Так-от, цей чоловік писав, що дванадцять років тому померла його дружина, і він залишився один-однісінький на світі. Відтоді наче всі біди шквалом навалилися на нього. Але не вони змусили взятись за перо. "Мене забули люди!" – криком кричала душа автора листа.
Їду за листом. Вже другого дня разом з головою колгоспу, головою сільради, директором школи (він був заступником секретаря парткому) йдемо за вказаною адресою. Від центральної магістралі звертає вбік вуличка. Точніше, не вуличка, а широка промоїна в пагорбку. Виникла, видно, давно, по боках вже встигла зарости травою й чагарником. По дну ж в'ється уторована неширока дорога. Від неї до кожної з осель, що видніються нагорі, по косогору облаштовані східці. Де п'ять, а де й десять.
Нарешті зупиняємось.
– Це ось тут, – каже голова колгоспу.
Так, це тут, яскраво, аж боляче очам, висвітилась перша ознака того, що про людину забули: до хати не було не те що сходинок, – аніякісінької стежки не значилось. Самої хати теж не видно. Довкола неї піднявся ліс молодого американського клена.
Піднімаємось по косогору. На подвір'ї – сам господар. Він остовпів, бо побачив нас, а ми – бо побачили його. Дивитись же було на що. Такої занедбаної оселі і такої занедбаної людини мені за мою багаторічну практику бачити не доводилося.
Чоловік маленький, худенький, незважаючи на теплу погоду, одягнутий в облізлу кролячу шапку, у якусь осінню вдяганку, застебнуту під горло, засмальцьовану так, що рукави стирчать, як труби. Штани також негнучкі. На ногах – обрізки з гумових чобіт.
Оселя – не краща. Роками не білена, стіни понизу повивалювались. Окремі (найбільші) провали сяк-так залаштовані дощечками, підперті кілочками. Дерев'яний ганочок давно не фарбований, розсохся, через відчинені двері видно, що долівка в ньому вибита, в одному куточку – купка брикету, в іншому – оберемок дров.
У добрий час гості весело б привітались з господарем і поставили б хай і затерте, але таке звичне у вжитку запитання: "Ну, як воно, життя?". Цього ж разу вони мовчки потискували руку чоловікові.
Він їх знав. А мене відрекомендували. Потисла і я його руку, так, мов потрималась за цупку безлисту гілку.
– Справді, я писав. Але не чекав. Щоб отак, стільки людей… Ні, не чекав. Що ж мені робити? – все бідкався господар.
– Веди до хати, – кинув голова сільради.
Завів. Убогість зринула ще більше. Стіни попід лавою також обвалені, грубка і стеля над плитою аж чорні, закіптюжена вся оселя. Сама плита втратила всяку подобу, бо господар її роками заліплював шматками глини, а то й просто болота.
Балачок не розводили. Одразу стали думати, що робити. Наразі загуділа машина. Голова колгоспу вискочив, побачив, що то жінки везуть на завод коноплі. З ними – й бригадир. Зупинив машину, покликав бригадира:
– Знімай з машини кількох жінок, кому ближче. Нехай біжать додому, беруть білу і руду глину, полову, щітки, глиняники і – сюди. А ми тим часом, – говорить далі, – проведемо засідання правління. Чотири члени вже тут, кворум є…
Що і як говорили, переповідати не буду. Скажу лише, що вирішили: хату знадвору і зсередини підвалькувати, обшалювати і закріпити; зсередини хату вибілити, вишпарувати, все перемити; долівку в хаті висипати жорствою, вирівняти, стягнути і постелити лінолеум; завезти на зиму дрова і брикет; зарості на подвір'ї викорчувати; город виорати і передати школі під дослідні ділянки, урожаєм ділитися з господарем.
Далі вирішили покликати сусідку, яка за станом здоров'я не може працювати в колгоспі, і домовитись з нею, щоб вона два-три рази на тиждень варила дідусеві гарячу страву, раз на тиждень прала, коли треба – підбілювала в хаті. За це їй писатиметься щодня трудодень, і пророблений час буде включений до стажу.
Поки правлінці раду радили, жіночки набігли і защебетали довкола хати – місили, валькували, перегукувались. Бригадир давав їм раду і все напучував, що, мовляв, оце вам наряд на тиждень, поки все тут не буде, як у кожної вдома.
Гуртом мене запевнили, що все тут буде зроблено, що т. Яковенка подадуть на облік до району як ветерана партії і більше його не забудуть…
Чоловік той довго писав мені потім листи, розповідав, що вже зроблено, та все дякував. Сьогодні я думаю: який великий був тоді авторитет у газети, щоб підняти всю владу на місці і розв'язати наболіле питання!
Інший лист надійшов з Полтави. Тоді саме святкували круглу річницю Перемоги. На всіх рівнях була дана команда допомогти всім інвалідам війни в їхніх потребах. Тож і лист стосувався саме цього питання. Чоловік повідомляв, що він учасник війни, поранений у ногу. Комунгоспівці йому допомогли – квартиру побілили і пофарбували. Одне погано: вхідні двері поставили з фанери і на гараж поклали задовгу плиту (аби не завалилась).
Скарга є скарга. За завданням редактора перевіряю її негайно. Разом з начальником ЖЕДу і майстром виїжджаємо за адресою. На дзвінок виходить досить благополучний на вигляд чоловік, запрошує до господи, показує три добре вмебльовані і доглянуті кімнати, все свіжовибілене і свіжопофарбоване. Претензій, каже господар, багато нема. От тільки двері і гараж.
– Дорогенький, – ладком до нього підкочується начальник ЖЕДу, – але ж ми вам пояснили, і ви погодилися, що, як тільки висохнуть дошки, ми вам негайно двері замінимо!
– Та то я так, – каже, – написав, аби вам нагадати.
Прощаємося, виходимо на сходо
вий майданчик, і тут до нас підходить чоловік з горішнього поверху.
– Я, – каже, – так зрозумів, що тут хтось з редакції. То я попрошу зайти не до мене, а до моїх сусідів навпроти. Вони теж учасники війни, і обоє інваліди…
Сам і натискує кнопку дзвінка.
Відчиняє господар, пропускає до оселі. Звертаємо увагу, що він якось дивно говорить – звуку нема, чути тільки шипіння і хлюпання. Добрий сусід пояснює нам, що в чоловіка в горлі діра. Через рот він не їсть, не п'є і не говорить. А дружина, теж учасник війни, зовсім сліпа. І найбільша їхня біда – кухня.
Прямуємо туди. Точніше, до кухні, бо переступити провал у підлозі, що утворився біля порога, непросто і здоровій людині. Якусь мить стовбичимо мовчки, а далі начальник чітко диктує майстрові:
– Щоб завтра тут були теслі з дошками і залагодили не лише цей провал, а все, що треба. Щоб за тиждень тут попрацювала бригада, все побілила, все пофарбувала. Сам перевірю…
Запевняє й мене, що все буде зроблено.
Вдруге повертаюсь до редакції з твердим наміром: обидва "ювілейних" листи на сторінки газети не готуватиму! Результату доб'юсь, а писати – ні! І не тільки тому, що подібні теми не дуже схвалювалися, тому, що кидали тінь на суспільство розвиненого соціалізму. Самій соромно було за все побачене. Адже байдужість панувала не де-небудь, а тут, поруч з нами…