Вище командування не любило капітана 3-го рангу Олександра Маринеска за непокірну вдачу, безкомпромісність і категоричність, а побратими-підводники поважали й не визнавали іншого командира. За його плечима було два невдалих шлюби, робота на заводі, Колима, повернення додому… І коли, здавалося б, життя почало налагоджуватись, невблаганна хвороба так і не дозволила насолодитися щасливими миттєвостями. 25 листопада минуло півстоліття, як перестало битися серце Олександра Маринеска…
Суперечності повсякчас супроводжували його, починаючи від початку життєвого шляху. Більшість джерел стверджує, що відомий моряк з’явився на світ в Одесі, хоча кілька десятків років лохвицькі краєзнавці намагаються довести, що саме їхнє місто – мала батьківщина відомого підводника, справжнього героя Великої Вітчизняної війни, де 1913 року він народився й певний час жив. Як свого часу стверджував світлої пам’яті власний кореспондент “Зорі Полтавщини” Дмитро Бровар, у Лохвиці батько Олександра, румун Іона Маринеску, найнявся на роботу й покохав дівчину Тетяну. Через місяць повів її під вінець. Хоча жили молодята дружно й весело, але Іванові – так чоловіка називали на тутешній лад – кортіло до моря. Дружина погодилась переїхати в Одесу. Доки румун шукав роботу й помешкання, Тетяна народила сина, якого назвали Сашком. За словами історика Юрія Сенькова-Буланого, батьки хрестили хлопчика в тій же Покровській церкві, де й вінчались. А через три дні всі разом поїхали знову в Одесу.
З дитинства Сашко пропадав на морі, чудово плавав і глибоко пірнав, був допитливим, наполегливим і хоробрим. Закінчивши семирічку, вступив до школи юнг. У 1930 році він – учень Одеського морехідного технікуму. Після закінчення закладу в жовтні 1933-го Олександра направили служити на військовий флот. У 20 років юнак був призначений штурманом підводного човна Щ-306 “Пікша” Балтійського флоту. За п’ять років старший лейтенант Маринеско став командиром нового судна М-96, на якому й розпочав свій бойовий шлях.
У перші дні Великої Вітчизняної війни корабель не вів бойових дій. З нудьги Олександр організував у дивізіоні азартні ігри в карти, за що в жовтні 1941 року його виключили з кандидатів у члени ВКП(б). Лише 12 серпня 1942-го М-96 вийшов у бойовий похід. Через два дні човен атакував німецьку важку плавучу батарею SAT-4 “Хелене”. Потім було чимало походів, сутичок, епізодів… Але вершиною бойової кар’єри Олександра Маринеска став початок 1945 року: з 9 січня по 15 лютого він потопив два німецьких пасажирських лайнери – “Вільгельм Густлофф” і “Генерал фон Штойбен”. Світова преса називала Олександра Маринеска “підводником номер один”. Але після Великої Вітчизняної війни герой потрапив у такий життєвий млин, який, здавалося б, мав перемолоти його долю навіть не в борошно, а в справжню пилюку. Він зазнав і тюрми, й суми. 1953-го влаштувався на завод “Мезон”, де заслужив чимало подяк, був занесений на Дошку пошани. Колегам про війну не розповідав. Тільки в жовтні 1963-го, коли письменник Сергій Смирнов по центральному телебаченню розповів про подвиг капітана 3-го рангу Олександра Маринеска, на заводі дізналися про героїчне минуле працівника. На той момент відважний підводник був хворий на рак, і жити йому залишалося трохи більше місяця. Люди, почувши розповідь про забутого героя, надсилали в конвертах гроші на його лікування, але було занадто пізно. 25 листопада 1963 року Олександра Маринеска не стало…
1990 року, напередодні 45-річчя Великої Перемоги, йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Олександрові Маринеску встановлено пам’ятники в Калінінграді, Кронштадті, Одесі, на його честь названо Одеське мореходне училище, музей підводних сил Росії, вулиці в Одесі, Севастополі, Калінінграді й Санкт-Петербурзі.

Підготувала Анна ВАСЕЦЬКА.