За свою працю в колгоспах люди отримували натуральну оплату у формі трудоднів. За 1932 рік колгоспникам Полтавщини в середньому нараховували 0,5 кг зерна на трудодень. Та навіть таку оплату видавали несвоєчасно, тому знижувалася трудова дисципліна. План засіву не був виконаний. (Держархів Полтавської області (ДАПО – Ф.П. – 12 – Оп. 2, спр. 22. – Арк. 46). По всіх районах здійснювались репресії.
До сіл і районів Полтавщини, що не виконували план хлібозаготівель, застосовувалися репресивні заходи. Їх заносили в “чорний зошит” і припиняли товарне постачання цих регіонів. Позбавлення голодуючих селян речей, необхідних для підтримання життя, таких, як сірники, сіль, ще більше погіршувало їхнє становище.
Безповоротно вилучивши з села не тільки товарне зерно, але й фактично майже все продовольство, перекривши селянам можливість виїздити за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі й на місцях прирекли населення до вимирання. В кінці 1932-го – на початку 1933 років по селах Полтавщини почався масовий голодомор. Люди пухли від недоїдання, вживали у їжу м’ясо собак, кішок, мишей, кору дерев, траву. Траплялися випадки трупоїдства, канібалізм.
Нещадні хлібозаготівлі змушували голодувати селян навесні 1929, 1930, 1931, 1932, а 1933 року замордоване українське село вимирало, бо вже не мало сили боротись. Не можна без хвилювання читати трагічні рядки каяття, адже людина, у якої, по суті, забрали останнє збіжжя, яку прирекли на голодування, ще й змушена була публічно каятись, називати себе ворогом народу.
Подекуди колгоспники та одноосібники вдавалися до масових виступів проти викачування хліба. В архіві УСБУ в Полтавській області зберігається багато слідчих справ на селян Диканського, Гадяцького, Хорольського, Великобагачанського та інших районів.
У середині лютого 1933 року хлібозаготівельна кампанія офіційно була припинена, оскільки величезна смертність серед селян від голоду поставила під загрозу проведення весняних польових робіт, а отже – і долю врожаю 1933 року. Харківська область для проведення посівної кампанії отримала 4,2 млн пудів зерна із 20 млн виділених для України. Але для того, щоб виконати план засіву на 1933 рік, області потрібно було ще 2,2 млн пудів насіння, і його забрали у колгоспників і одноосібників у вигляді позики, яку обіцяли повернути з нового урожаю. (Червона трибуна – 1933. 3 березня). Добровільної здачі зерна чекати не доводилось, і насильницькі методи хлібозаготівель знову були відновлені.
Тоталітарна система, безжально пограбувавши колгоспників і одноосібників під час хлібозаготівельної кампанії 1932–1933 рр., залишила їх без належної продовольчої допомоги. Від голоду на Полтавщині в ті роки померло близько мільйона чоловік.
На міжнародній конференції щодо Голодомору в Україні, яка проходила 1993 року в Києві, мені довелось розмовляти з  дослідником цієї трагедії Джеймсом Мейсом. Ця скромна людина і великий патріот України, за походженням – американський індієць, вивчав правду про ці трагічні події, а наші комуністи і “регіонали” – доморощені послідовники ленінсько-сталінської політики – і досі не визнають Голодомору.
У 1932 році з 22 мільйонів сільського населення України етнічні українці становили 19 мільйонів. У березні 1933 року за відповідними постановами було перекрито кордони України, залізниці й грунтові дороги до міст, села оточували озброєні загони НКВС. Заборонялось листування і поширення інформації про голод. Впроваджувався особливий режим проживання, зокрема режим “чорних дощок”, за якого з сільських територій вивозили всі товари, насильно конфісковувались усі запаси харчів, навіть одяг.
Аналізуючи демографічну ситуацію на Полтавщині за період з 1926 по 1939 роки, можна стверджувати, що скорочення населення відбувалось у таких районах: Нехворощанському – на 39,9%, Великокринківському – 37,3%, Решетилівському – 34,6%, Кишеньківському – 33,6%, Котелевському – 30,2%, Новосанжарському – 23,0%, Градизькому – 22,9%, Шишацькому – 22,4%, Диканському – 21,1%. У решті районів втрати населення коливаються у межах 10–20%. Лише у двох районах спостерігався ріст населення: в Полтавському – 14,3% та в Миргородському – за рахунок збільшення кількості жителів Полтави і Миргорода (ДАПО – Ф.П. – 3938 – Оп. 1, спр. 108. – Арк. 14 – 57).
Скорочення чисельності населення Полтавщини відбувалося насамперед за рахунок зменшення числа жителів у сільській місцевості. Цифру скорочення населення  за 1927–1938 роки на 414,2 тисячі чоловік не можна вважати остаточною, бо в неї не увійшов природний приріст жителів Полтавщини за ці роки. За сприятливої демографічної ситуації населення Полтавщини в територіальних межах на початок 1939 року мало збільшитись за 1927–1938 роки до 3215 тисяч чоловік (2644 тисячі + 571 тисяча чоловік природного зростання). (ДАПО – Ф.П. – 3938 – Оп. 1, спр. 225. – Арк. 60). Але фактично населення на початок 1939 року виявилось тільки 2229 тисяч, тобто на 985,2 тис. чол. менше  за прогнозовану кількість.
Величезні втрати населення були серед “розкуркулених” і висланих за межі Полтавщини, але точної цифри їх у Держархіві Полтавської області немає. А без них встановлювати точну цифру жертв Голодомору практично неможливо.
У ті трагічні роки Україна недорахувалась від 10 до 25% населення, втрачаючи його по 25 тисяч на день, по 1000 – за одну годину, по 17 – щохвилини… Ці трагічні цифри повинні бути відомі кожній людині сьогодні в Україні й особливо тим, хто заперечує факт Голодомору, хто й сьогодні воює з пам’яттю про невинно убієнних на нашій рідній землі.
Геноцид 1932–1933 років в Україні був направлений проти всіх націй і народностей, але найбільше постраждали українці. Проте сталінському тоталітарному режиму не вдалося знищити українську націю. Геноцид української нації здійснювався і в подальші роки. За даними СБУ, протягом 1937–1938 рр. органи НКВС заарештували в Україні 279 тисяч 126 осіб. Серед них 53% становили українці! Як відомо, тисячами ешелонів висилали “ворогів народу” з України. Парламентська Асамблея Ради Європи в своїй резолюції љ1481 2006 року суворо засуджує масове порушення прав людини, здійснене тоталітарним комуністичним режимом, і висловлює співчуття, розуміння і визнання жертв тих злочинів.
Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй прийняла резолюцію, що засуджує заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні. Її проект запропонований Сполученими Штатами Америки і підтриманий 103 країнами світу. США, Канада, Австралія, Угорщина, Аргентина та інші держави–члени ООН визнали Голодомор 1932–1933 років в Україні геноцидом українського народу.
Щиро дякуючи тим народним депутатам України V скликання, які проголосували за схвалення “Закону про Голодомор в Україні 1932–1933 років”, потрібно зробити все, щоб світ знав про трагедію нашої нації. Терор голодом був направлений проти України як національної республіки тому, що вона за чисельністю населення перевищувала інші неросійські республіки разом узяті, мала досвід національно-визвольного руху, і щоб перетворити СРСР у сталінську імперію, потрібно було зламати Україну. Голодомор став для Сталіна придушенням українського націоналізму. Це спроба сталінського комуністичного режиму розтоптати людське життя, волю і рух до незалежності.