Останні дні січня традиційно насичені пам’ятними історичними датами. День 22 січня для переважної більшості краян сприймається як велике державницьке і національне свято. 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада в Києві ухвалила ІV Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку “самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”, а дня 22 січня 1919 року Директорія, продовжуючи державницькі традиції своїх попередників, ухвалила Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Відтак цій даті судилося вже у роки української революції стати Днем Соборності, а з 30 грудня 2011 року – Днем Соборності та Свободи. В одному реєстрі з датою 22 січня значиться ще одна – 29 січня 1918 року – День пам’яті героїв Крутів.
Проте ще зовсім недавно переважна більшість українців не мала об’єктивної інформації щодо знакових подій нашого минулого, оскільки тривалий час радянська історіографія робила усе можливе, щоб спотворити суспільне сприйняття визвольних змагань 1917–1921 рр., а сам Акт Злуки УНР і ЗУНР сприймала як щось “незвершене”, ледь не утопічне, а то й злочинне. І навпаки, подіям “золотого вересня” 1939-го радянські ідеологи намагалися надати особливої значимості, мовляв, “дві України” тоді радісно об’єдналися у єдиному братському пориві.
Насправді ж у січні 1919 року бачимо волевиявлення народу, яке розвинулося згодом у поезії, піснях, графіці: марках, листівках, плакатах… (та про це почали дізнаватися вже у період незалежності України). А в 1939-му – був результат домовленості між двома агресорами про розподіл Європи, тож про українську єдність “благодійники” й не думали.
Тож повернімося до подій 96-річної давності. Становище, в якому перебувала у грудні 1918 року Директорія УНР, було надзвичайно тяжким. Україна була оточена з усіх боків ворогами, всередині українського уряду не було єдності, не було її і в політиці. Політична складова України у цей період була така: представники політичних (соціалістичних) партій на початку грудня 1918 року ухвалили, що найвища влада в країні належить Директорії (Володимир Винниченко – голова, Симон Петлюра, Панас Андрієвський, Федір Швець, Андрій Макаренко), а законодавча влада належить Трудовому конгресові, “обраному трудовим населенням, без участі поміщиків та капіталістів”. Така структура сприймалася у політичних колах неоднозначно і давала привід ворогам України звинувачувати Директорію в “більшовизмі”.
Та попри всі закиди опонентів політика Директорії була державницькою. Лише у січні 1919 року в Києві урядом В. Чехівського були схвалені важливі закони про державну мову, про українську грошову одиницю, про вищий уряд Української православної церкви тощо.
У надзвичайно складних політичних умовах відбулася й подія, яка мала велике ідейне значення: 22 січня 1919 року під час урочистостей з нагоди Дня Соборності на Софійській площі у Києві уряд Директорії проголосив: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна”. Акт Соборності (Акт Злуки) було проголошено в дуже урочистій формі, у присутності очільників УНР, урядових делегацій, делегатів Трудового конгресу, дипломатичного корпусу, генералітету армії УНР, січових стрільців, великої кількості пересічного люду. Відбулася подія, про яку століттями мріяли мільйони українців, заради якої віддавали вони своє життя.
Полтавці можуть пишатися тим, що під текстом Універсалу про возз’єднання українських земель серед підписів членів Директорії стоять автографи і двох наших славетних земляків – Симона Петлюри та Андрія Макаренка. Представниками від ЗУНР були Лев Бачинський, Лонгин Цегельський та Степан Витвицький.
Тогочасна українська інтелігенція чудово усвідомлювала значущість проголошених Актів. Оцінюючи подію 22 січня 1919 року, славетний літературознавець Сергій Єфремов, приміром, зазначав: “Того дня оформлено і затверджено Акт поєднання двох досі порізнених частин України. Розпахане, од віків переполовинене тіло національне зробило останній акт, щоб зростись не тільки духом, бо це давно вже зроблено, а й у політичних формах”. Проте Акт Злуки українських земель лише проголошував утворення УНР. Обидва державних утворення УНР та ЗУНР під натиском Росії та Польщі швидко втрачали територію і невдовзі більшовики окупували Київ, поляки – Східну Галичину, Чехословаччина – Закарпаття…
Процеси національного відродження було перервано на злеті. Приміром, менше двох місяців проіснувала влада Директорії на Полтавщині. Упродовж цього часу вона просто не могла реалізувати своїх намірів: виконати соціально-економічну і політичну програми, завершити експропріацію поміщицьких маєтків, увести робітничий контроль у промисловості, забезпечити мир і спокій в Україні, створити державні інституції, які користувалися б довір’ям народу. Вся влада на місцях перебувала у руках численних отаманів, що врешті й дозволило більшовикам досить швидко окупувати Наддніпрянщину, а згодом – і всю Україну.
Вранці 19 січня 1919 року більшовицькі загони вдруге вступили до Полтави, 1 лютого 1919-го був окупований промисловий Кременчук. Нове пришестя більшовиків суттєво відрізнялося від попереднього. Більшовики подавали себе за “справжніх” визволителів трудящих України, й деякий час завдяки своїй демагогії їм навіть вдалося залучити на свій бік значну частину робітників (особливо залізничників) та селян. Та після того, як люди на практиці відчули, що таке продрозкладка, яка зводилася до того, що надлишки хліба в селянських господарствах підлягали вилученню на користь радянської держави (причому надлишки визначалися не фактичною наявністю хліба у селян, а потребами в ньому більшовицького режиму), омана з їхніх очей швидко спала. Крім того, кампанія більшовиків щодо націоналізації промисловості, спроби запровадження загальної трудової повинності за військовим зразком та налагодження зрівняльного “комуністичного розподілу” примножило в рази кількість опонентів тоталітарного режиму. Типовим явищем стали насилля, обшуки та розстріли мирного населення, накладення контрибуції на місцеву буржуазію. У ці січневі дні 1919 року більшовиками були прийняті такі декрети: про облік друкарських машинок, револьверів, біноклів; для боротьби із саботажем було створено Надзвичайну комісію тощо. Запрацював на повну маховик тоталітарного режиму.
Як слушно зауважив наш земляк, доктор історичних наук Дмитро Вирський, це був кінець не лише доволі легітимного національного урядування (наскільки воно в революційний час могло видаватись легітимним), це був кінець ладу, спроможного забезпечити соборну єдність України та готового до здійснення програми широких соціальних реформ на засадах певного суспільного компромісу. Надалі на людей чекала лише безжальна громадянська війна, війна на винищення, до останнього “Мальчиша-Кибальчиша”, здатного битись за будь-яку з ворогуючих сторін.
День Соборності та Свободи України дає сьогодні нам можливість віддати шану тим, хто далеко у не найсприятливіших умовах розбудовував молоду українську державу; осмислити вкотре ті уроки, які надає нам історія.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
ім. Т. Г. Шевченка