Надворі ще зовсім чорно, але за якісь півгодини світанкова темрява скресне й змішається з білою гладдю снігів. Мама нашвидкуруч заплітає мені кіски й, так само кваплячись, ставить у кухні на стіл тарілку з моїм звичайним зимовим сніданком – підсмаженою скибкою білого хліба з яєчнею замість м’якуша посередині. Яєчня зручненько вмостилась у золотистій грінці, ніби в гнізді, й терпляче чекає, коли я нарешті розламаю скибочку навпіл і почну смакувати. Чай іще дуже гарячий, і мама його студить, переливаючи з однієї чашки в іншу. Довкола стоїть густий сонячний аромат – духмяний напій вона заварює із сухих гілочок малини.
Восени перед тим, як вирушити до школи, я снідаю зазвичай картопляниками, приготованими з недоїденого за вечерею пюре, навесні – солоненькими сирниками зі сметаною. А сьогодні чомусь нічого не хочеться. Помітивши мою млявість, мама стурбовано прикладає мені до лоба свою шорстку, теплу долоню, потім ніби трохи й заспокоюється, каже, що це я, мабуть, не виспалась. Але за мить присідає біля моїх ніг і пильно, знизу вгору, вдивляється в обличчя. А я якимось незнайомим голосом прошу в неї вареників із шовковицею. Після цих слів вона скрушно зітхає, і я, ніби виправдовуючись, лопочу, що поснідаю просто хлібом із водою і цукром. Мама зосереджено відрізає від буханця окраєць, вмочає його в мисочку з водою й іде у той куток кухні, де в нас за дверима стоїть недавно початий мішок цукру.
Сьогодні ці ласощі чомусь не мають для мене солодкого смаку. Я ледве з’їдаю півшматочка й байдуже витягую з-під пахви й подаю мамі градусник. Вона дивиться на нього й знову обнадіяно знизує плечима, спантеличено піднімає брови, наморщуючи чоло. А я вже надіваю рукавички й беру до рук портфелика. За хвірткою навіть не зупиняюсь – не хочеться чекати подружку Оксанку, з якою довелося б розмовляти й сміятися всю дорогу. Натомість іду до школи сама, слухаючи, як рипить під валянками сніжок. Дітей на вулицях ще не видно, до високих постатей перехожих зовсім не придивляюсь. Біля воріт шкільного подвір’я обертаюсь на оклик моєї вчительки. Вона живе поряд із школою, у будинку, який ховається за рядочком деревець горобини. Їхні віти зовсім засніжені, але деінде з-під білого зимового мережива пробивається полум’я гарячих коралів. Кетяги дивом вцілілих до цієї пори ягід вичахають на холоді, випромінюючи в сніги ледь вловиме марево.
На голові в Ніни Петрівни – біла пухнаста хустинка-павутинка, комір пальта мерзлякувато піднятий догори. Сумка її, як завжди, розстебнута: ледве вмістила чергові партії зошитів. Вчителька бере мене за руку, питає, чи не покусав моїх щічок дорогою морозець, і разом ми йдемо на той майданчик за приміщенням школи, куди якраз під’їжджає автобус, який возить дітвору на навчання з п’яти довколишніх невеличких сіл. Серед пасажирів чимало й моїх однокласників. Як той дрібний горох, вони сиплються з автобуса у теплі обійми вчительки й, тулячись до неї з усіх боків, на ходу ще солодко досипають. Тим часом Ніна Петрівна витягує з кишені пальта паперовий згорточок і веде нас до розвішаних на деревах годівничок –
там уже юрмиться звикле до вранішніх пригощань птаство.
