Зараз Валерію Павловичу 67. Зустрічаємося у нього на дачі, поблизу Полтави. На столі у кілька рядів розкладено фотографії команди "Вимпел", афіші мотобольних матчів різних років. За кожним із цих документальних свідчень – окрема сторінка спортивного життя провідної полтавської команди.
– Ось дивіться, це – фото команди 1970 року. Серед зображених на ньому в живих нині тільки двоє – я і Микола Андрющенко, – з сумом розповідає голкіпер-ветеран. – Тоді за "Вимпел" грали Іван Булавацький, Віктор Баруздін, Василь Литовко, Юрій Васильченко, Олександр Гаркавенко, Олексій Гурєв, Володя Даниляк. Коли нас почав тренувати Василь Григорович Гаранько, він запросив до Полтави ще й Юрія Алексинського, Валерія Кудінова, Віталія Захарова та Леоніда Русакова. Так поступово було сформовано основу команди. А далі потекли напружені будні. Не обходилося без поразок, але були й блискучі перемоги – на першості України, чемпіонаті і Кубку СРСР. Грали тільки на мотоциклах "Восход". Навіть деталі імпортного виробництва використовувати для них заборонялося. Хлопці були і спортсменами, і зварювальниками, і слюсарями. Кожен свій мотоцикл переробляв під себе – переварював бак, робив гальма і педалі перемикання передач "на обидві ноги". Тоді свого мототреку у нас не було, і тому де ми тільки не грали – на стадіонах "Колос" (нині "Ворскла". – Авт.) та "Динамо" у Полтаві, а ще – у Решетилівці, Диканьці. Тобто всюди, де нам виділяли майданчик. Якби ви знали, як ми чекали появи цього мототреку у Розсошенцях. Завершення його будівництва наближали гуртом, усі підприємства міста доклали для цього своїх зусиль. А зараз? Мені боляче йти і дивитися на те поле. Це – справжнісінький жах…
– Валерію Павловичу, чому ви обрали для себе саме мотобол?
– Спортивну кар'єру я почав із футболу. Стояв на воротах за команду "Луч" заводу ГРЛ, яка грала в міському та обласному чемпіонатах. Був чемпіоном Забайкальського військового округу. Ще займався акробатикою, боксом, баскетболом, ручним м'ячем. Для воротаря все це було дуже потрібним, бо допомагало здобути необхідні навички в спритності, витривалості, реакції. Одного разу на роботі, а працював я на заводі газорозрядних ламп, підходить до мене Іван Булавацький і запитує: "Може, станеш на воротах за "Вимпел"?". Я й вирішив спробувати себе у цьому виді спорту. Хоча, відверто кажучи, специфіка гри голкіпера у мотоболі дуже відрізняється від того ж футболу.
– Страшно було?
– А як ви думаєте? Звичайно. Особливо у перших матчах. На тебе техніка пре, і доводиться майже як під танк кидатися. Скільки разів у ворота в'їжджали, а мотоцикл був на мені! Без травм не обходилося. Але, на щастя, завжди залишався у строю. А з часом і звик. Міг передбачати дії майже кожного гравця. Професіонал у ворота майже ніколи не в'їде. А от коли на полі з'являвся новачок, треба було бути напоготові. Частенько він міг розгубитися і в останній момент забути, де на мотоциклі гальма. Слава Богу, я встигав відскочити убік. Зараз, як подивлюся на нинішніх футболістів – тільки трішки зачепили на полі, вже корчиться, і біжать до нього лікарі з носилками. У нас такого не було. Хлопці терпіли, на дрібні травми не звертали уваги. А удари були сильними. Окрім того, швидкість, пресинг, постійна напруга на межі людських сил. Техніка не витримувала – виходила з ладу, а ми грали до останнього. Нещодавно бачив Колю Андрющенка. Розповідає, що болить усе: і руки, і ноги. То наслідок постійних травмувань.
– Певний час, згідно з правилами, голкіпер захищав ворота з мотоциклом. Як це можна було одночасно тримати техніку і ловити м'яч?
