Минулого року, обираючи черговий маршрут своєї велоподорожі, кінцевим пунктом якої мала стати Калуга (центр однойменної губернії Росії), я не без приємного здивування побачив на моніторі комп’ютера неподалік древнього Козельська (за 80 кілометрів від Калуги) поселення під назвою… Лубни. Спробував більш ґрунтовно з’ясувати, що ж то за Лубни. На жаль, окрім інформації про географічне розташування, не знайшлося нічого. Я тоді звернувся за допомогою до колег-журналістів козельської районки. Невдовзі отримав відповідь, що села Лубни практично вже немає, а на його місці залишилися лише руїни окремих споруд.
Зрозуміло, що таке повідомлення мене засмутило, але твердо вирішив обов’язково побувати на місці Лубен під Калугою й по можливості відшукати тих, хто хоч щось знає про це село… Отож рік тому, прибувши до Козельська, спробував самотужки відшукати колишні Лубни, сфотографувати ті місця, а якщо поталанить, то й із місцевими старожилами поспілкуватися. Брак часу та вихідні (саме на них випало перебувати в древньому Козельську) обмежили мої можливості й, окрім розмови з вчителем-пенсіонером, що підтвердив факт існування Лубен у тих місцях, більшого дізнатися не вдалося.
І ось цього року, вирушаючи за маршрутом Лубни–Ромни–Білопілля–Рильськ –Желєзногорськ–Орел–Тула–Калуга, я твердо вирішив відшукати калузькі Лубни. Отож після кількох днів перебування у красивому місті Калузі вже відомим мені шляхом направляюся до Козельська. Зупиняюся, як і торік, у земляка-засульчанина, колишнього військового льотчика Володимира Запорожця. Живе він у власноруч зведеному особнячку буквально під мурами славнозвісного Свято-Введенського чоловічого монастиря, відомого ще як Оптина Пустинь.
Пошуки Лубен починаю з відвідин місцевого краєзнавчого музею. Науковий працівник музею Олександр Васін уважно вислухав мене, але нічим допомогти не зміг.
– У нас в експозиціях про Лубни ніде жодної згадки немає, – розводить руками пан Олександр.
Та тут до нашої розмови приєднується працівниця музею пані Тетяна Гунько, яка не лише чула про розшукуване мною село, а й знає, де воно. Жінка підтвердила інформацію про те, що від Лубен нині вже майже нічого не залишилося, але з її слів дізнаюся, що одна родина там нібито ще проживає. Аби я не блукав, пані Тетяна погодилася показати мені дорогу.
Кілька кілометрів їдемо затишним Козельськом. Відразу за містом потрапляємо на автомагістраль Калуга – Сухиничі. Далі, як показала мені працівниця музею, мушу звертати на польову дорогу й самостійно крутити педалі до Лубен. Подякувавши пані Тетяні, трохи хвилюючись, беру курс до довгоочікуваної мети.
Їхати випало полем. Позаду – Козельськ, попереду, скільки око сягає, – поросла бур’янами земля. Видно, давно тут не було хліборобської руки… Отак, подолавши 3–4 кілометри, почав уже сумніватися, чи знайду я оті незнайомі Лубни. А тут ще й захмарилося, дощик почав зриватися, а сховатися ніде. Хотів уже повертатися назад, аби наступного дня відновити пошуки, аж ген попереду помітив будинок, сільськогосподарську техніку біля нього… Мабуть, фермер живе, подумав. Запитаю його про Лубни, може, щось підкаже…
Тепер, вже підбадьорений побаченим, прямую до одинокої оселі. Чим ближче до неї, тим впевненіше почуваюся. А коли побачив чоловіка, що порався у дворі, взагалі оптимізму й наснаги додалося. Доки я під’їздив до оселі, господар зник за дверима старенького дерев’яного будинку. Заходжу прямо з поля у двір. Ніякої огорожі, воріт чи хвіртки. Окрім уже  поміченої мною техніки (трактори, причепи, інше знаряддя), навколо пасуться кури, качки, гуси… Загавкав собака. І, видно, почувши його, з будинку вийшла по сільському вдягнена господиня. Було помітно, що моя поява явно здивувала й, мабуть, насторожила жінку. Та коли я представився й пояснив мету свого візиту, на її обличчі з’явилася добра посмішка, очі засвітилися цікавістю…
Виявляється, що я потрапив якраз у розшукувані мною Лубни. Як все виявилося просто. Всього вісім кілометрів від музею – і я тут. За кілька хвилин вийшов із будинку господар оселі. Зав’язалася щира, тепла, цікава для обох сторін розмова. Раїса Борисівна та Євген Ілліч Пушкарьови – подружжя-пенсіонери – нині одні лишилися у колись велелюдному селі Лубни. А колись тут було до сотні осель, стояли школа і клуб, пошта, медпункт, у колгоспі, окрім рільництва, займалися тваринництвом – вирощували свиней та овець, мали дійне стадо…
– Усім була робота, кожен був при справі, – пригадують Пушкарьови, – а нині тільки наша хата й вціліла…
У Пушкарьових є два сини. Хотіли хлопці фермерством зайнятися. Справу батьків продовжити, рідну домівку зберегти. Техніки надбали, та тільки земельки молодим не дають.
– Кілька років по кабінетах ходили, зневірилися, до міста на заробітки подалися, – гірко підсумовує Євген Ілліч, – оце ми з бабусею тут доживаємо, хазяйство сяке-таке тримаємо…
Хата, у якій живуть пенсіонери, зведена ще дідом Євгена Ілліча. Їй уже близько сотні літ. Інші оселі села або самі розвалилися, або люди розібрали. Від школи, наприклад, й сліду не лишилося. Хіба що хащі на її колишньому подвір’ї…
Аби довести, що Пушкарьови – корінні лубенці, старенькі показують свої свідоцтва про народження, де чітко зафіксовано – обоє народилися в селі Лубни Козельського району Калузької області.
– А чули ви про Лубни в Україні? – питаю стареньких.
– Знаєте, я бачила ваші Лубни на карті, – каже Раїса Борисівна…
А ось Євген Ілліч знає про наші Лубни більше. У свій час він служив у Чернівцях. У їхній частині були два лубенці: один – сам Євген Ілліч, а другий – теж Євген (на жаль, пенсіонер не пам’ятає його прізвища) – з Лубен полтавських. Їх так і розрізняли – Євген калузький і Євген полтавський.
На жаль, подружжя Пушкарьових мало знає про історію свого села, тому дізнатися якісь подробиці, зокрема звідки пішла така назва поселення, не вдалося. З цього приводу я вже звернувся до Калузького обласного архіву та до компанії “Інформпошук”. Сподіваюся отримати звідти цікаві дані. А поки що, як казали Пушкарьови, назву села тут пов’язують з іменем одного з поміщиків – такого собі Лубнова…
Обіцяв допомогти інформацією про село й місцевий краєзнавець Володимир Якушев. Сам Володимир Іванович добре знає про наші Лубни, бо, працюючи начальником виробництва Козельського машзаводу, неодноразово бував на Посуллі, де отримував лубенські верстати на заводі “Комунар”.
Повертався додому, на відміну від торішнього, уже з кращим настроєм. Ще б пак! Я побував у Лубнах поблизу Калуги. Наступного року будуть нова подорож, нові враження, відкриття…
Лубни – Калуга –
Козельськ – Лубни.

Володимир БЕЗЧАСНИЙ
Член НСЖУ