…Нестерпно жарко мені стає після другого уроку. Ніна Петрівна співчутливо гладить по голівці й відпускає додому. До сліз прикро, що захворіла я якраз на порозі канікул і новорічних свят, але й поскаржитися не виходить – у горлі відразу починає рухатись якийсь їжачок. Вдома татко вже повернувся з нічної зміни й – ледь рипнула відчинена мною хвіртка – вибіг назустріч. Так схвильовано-легко, що навіть сніг мовчав під його взутими у самі калоші ногами. Важкі, затяжні ангіни – це ніби успадкований мною відголосок його власного далекого дитинства, й, певно, тому кожного разу, коли я хворію, у таткових карих очах з’являється такий по-дитячому безмежно-непоясненний страх.
І цього, і наступного дня все відбувається, як не зі мною: прабабуся Марія напуває з кухлика лікувальним компотом із сушених ягід бузини, мама не встигає накладати мені на чоло й груди компреси з горілки та оцту, як мокрі холодні ганчірки стають гарячими. В обідню пору засинаю, чого в звичайному стані зі мною не трапляється ніколи, адже сліпуче денне світло відчуваю, здається, не тільки через найгрубіші штори, а й через цегляні стіни. Невдовзі кидаюся зі сну й, завмерши, злякано чекаю, доки перед очима зупиниться карусель, яка розгойдує й стелю, й підлогу, й ліжко… Потім довго сиджу, боячись навіть прилягти, щоб знову не задрімати й не провалитися у тривогу. Прислухаюсь, як у сусідній кімнаті прабабуся бавить малят, а татко гримить у кухні біля плити повними й порожніми відрами.
На третій день з’являється таке відоме мені по попередніх нездужаннях відчуття, ніби все довкола повертається у звичайні обриси, надійно ховаючи в них, як у шкаралупку, своє живе єство й знову перетворюючись на знайомі мені до останньої тріщинки стільці, крісла, шафи, підвіконники…  І відчуття це не зраджує – на ранок прокидаюсь уже зі звичайним на дотик, у міру теплим чолом. Утім дуже квола. Навіть ноги не слухаються ходити. З’ясувавши, що ковтати мені вже не особливо боляче і я нарешті хочу поласувати чимось добреньким, мама, як завжди, коли я нарешті починаю одужувати, смажить цілу гору вергунів і варить із консервованих вишень здоровенну каструлю киселю. Настрій поліпшується і в змушених усі ці дні ходити довкола мене навшпиньках сестрички й братика. Прабабуся Марія на радощах копирсається у своїй скрині, щоб подарувати мені чергову непотрібну хустину.
Але головна подія цього дня відбувається завдяки таткові. Він вирішує, що годі тримати надворі придбану до свята сосну. Заберемо її в тепло заздалегідь. Спочатку вносить хрестовину, яку дбайливо обстукує негострим боком сокири, перевіряючи її на міцність, а потім, зачіпаючись гілками за одвірки, в хату ледь проходить обхоплена татковими руками зелена хмара. Ось вона, наша новорічна гостя-чарівниця! Кімната відразу наповнюється гіркуватим ароматом живиці. Татко піднімає з килима кілька загублених деревом шишечок і подає мені – вони липкі, в прозорих краплинках на ще зовсім зелених і ніжних лусочках. Мама тільки зітхає: “А вдома у нас смереки…”
Через якусь годину, коли я вже вволю нагойдалась на хвилях соснових пахощів, руки аж сверблять діставати з серванта величезну коробку з новорічними іграшками. Тим більше, що влітку, після переїзду до нас бабусі й дідуся з Карпат, його й без того незбагненно-казковий вміст поповнився прикрасами, якими ще маленькою милувалася моя мама. Переважно це – золотаві шишки, срібні бурульки й грибочки у різнокольорових капелюшках, власне, все те, що є суголосним живому лісу. Кілька ж тижнів тому ми з Оксанкою, виклянчивши вдома заповітні карбованці, навідались до найцікавішого в селі магазину – культтоварів, щоб придбати по кілька нових ялинкових прикрас. Довго не могли вибрати, які ж із запропонованих на прилавку іграшок найкрасивіші, й стояли перед продавщицею, тіткою Ольгою, ніби загіпнотизовані. Одним словом, мріяли скупити всіх наявних у магазині срібновухих зайчиків, закутаних у скляні хутра дівчаток-ескімосок із рисочками замість очей, снігових баб у неймовірних малинових циліндрах разом із перламутровими космічними ракетами та кульками всіх кольорів… Тітка Ольга нас не квапила. Вона, мабуть, знала, що продає не крихкі скляні іграшки, а ще крихкішу магію зимового свята, несвідоме очікування дива, яке мені, на щастя, ніколи й не перерости…
