Вірних шанувальників Міжнародного фестивалю “Диканські передзвони”, які з нетерпінням чекали на відкриття цьогорічного, четвертого за ліком, свята дзвонарського мистецтва, зовсім не засмучувала сіра, дощова погода останніх днів літа. Навпаки, дощ вселяв у душі передчуття наближення дива, стверджував вірян у думці, що там, де звершуються богоугодні справи й прославляється ім’я Господнє, нічого неможливого не буває. І вже 31 серпня, по закінченні першого концерту, що традиційно відбувається біля Свято-Троїцької церкви у Великих Будищах Диканського району, майстер дзвонарської справи, незмінний музичний керівник фестивалю Володимир Петровський із Архангельська (Росія) радісно ділився з іншими учасниками дійства хвилюючими спостереженнями: протягом усього часу, допоки співали дзвони, на хмарному небі залишалась єдина світла прогалина – над храмом. На другий же день фестивалю, коли дзвонарі зібралися у Диканьці біля Свято-Миколаївського храму, їм світило сонце й підспівував теплий вітер.
Цього року участь у дійстві взяли близько двох десятків учасників із різних храмів України, Росії та Білорусі. Організацією й проведенням фестивалю опікувалися Полтавська єпархія УПЦ, Диканська райдержадміністрація та Фонд “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої”.
Життя Володимира Петровського, за його словами, давно підпорядковане фестивальному графіку, адже в Росії він бере участь в організації чотирьох щорічних концертних заходів дзвонової музики. Окрім того, займається облаштуванням дзвіниць. Тепер сподівається, що наступного року матиме ще один приємний клопіт – на базі “Диканських передзвонів” у селі Великі Будища та в селищі Диканька планується відкрити школу дзвонарів.
Мінську школу дзвонарів свого часу закінчила учасниця фестивалю з Білорусі Клавдія Артемова. Її неможливо було не вирізнити з товариства колег, одягнених переважно у яскраві національні строї. Вона – монахиня з храму мучениці Татіани, що у Вітебській єпархії. Попри молодий вік має уже тринадцятирічний дзвонарський досвід.
– Дзвонити в церковні дзвони – це передусім нести людям радість, кликати їх до храму, – говорить монахиня. – Тому мені й хотілось ще з малих літ бути причетною до цього дійства.
Учасниці ансамблю “Колокола России” (Москва, храм Всемилостивого Спаса) цього разу побували на Полтавщині втретє. Художній керівник колективу Галина Філімонова розповіла, що постійні гості “Диканських передзвонів” уже впізнають їх, як добрих знайомих, підходять поцікавитися, як минув творчий рік. Галина Павлович додала, що ансамбль існує з 1989 року й має величезний досвід виступів із багатьма відомими російськими оркестрами та хорами, але з кожної нової поїздки повертається з черговим відкриттям, адже таїна дзвонової музики невичерпна і кожен окремий майстер відчуває й доносить її до світу по-своєму. До вмінь і навичок досвідчених москвичок уже не перший рік пильно придивляється молода дзвонарка з Великих Будищ (Свято-Троїцький храм) Ірина Звягольська. Її захоплення дзвоновою музикою почалося з часу проведення першого фестивалю “Диканські передзвони”. Відтоді дівчина, як говорить, абсолютно гармонійно поєднала здобуття в одному з полтавських вишів юридичної освіти й осягання секретів дзвонарського мистецтва на церковній дзвіниці. Побувала на фестивалях в Москві, Архангельську, Єкатеринбурзі. Тепер тішиться можливістю порівнювати звучання церковних дзвонів у різних географічних широтах та кліматичних умовах, адже сама чула, якими несхожими голосами співає один і той же дзвін фестивальної “дзвіниці” у рідному селі, коли навкруги панує літня спека, й у далекому Архангельську, коли термометр показує мінус 42 градуси, а концерт відбувається на березі Північної Двіни. Серед авторитетів, чиї імена молода дзвонарка нещодавно для себе відкрила, – відома на Волині особистість, дзвонарка Галина Марчук.
Довго шукати гостю із Луцька у фестивальній громаді не довелось – уже чекала свого виходу на імпровізовану сцену-дзвіницю. Щоб напроситися на розмову перед самісіньким виступом, вистачило лише поцікавитися, чи Галина Степанівна не хвилюється.
