Спогади колишнього помічника командира автомобільної роти з технічної частини 373-ї Миргородської дивізії, старшого лейтенанта Якова Гусаренка.

Якщо вам випадало їхати автомобілем по грунтовій дорозі в пору весняного бездоріжжя, тривалих дощів чи снігових заметів, то, певно, чули на адресу шофера, який і за таких умов приведе автомашину до місця призначення, похвалу: “Фронтовий шофер!” У тих словах – найвища оцінка професійної майстерності водія, найкращих людських якостей.
У колі саме таких автомобілістів мені випало служити від першого до останнього дня Великої Вітчизняної війни. Москвичі Кононов та Ільїчов, киянин Осипов, відчайдушні хлопці з міста Кургана Урбанов та Чикін, командир роти Соболєв, командир паркового взводу Лисенко… Роки невблаганно стирають у пам’яті імена бойових побратимів, але перед очима стоять їхні живі образи. Це ті хлопці, які своїми солдатськими потом і кров’ю зрошували фронтові шляхи-дороги, а вже по них до нас прийшла Велика Перемога. А разом із нею – і щастя сьогоднішнього мирного життя.
На війні, як на війні. Ніхто сам не вибирав, де йому служити, тим більше, в якому напрямку наступати. Мені пощастило в складі 373-ї, яка згодом стала іменуватися Миргородською, дивізії 52-ї армії визволяти свій рідний Полтавський край. До того була служба на польовій ремонтно-відновлювальній базі на Волховському фронті. Звідти в кінці серпня 1943 року ми прибули в Тростянецький район Сумської області. В селі Лучках розташувався автопарк одного з полків 373-ї дивізії. Тут мені й було наказано приступити до виконання обов’язків помічника командира роти з технічної частини. Бо коли військо й стоїть на одному місці, то без транспорту йому не обійтися. А в наступі – й поготів. Після того, як фашистам дали доброго прочухана під Курськом, ніхто з нас уже не сумнівався, що будемо наступати і наступати, аж поки не лишиться жодного живого ворога на радянській землі. Отож боєприпаси, продукти, медсанбат, польова друкарня дивізійної газети “На боевом посту” рухалися слідом за бойовими порядками наступаючих рот і батальйонів. Коли ми вибили фашистів із Лютеньки, то неважко було зметикувати, що далі будемо наступати через мої рідні Великі Сорочинці. Так воно і сталося. Хлопці знали, що до моєї домівки залишалося кілька десятків кілометрів. Тож на запитання, в якому стані автомашина, відповідали приблизно так: “Змащуємо колеса, товаришу старший лейтенант. Так, щоб до вашої хати домчати без зупинки…”
Від Лютеньки до Миргорода фашисти влаштовували заслони, намагалися всіляко стримати наступаючі наші війська. Один із таких заслонів нам довелося збивати в районі Лисівки. Там ми переправилися на правий високий берег Псла. І старою рашівською дорогою рушили в напрямку Миргорода. Ранок і день 18 вересня 1943 року були теплі й сонячні. Десь недалеко від Савинців наша колона піднялася на пагорб. Ліворуч вдалині видно широку долину Псла і задимлене село. То були Великі Сорочинці. Там мої дім і сім’я. Чи живі? Чого натерпілися в неволі? Звичайно ж, хвилювався, бо на фронтових дорогах надивився доволі звірств фашистських недолюдків.
Мабуть, зайве говорити, що в той день думками і серцем я дужче, ніж будь-коли, линув до рідного села. Ось воно вже й сховалося за пагорбом. Наш маршрут – через Бакумівку, Хомутець. Всюди вибираються зі схованок жінки, діти, старики. Їх радощам немає меж. Подекуди ще не погасли пожарища, і люди розтягують рештки своїх хат. У Миргород в’їжджаємо з боку Малих Сорочинців. У місті порядкували наші стрілецькі роти.
Дуже хотілося хоч на хвилинку звернути у свої Великі Сорочинці, але на війні не було нічого святішого від наказу командира і військового обов’язку. Довелося вирушати в західному, протилежному від домівки, напрямку. Вже у Петрівцях обстановка дозволила звернутися з проханням до командира дивізії, полковника Кузьми Івановича Сазонова. Він вислухав мене, взяв із планшета карту і показав на ній село Погрібняки, що в Семенівському районі. “Ось тут, – сказав комдив, – через дві доби наздоженеш нас…” Так що мені тоді пощастило на кілька годин навідатися в своє село, дізнатися про долю рідних.
По дорозі до Дніпра шлях проліг через багатостраждальне село Великі Липняги. Озвірілі фашисти залили його кров’ю дітей, жінок, стариків. Обіч дороги все поле було вкрите тушами корів, коней. Їх постріляли фашисти, аби якомога більше підлості вчинити на землі, з якої їх гнали наші воїни. Усе це додавало нам ненависті до ворогів, кликало до священної помсти. Ні бездоріжжя, ні артилерійські обстріли чи нальоти ворожої авіації не могли зупинити наші колони. Ми везли все необхідне, щоб забезпечити успіх дивізії на дніпровських переправах. І своє бойове завдання виконали з честю.
Через Дніпро переправили техніку в Золотоноші. Потім були пекельні бої за Черкаси, Корсунь-Шевченківська операція, важкі дороги війни… Лише 60 кілометрів ми не доїхали зі своїми хлопцями до Берліна. Бо на війні, як на війні. Ніхто сам собі не вибирав місце, де святкуватиме Перемогу.
З Іваном Івановичем Маньшиним, колишнім начальником автотранспорту дивізії, ми дружимо і понині. З нагоди 40-річчя визволення Миргорода він гостював у мене у Великих Сорочинцях. Разом з іншими ветеранами дивізії брали участь у святкових заходах у Миргороді.
Спогади записав у 1983 році
Леонард НІКОЛАЄНКО.

Від редакції. На жаль, бойовий офіцер, визволитель Полтавщини Яків Гусаренко уже відійшов у Вічність. Але його спогади, живе свідчення тих буремних подій, і досі нагадують нам про покоління солдатів Перемоги. Пам’ятаймо про тих, хто відстояв незалежність рідної землі.