Коли сосна в напівтемряві кімнати вже пишається своїм блискучим святковим вбранням, я навіть затамовую подих, боячись, що від його теплоти вона може розтанути, як срібляста сніжинка… Аж раптом вся ідилія розлітається на тисячі друзок: сестричка, яка ще мить тому вдоволено мотала ложкою із тарілки кисіль, вибухає таким розпачливим і голосним плачем! Мала надумала перевірити, чи вдасться засунути до носика кісточку з вишні. Вдалося. Перелякана мама тремтячими руками намагається дістати кісточку, але де там… Крихітна експериментаторка кричить і пручається. Врешті все закінчується нічною поїздкою на “швидкій” із дільничної лікарні аж до районної. Там звиклі до подібних сюрпризів у ніздрях та вухах малих дослідників чергові медики легко дістають злощасну кісточку. “Вилікувану” ж пацієнтку наділяють одним із приготованих під лікарняну ялинку подарунків, і додому вона повертається з солідним виглядом людини, яка добре знала, що й навіщо робила.
Невдовзі рахунок дням, як і фантикам з-під з’їдених цукерок, губиться в суцільній святковій хурделиці. Не встигли нарадітись Новому року, наласувавшись всілякою смакотою, уже час готуватися до Різдва. З особливим нетерпінням на нього чекають прабабуся Марія і наші гуцули. Вони весь цей час не дозволяли собі й скуштувати чогось м’ясного чи молочного. Тільки безпорадно зітхали, коли мама тушкувала нам ситні, зі свининою, останню банку якої берегла в погребі спеціально для цього випадку, голубці, а татко кришив яйця та ковбасу в салат “Олів’є”.
За день до Святого вечора по перших сірих слідах світанку до нас приходить різник, дядько Мишко Вишняк. Уже розуміючи, що та як відбуватиметься під його головуванням у нашому дворі надалі, ми з сестричкою та братиком прокидаємося раніше звичайного й, зачувши десь у галереї гучний голос дядька Мишка, відразу ж ховаємо голови під подушки з надіями просидіти так аж до того моменту, коли татко внесе нам погризти свинячих смалених вух та хрумкого хвостика. Тоді вже сміливо можна буде вилазити зі своїх подушкосховищ, не боячись почути страшний у безнадії вереск приреченої тварини. Ждемо півгодини, ще трохи… Далі терпіти вимушену неволю несила. Зі сподіваннями, що все вже, певно, скінчилося, крадькома наближаємося до вікна, й саме цієї миті… Наввипередки біжимо до ліжок, падаємо на них знову й із силою притискаємо до вух краї подушок – яке там, здається, що страшним ревінням пораненої тварини дзеленькотять навіть всі шибки в наших вікнах…
Вранішні страх і досада, приправлені думками про жорстоку загибель ні в чому не винної тварини, вивітрюються з хати десь ближче до обіду, коли дядько Мишко сідає з татком до столу скуштувати під чарчину свіжини. Запах у кухні – аж слинка з рота тече. Голос різника починає здаватися навіть жартівливим і дружнім. Приємний він все-таки чоловік. А дружина його, тітонька Надя, – найщедріша у світі хрещена мати. Моєму братику кортить уже якнайшвидше дізнатися, що саме вона приготувала йому в подарунок. Мама стоїть біля плити й вдоволено помішує ароматний вміст величезної каструлі, з якої летять бризки розтопленого свіжого сала, й смачно прицмокують шматочки такого ніжного, що майже прозорого, м’яса. Поряд на сковорідці золотавиться іскристою скоринкою печінка. Прабабуся збирається запікати пузину – розгортає на столі чималий шмат тоненького сала, з рожевим шнурочком прорізі на боках, нашпиговує його часником, пересипає подрібненим лавровим листям, чорними горошинками перцю… Ми всі троє дітей крутимося з виделками й ложками між дорослими, намагаючись не дивитися в те вікно, за яким на яблуні висить підв’язана за мотузку жовто-коричнева безвуха свиняча голова. З неї мама наварить холодцю, начинить кендюх.
