Пам’яті Анатолія Гальченка

Самітника від натовпу зціля
Правічний Сум – тонкий, мов павутинка.
Комусь – манірна пісня солов’я,
Мені – “курли” останнє журавлине …
Минає два роки, як немає із нами талановитого поета, доброї людини, турботливого і люблячого чоловіка, батька, дідуся, прадідуся Анатолія Гальченка.
Поета пам’ятають по його віршах. А чи багато в наш час поціновувачів поезії? Добре пам’ятаю середину 1960-х – початок 1970-х років, коли Анатолій Васильович навчався в Московському літературному інституті імені М.Горького, роки “поетичного буму”, коли молодь заповнювала стадіони й палаци, захоплено слухала поетів. Зараз, на жаль, все інакше.
Як людина Анатолій Гальченко був доброзичливим, життєрадісним, скромним і романтичним. А його поезія – то натхнення, відвертість, загадковість, таємничість, музика, яка зароджувалася в душі й просилася у слова, а ще – сумні думки про швидкоплинність життя.
Анатолію Васильовичу була притаманна свобода мислення (це життєве кредо поета), філософічність роздумів, а ще він любив простір – природу, оспівуючи її яскравий світ, неповторну красу. Його вірші треба читати й перечитувати, і тоді з часом переосмислюєш їх, знаходиш щось нове і принадливе. В тому неповторність його поетичного бачення. А часто й передбачення:
Печалит глаз не мрамор, не гранит –
Клочок травы да ствол простой берёзы.
Здесь Анатолий Гальченко лежит
И в рыжий зной,
И в сивые морозы…
Його душевний стан проявляється і в багатьох інших песимістичних віршах. Але всупереч усьому він до нестями любив життя і ще багато чого прагнув здійснити. Смерть невблаганна, але Анатолій Гальченко залишив вагомий творчий доробок, і забуття не поглине ім’я талановитого поета.

Раїса Гальченко.