Полтавці старшого покоління добре пам’ятають, якими прискореними темпами змінювався обласний центр у 1970 – 1980-х роках: місто нестримно росло – в  ширину, довжину, висоту. Набувало тих рис, за якими воно сьогодні впізнаване та улюблене полтавцями і гостями.
Ясна річ, місто – це не просто впорядкована територія проживання й тим більше не гігантська декорація з людського життя, це – пам’ятник праці багатьох трудівників, який вони звели власноруч і подарували прийдешнім поколінням. Час будувати став однією з головних віх у біографії Юрія Івановича Янка, якого старші полтавці добре пам’ятають як першого заступника голови (1975 – 1981), а згодом і як голову Полтавського міськвиконкому (1981 – 1987). Молодше покоління швидше пригадає його діяльність на посаді заступника голови облдержадміністрації (1996 – 2000).
25 листопада Юрію Івановичу Янку виповнилося 75 років. І це приємний привід пригадати разом із ним багато знакових для становлення сучасної Полтави подій.
У 1944 році п’ятирічний Юра Янко відкривав для себе Полтаву заново: довоєнною – тихою і чепурною – він її не пам’ятав, родина в 1941-му евакуювалася в Красноярськ. Тож перші його дитячі враження після повернення пов’язані з руїнами й печальними згарищами в центрі міста, трохи затишніше виглядав його рідний Поділ – з переважно вцілілими, низенькими, ніби врослими в землю, хатами. Звідси хлопчик невдовзі пішов до школи, й у перші роки учнівського життя дорога до неї довго пахла йому гарячим хлібом. Це тому, що разом із друзями мало не щоранку затримувався біля пекарні й збирав із лотка, з якого буханці завантажували у хлібовозки, крихти. Вони були там завжди, дрібні-предрібні й солодкі… Так само щемно сьогодні згадується й захват, який охопив хлопчаків, коли в Полтаві пустили перший автобус. Невеличкий, приблизно на 16 посадкових місць, він курсував від Південного до Київського вокзалу. А ще дороги в місті були кам’яні, мощені…
Після закінчення школи Юрій Янко поїхав “штурмувати” столичний політехнічний інститут. На обраний факультет не пройшов, а пропозицію навчатися на іншому категорично відкинув. Сьогодні цей юнацький максималізм викликає у Юрія Івановича зрозумілу усмішку. Повернувся до Полтави й пішов працювати в паровозне депо, тож що таке токарська праця та ще й частенько у третю зміну, яка тривала з о пів на першу ночі до восьмої ранку, засвоїв ще у сімнадцять років. Наступного літа став студентом Полтавського будівельного інституту, вкорінившись і в рідному місті, й, власне, у будівельній справі вже назавжди.
…Одна зі знакових подій у трудовій біографії Юрія Івановича Янка відбулася в 1975 році. Його, на той час уже керуючого обласним ремонтно-будівельним трестом, депутата Полтавської міської ради, запросив на розмову перший секретар обкому Федір Трохимович Моргун – після “аудієнції” мав уже готуватися до переходу на роботу в міськвиконком. Утім полишати трест, куди колись прийшов щойно дипломованим фахівцем і всі складові масштабної роботи якого знав уже досконально, було прикро. Добудова та ремонт шкіл, лікарень, житлових будинків у Полтаві, прокладання газопроводів у райони – кожен будень кипів звичними й близькими йому клопотами. Були налагоджені й шляхи виходу із проблемних ситуацій – дефіцитні будівельні матеріали успішно віднаходили для Полтави в різних куточках союзних республік. Отож трест працював, як добре відлагоджений механізм.
З усмішкою Юрій Іванович згадує, як спробував піти проти течії: поїхав у профільне міністерство в Києві, щоб заручитись підтримкою. Не вийшло, суперечки з обкомом були неприпустимі. Відтак не забарились вибори, а там і чергове депутатство Янка та обрання на посаду першого заступника голови міськвиконкому Полтави. Настав час докласти власних зусиль до розбудови рідного міста. Очільником Полтави був тоді Вілен Миколайович Безверхній, внесок якого у розвиток Полтави Юрій Іванович і сьогодні називає величезним, а головною людською якістю – порядність.
