Боротьба з адміністративно-політичним сепаратизмом "племінних княжінь" супроводжувалася масовими винищеннями місцевої знаті. Уціліли лише ті, які беззастережно визнали владу київського князя й перейшли на службу до нього. Відтак право на князівський титул збереглося лише за Володимиром і його синами, а великокнязівська династія, по суті, зосередила у своїх руках ще й право верховної власності на землю в Київській Русі, об'єднавши воєнну систему з системою феодального землеволодіння.
Як справедливо зауважують О.Моця та В.Ричка, язичництво, навіть реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям  правлячої верхівки, що прискорено феодолізувалася. До того ж збереження язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу. Тільки  монотеїзм  міг послужити сталою опорою для реалізації цих прагнень і допомогти забезпечити міцне становище владі великого князя.
Християнство було аж ніяк не єдиним варіантом. Під 986 роком "Повість минулих літ" сповіщає про відвідини Києва послами Волзької Булгарії "віри магометанської", "німцями з Риму" та іудеями. Володимир вислухав промови послів, але усім їм відмовив. Магометянам через обряд обрізання, заборону вживати свиняче м'ясо та вино. Італійцям-католикам князь звелів повертатися назад, "бо предки наші сього не прийняли". В дискусії з іудеями Володимир дорікнув їм, що вони Богом відкинуті й не можуть інших навчати своєї віри: "Та як ви інших учите, коли самі ви одкинуті Богом? Якби Бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте те, щоб і нам таке лихо прийняти?"
Як повідомляє літописець, найбільше враження на Володимира справила промова грецького  "філософа" від Візантії. Проте остаточного рішення він не прийняв – "пожду ще трохи". Згодом на нараді бояр і старійшин було обрано десять мужів, аби ті вивчили переваги й недоліки існуючих у тогочасному світі віросповідань. Їх найбільше вразила служба у християнських храмах Візантії: "служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Та і ми не будемо тут [поганими] жити". Вислухавши ці слова, бояри мовили до Володимира: "Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей".
Лише після цього князь і його найближче оточення ухвалили за державну релігію Київської Русі прийняти християнство в його візантійському варіанті.
Зрозуміло, ідеологічна сфера не була відділена від соціально-економічних та політичних умов. Християнство проповідувалось у більшості країн, з якими Русь мала найтісніші стосунки: Візантії, Болгарії, Моравії, Чехії, Польщі, Германії та ін. З іншого боку, християнство вже досить глибоко вкорінилося у самій Русі.
Нарешті важливо зазначити, що у свідомості "варварських" вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалася насамперед із уявленнями про вищу світську владу і відповідала системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією.
Але прийняття християнства з Візантії створювало для неї сприятливі умови для втручання у внутрішні справи Русі. Не виключено, що саме тому Володимир і очікував з прийняттям остаточного рішення.
Сприятливі обставини склалися для нього в 987 році. Тоді у Візантії спалахнуло повстання проти імператора Василія ІІ, який звернувся до Володимира за воєнною допомогою. Князь згодився надати допомогу за умови, якщо імператор віддасть за нього порфірородну сестру Анну. В свою чергу Володимир брав на себе зобов'язання прийняти християнство.
За допомогою шеститисячного руського корпусу Василій ІІ придушив повстання, але своїх обіцянок виконувати не поспішав. Відтак Володимир вирішив вдатися до зброї. Він направив проти візантійських володінь у Криму величезне військо й обложив Корсунь (Херсонес). Після його захоплення Володимир надіслав посольство до візантійської столиці з ультиматумом її правителям: "Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчинимо вашому городу, що й сьому вчинив". Лише після цього принцеса Анна прибула до Корсуня й Володимир, прийнявши там охрещення, одружився з нею. Так змальовує охрещення Володимира "Повість минулих літ".
Крім корсунської версії, літописцям були відомі й інші "адреси" Володимирового охрещення. Значне коло істориків схиляються до версії А. Поппе, який вважав, що Володимир прилучився до християнства в Києві 6 січня 988 року, на яке припадав день Богоявлення Господнього. Навесні того ж року він попрямував до дніпровських порогів назустріч порфірородній нареченій. Тоді ж, очевидно, відбулося масове хрещення киян: "Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на річці – багатий чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде…" А назавтра вийшов Володимир з попами цесарищиними і корсунськими  на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду,.. а попи, стоячи, молитви творили".
Процедурі охрещення киян передувало знищення язичницького  пантеону. Князь наказав "поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори  по Боричевому на ручей, і дванадцятьох мужів приставив бити палицями".
За подібним сценарієм відбувалося навернення в християнство населення й інших регіонів Київської Русі. І хоча процес християнізації держави йшов повільно, а нерідко й болісно, більшість населення країни за Володимира, принаймні формально, перейшло в нову віру. За нього ж були закладені основи церковної організації.
Церква сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Із запровадженням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й  елліністичними витоками, подолавши відтак локальну обмеженість, і набула свого універсального виміру. Християнство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвитку.
І в цьому – непересічне значення запровадження християнства на Русі.
Отже,  не випадково в некролозі на смерть князя Володимира (1015 рік) автор "Повісті минулих літ" наголосив, "скільки добра він зробив у Руській землі, охрестивши її, і до Бога привів… Бо коли б він не охрестив нас, то й нині прибували б ми в омані диявольському, як ото і прародителі наші, ми загинули б … Нам бо належить Бога молити за нього, бо через нього Бога ми пізнали".
Не випадково й те, що в дні вшанування пам'яті Святого  Рівноапостольного князя Володимира вся Україна й українці поза її межами, як свято державної ваги, відзначає 1020-річницю Хрещення Русі.