Увечері, коли все м’ясо вже засолене в банках, а сало може підождати надворі й до завтра, мама робить ковбаси, а татко щільненько викладає готові кілечка на сковорідку й відправляє в духовку. Назад вони повертаються рожево-коричневими, соковитими й аж солодкими на смак. Кілька рум’яних кілечок мама відкладає, щоб віднести до свята своїм батькам, які ще суворо постують.
На Святвечір, із першою зіркою на ясній сині неба, все довкола ніби стиха й зупиняється. Прислухаються до урочистої тиші, яка сутінковими тінями доземно кланяється в непорочно білі сніги, зимові садки. Сідає у хаті на стільчик навіть наша мама. Прабабуся Марія терпляче-мовчки спостерігає, як ми збираємося нести вечерю нашим гуцулам. Відвідини хрещених батьків, незважаючи на те, що дітей повна хата, у нас займають небагато часу, адже переважно всі ті люди пов’язані з уже неіснуючим хутором, де ми народились. Отож роз’їхались хто куди.
Мама накладає на середину широченької тарілки гірку куті – відвареного й приправленого солодким узваром із яблучно-грушевої сушки рису. Куті з пшениці мама не любить, каже, що “вдоста” такої наїлась у дитинстві, а от рис тоді дозволяли собі на свята тільки багаті односельці. З усіх боків обкладає соковиту гірку пиріжками та іншими смаколиками. Потім ставить тарілку на красиву візерунчасту червону хустину, зав’язує її кінці вузликом і доручає мені потримати, доки допоможе татку зібрати наших малих. Я виходжу надвір і гублюся очима в безкрайньому небі – величезні зорі схожі на кришталеві квіти.
Дід Федір зустрічає нас біля воріт, він у своєму улюбленому, навіки пропахлому полонинами кожухові. На столі в бабусі Рози – тільки пісне. Принесені нами м’ясні гостинці вона ховає на завтра. А нам підкладає у тарілки картоплю з грибами й вареники з капустою, вінегрет і тушковану щуку… Дорослі довго говорять про родичів, яких уже немає на світі, а ми, малі, повторюємо нехитрі слова колядки, з якою братик завтра піде вітати зі святом сусідів. Потім згадуємо й щедрівки, з якими стукатимемо до них у віконця вже всі разом – щиро ждані та щедро обдаровані цукерками, яблуками, мідяками й “білими” копійками, а іноді навіть карбованцями. Братика сусіди попросять після щедрування прийти до них ще й удосвіта. Мама тоді понасипає йому в кишені пальтечка зерна, яким він засіватиме добрим людям, “щоб всього було доволі – і в коморі, і на полі”.
Згодом тріскучими морозами вимостить собі стежки до ставків Водохреща, й ми з татком домовимося завести будильник, щоб вийти вночі до колодязя й витягти незвичайної, оживаючої у цей незбагненний час води, а потім довгі місяці, не помічаючи поблажливо-сумної усмішки, з якою слухатиме наші розмови прабабуся Марія, дивуватимемося й захоплюватимемося, що чиста вона, як сльоза, й свіжа, наче роса…

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”