– Певно, сучасним полтавцям важко уявити, що в середині 1970-х в обласному центрі було лише дев’ять дев’ятиповерхових будинків. Тільки починалося будівництво мікрорайона Половки, – згадує мій співрозмовник. – За дванадцять років, які я пропрацював у міськвиконкомі, в місті щорічно з’являлось близько двох тисяч нових квартир, а це – більше ста тисяч квадратних метрів. Будувались мікрорайони Сади-1, Сади-2, відбулись ущільнення й забудова в районі Октябрського райвиконкому. Дуже багато споруджувалось приміщень для медичних закладів – хірургічний корпус обласної клінічної лікарні, обласний клінічний онкодиспансер, міський пологовий будинок. На місці, де зараз мікрорайон Левада, тоді було селище Шпортівка, тож згодом почалось відселення, намив земснарядом із річки піску для підготовки території під новий мікрорайон…
Тривало будівництво потужних водозаборів, адже раніше вода в Полтаві подавалась за графіком, очисних споруд та ще десятків незамінимих для життєдіяльності міста об’єктів. Головою Полтавського міськвиконкому Юрія Івановича Янка обрали в 1981 році. В обставинах довкола цієї події є один курйозний момент. Цікавий, можливо, тим, що трішки відкриває двері в службовий кабінет першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Васильовича Щербицького. Юрій Іванович Янко в числі інших полтавських високопосадовців приїхав до нього на співбесіду й вразив Щербицького … обсягом своєї особової справи, а разом із тим здивувався й сам, адже й гадки не мав, що всі рішення бюро обкому на зразок “попередити, вказати” справно підшивалися в неї. “Оце ти напрацював, – сказав йому, гортаючи сторінки, Щербицький, – ну нічого, працюватимеш і далі…”
Дисципліна й відповідальність посадовців у радянські часи були на високому рівні, запевняє Юрій Іванович. Перепадало всім. Через першу з кількох отриманих за роки роботи в міськвиконкомі догану перехвилювався надзвичайно. Добре, хоч зичливий “старожил” із обкому розрадив: не картайся, мовляв, догана – не нагорода, на грудях не носити… Критику завжди брав близько до серця, адже досі впевнений, що пліч-о-пліч із ним у лавах компартії були переважно віддані справі люди, за винятком лише невеликої групки функціонерів-кар’єристів. Проте все, що пред’явила радянським комуністам у якості звинувачень історія, вважає справедливим. Прикметно також, що після розпуску компартії в 1991 році до жодної політичної сили, скільки не кликали, не примкнув.
Як добрі Юрій Іванович Янко називає робочі стосунки з Федором Трохимовичем Моргуном, який не дозволяв собі втручатися в справи міста, вдячний багатьом керівникам полтавських підприємств, оскільки без їхньої активної позиції не вдалося б залучити тих коштів, які вкладалися в розбудову комунального господарства обласного центру. Щороку до Москви, в профільні міністерства, їхала делегація від міста й області просити про їхню дольову участь у розвитку міського господарства.
Щодо житлового будівництва, то хоч велося воно в 1970 – 1980-х активно, але черги на отримання квартир були великими – росло саме місто. Якій категорії все-таки вдалося прискорити отримання житла, так це офіцерам запасу, говорить Юрій Іванович, а їх на облік тоді ставало близько ста осіб кожен рік.
У 1987-му Юрій Янко обійняв посаду начальника управління архітектури й будівництва облвиконкому, яке згодом стало комітетом з інвестицій, будівництва й архітектури. В ознаменованому епохальними для України подіями 1991 році очолив на громадських засадах обласну виборчу комісію, яка відповідала, зокрема, й за проведення на Полтавщині доленосного референдуму про Незалежність України. Щодо бачень його результатів, згадує, сумнівів не було ні в кого, але настільки висока відсоткова підтримка Незалежності виявилась несподіваною для багатьох. Під час передвиборної президентської кампанії як голова обласної виборчої комісії зустрічався з усіма кандидатами в президенти, які приїздили на зустрічі з полтавцями. Склав власну думку, зокрема, й про Леоніда Кравчука, й про В’ячеслава Чорновола…
У 1996 році Юрія Івановича Янка було призначено заступником голови облдержадміністрації. Керманичем області на той час був Микола Іванович Залудяк, з яким Янко мав добрий досвід співпраці ще за часів його роботи в Кременчуці. Юрій Іванович відповідав за питання житлового й комунального господарства, будівництва й приватизації майна. У 1999 році під час урочистостей з нагоди відкриття в Лохвицькому районі Яблунівського газоконденсатного переробного заводу Президент України Леонід Кучма особисто вручив Юрію Янку орден “За заслуги” ІІІ ступеня.
На заслужений відпочинок вийшов у 62 роки за власним бажанням – підвело здоров’я. Сьогодні Юрію Івановичу приємно згадувати, що на своє місце рекомендував тодішнього Комсомольського міського голову, а нині очільника Київської міської держадміністрації Олександра Павловича Попова, тож в оцінці його ділових якостей не помилявся. Згодом був помічником народного депутата України Анатолія Тихоновича Кукоби.
Із 2008 року головним клопотом Юрія Івановича, щоправда, сезонним і найприємнішим, стало порядкування на садовій ділянці. Тут він відводить душу разом із дружиною, Іриною Валентинівною. Є у них і невеличка тепличка, і багато-багато улюблених Іриною Валентинівною квітів. Цього року рясно вродили яблуні, приємно також, що до пізньої осені є свої, екологічно чисті, наголошує господар, помідори. Шість соток землі – а скільки радості й задоволення! Та найбільша гордість, звісно ж, – родина. Син, Олександр Юрійович, працює у сфері контролю за будівництвом, онук Артем здобув освіту з економічної кібернетики, тепер – ас у комп’ютерах.
Отож напутнє побажання, яке адресують зазвичай молодим чоловікам-ювілярам – побудувати будинок, посадити дерево, виростити сина, – Юрій Іванович Янко зумів втілити у життя сповна. І будинків тих – мало не чверть міста, і всі вони продовжують служити людям.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”