– Важко було. То французи придумали такі правила. А ще воротар повинен був грати у жорсткому взутті без шипів. Я шипи відривав від бутсів, а до підошви прибивав планочки. Перед кожною грою суддя перевіряв взуття. Справжнісінький абсурд. Гравці у полі грали у парашутних ботах. М'яч раніше був шнурованим – дуже важким, а якщо піде ще й дощ, то взагалі – як гарматне ядро. Бувало, накачаю перед грою 7–8 м'ячів хлопцям для розминки. А вони лопаються, як повітряні кулі. Потім м'яч став ніпельним, і нарешті дозволили воротарю стояти без мотоцикла. Ну, думаю, спробуйте-но зараз мені забити. Але, виявилося, що не так-то все просто. Адже хлопці справжніми майстрами були. Багато м'ячів "витягував", але й пропускав теж. Інколи на виїзді техніка підводила, а запасних частин не було. Тоді команда ставала ослабленою, суперник переважав. Великий тягар лягав на плечі воротаря. Пам'ятаю, як в одному матчі пропустив аж 11 голів. Гірко було, бо ж вдома і двигун під час гри міняли, якщо треба.
– Як дружина ставилася до вашого захоплення мотоболом і постійного ризику?
– Нормально. Хоча одного разу дуже переживала за мене, як і дружини всіх моїх колег. Якось, коли їхали на гру, у Ставропольському краї наш автобус потрапив в аварію. Зіткнувшись із вантажівкою, пробив їй бензобак. Увесь бензин хлинув на нас, бо ми сиділи спереду, а позаду були мотоцикли. Обидва виходи заблокувалися. Полум'я охопило салон. Врятуватися вдалося всім, але опіків ми не уникли. Згодом, обсмалені, обколені знеболюючими препаратами, лежали ми в готелі, чекаючи кукурудзник, який нам обіцяли, але так і не прислали. Тож довелося до Полтави добиратися своїм ходом.
– І все ж влада старалася допомагати вам?
– Дуже не балували. Числився я на роботі слюсарем, ото і отримував відповідну зарплату. Більш солідна доплата була, коли грав за збірну СРСР. А от житлом, справді, допомогли. В один рік наша команда майже вилітала із вищої ліги. В обкомі захвилювалися, викликають туди усю команду і запитують: у чому справа, чого вам не вистачає? Відповіли прямо: квартир. Кажуть: зробимо. І, справді, квартири нам виділили. Ми ж, у свою чергу, залишилися у вищій лізі.
– Як оцінюєте сучасний рівень мотоболу?
– Чесно кажучи, він дуже слабкий. У нас, по суті, немає молоді, яка грала б у мотобол. А хлопців же треба готувати вже з 12–15 років, щоб вони могли перейняти досвід у ветеранів, яких залишилося, на жаль, зовсім небагато. Без цього майбутнього у мотоболу не буде. Раніше у Полтаві грали дві команди – "Вимпел" і "Старт". Хтось у нас отримав травму, вимушений пропускати наступний матч – беремо заміну зі "Старту". Проявить добре себе той спортсмен – має шанс отримати прописку в основному складі головної полтавської команди.
– Коли останній раз були на мотоболі?
– Навіть забув коли. До того ж, нога хвора, важко кудись далеко їхати. Хотів, звичайно, потрапити на чемпіонат Європи, що минулого року проходив у Хорольському районі. Але не вдалося. Жалкую про це, бо міг би побачити там своїх старих друзів.
– Скучаєте за спортивним минулим?
– Звичайно. І, незважаючи на те, що тепер інвалід, – ні про що не жалкую. Було чим зайнятися, і люди пізнавали. Йдеш містом – вітаються, виграли – хвалять, а програли – по-доброму критикують: "Зелений, що сталося? Що за полову у воротах ти зіграв?". Знаєте, було соромно. Іншим разом із усіх сил стараєшся зіграти краще. І виходило. "Вимпел" добре знали в Україні, в колишньому СРСР, у Європі. Ото б повернути колишню славу!