До колективізації батько мав п’ять гектарів землі, коняку, корову і велику садибу.
Старші діти підросли: поїхали до Харкова на тракторний завод соціалізм будувати. Залишились вдома батько й мати. В той день батьки пішли на збори, а я з Хведором лишився. До нашого подвір’я з галасом та сміхом приїхав гурт обшарпанців: нічого не питаючи, попрямували до комори, вигребли хліб, зсипали в лантухи, на брички поскидали. Залишили з півлантуха борошна – живіть…
Навколо голодна смерть, а у нас корівка іще, ми її на ніч брали до хати. Як мама казали: “Корівка з нами – душі наші живі…”
Ходили мама з Хведором у колгосп на роботу, а я вдома господарюю і кухарю. Здоїв я корову-рятівницю, обідець зварив, виставив у сіни, щоб вичах. Невдовзі і мати з Хведором прийшли на обід (батько на той час подався до Харкова до старших дітей, які там соціалізм будували). Я щось заходився розпитувати, та й за балачками не зчувся, як у сінях рипнули двері: вийшли за варивом, а його нема… А край двору від старого колодязя залишилась яма, і в тій ямі з горщиком сиділа якась жінка і глитала рукою гарячу їжу. Руки в неї брудні, сама опухла, ноги в ранах. І коло двору стояло напівживе дитинча, хлопчик чи дівчинка – не впізнаєш. Як скелет.

Іван Павлович КУШНІРЕНКО,
народився 1928 року в селі Білики Кобеляцького району.