне редко случалось видеть площадь красивее полтавской, на которой стоит памятник Петру Первому; только жаль, что эта площадь засажена высокими деревьями и они скрывают от глаз прекрасные здания, их окружающие. От площади идет к собору чудная Александровская улица, обсаженная пирамидальными тополями; далее, за собором, у крутого берега открывается необозримый горизонт луговой стороны Ворсклы… Налево, на горе, из темной дубовой рощи красиво возвышаются белые башни монастыря”, – пише він у повісті “Полтавские вечера”.
У цьому творі означено немало суто полтавських особливостей міської забудови І половини ХІХ ст., зустрічаються оригінальні спостереження, у т.ч. про пил та рідку грязюку, якими переповнені вулиці під час суші й дощу, а також про особливий вид взуття, що носять полтавці, – “особые туземные калоши, вроде широких сапогов почти до пояса, в которые стоит только вскочить и потом смело можно идти по улице до места, где выскочишь из них и сух и чист”. Так могла писати тільки людина під впливом власних вражень та з власного досвіду.
У Петербурзі Євген Гребінка викладав у військових навчальних закладах. Навколо нього утворився гурток української інтелігенції. На літературних вечорах у Є.П.Гребінки бували І.Панаєв, В.Даль, Т.Шевченко.

Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий співробітник Полтавського
літературно меморіального музею І.П.Котляревського