– А чого тут хвилюватися? Господь Бог скерує руку, – відповіла. – Я захоплююсь цією справою з 1987 року. На той час працювала науковим співробітником у Державному історико-культурному заповіднику “Старий Луцьк”. Разом із колегами ми захотіли відновити на його території дзвіницю. Заснували музей дзвонів, де зберігається близько 90 цих дивовижних пам’яток. У кожного з них своя історія, але всіх їх доводилося рятувати від однакової долі – на звалищах металобрухту вони чекали на переплавку. З 1994 року в заповіднику щорічно проходить фестиваль дзвонової музики “Благовіст Волині”. У Диканьку я приїхала вперше й, звісно, маю намір запросити місцевих майстрів на ювілейний, двадцятий, фестиваль дзвонарського мистецтва, який відбудеться в Луцьку наступного року.
Вітаючи гостей свята, митрополит Полтавський і Миргородський Филип наголосив, що цьогорічне дзвонове дійство відбувається в особливо урочистий час відзначення 1025-річчя хрещення Київської Русі. Він висловив переконання, що відновлення духовності сприяє зміцненню української державності. Директор Фонду “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої” Тетяна Швець із приємністю констатувала, що з кожним роком “Диканські передзвони” відвідують все більше людей. Подружжя Швеців, Тетяна Дмитрівна та Микола Іванович, – москвичі з диканськими коренями, які вже багато років продовжують опікуватися культурною спадщиною рідного краю. В ексклюзивному інтерв’ю для “Зорі Полтавщини” Тетяна Швець розповіла також про інші напрями успішної діяльності Фонду, робота за якими надзвичайно пожвавилась напередодні відзначення 155-ї річниці з дня народження Марії Башкирцевої.
– Із дванадцятого по чотирнадцяте вересня в Полтаві пройде ІІ Міжнародна конференція, присвячена нашій славетній землячці. Я дуже вдячна владі області й міста за сприяння в проведенні цього визначного заходу, адже він передбачає дуже авторитетне представництво не тільки вітчизняних, а й зарубіжних науковців, дослідників життя і творчості видатної художниці. До нас завітають гості з Росії, Франції, Швейцарії, США. Прозвучить більше двадцяти доповідей, зі змістом яких я вже знайома й можу запевнити, що в них надзвичайно багато цікавої інформації дуже високих пошукового й аналітичного рівнів. До того ж ми добре розуміємо, що кожна така конференція вже наперед працює на нашу заповітну ідею – створення в Диканьці музею Марії Башкирцевої. Ми видамо друком матеріали конференції.
– На самих учасників заходу чекають якісь сюрпризи?
– Про це мені особливо приємно говорити, адже вони стануть свідками просто грандіозної за значенням події для увічнення пам’яті про видатну художницю на її Батьківщині. У кінці минулого року на аукціоні “Сотбіс” з’явилась картина Марії Башкирцевої, і не просто, так би мовити, якась “прохідна” робота, а твір, з яким вона дебютувала в паризькому Салоні, на виставці загальноєвропейського масштабу, що відкривала обдарованим художникам ворота в світ мистецтва. На картині зображена двоюрідна сестра Марії Башкирцевої – Діна. Вона сидить і читає дуже популярну й злободенну для тогочасної Франції книгу “Питання про розлучення” Дюма.
– Чи відомо щось про те, де картина перебувала раніше?
– Звісно, за правилами аукціону така інформація не розголошується. Раніше ми вважали, що цей шедевр втрачено, адже минуло 130 років відтоді, як він експонувався на проведеній через рік після смерті художниці виставці й надалі зник з поля зору мистецтвознавців. І ось учасниця І Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Марії Башкирцевої, викладач англійської мови з США Катерина Кернбергер надіслала мені на електронну пошту листа з повідомленням і фото цієї картини. Моїм емоціям – від захвату до розгубленості – не було меж, адже, по-перше, раніше я бачила її зображення тільки маленького формату й у чорно-білому кольорі, по-друге, треба було визначатися, що робити. Дуже вдячна людям зі світу мистецтва, які підказали мені звернутися в представництво цього аукціону в Москві. Я взяла участь у торгах по телефону й, коли почула слова “Вітаю, ви придбали”, просто не тямилася від щастя. Надалі ця картина має стати окрасою майбутнього музею художниці в Диканьці. Рівних їй в Україні немає. Тут налічується лише три картини Башкирцевої, але жодна з них не є такою відомою.
– На якому етапі нині робота над перекладом повного обсягу щоденника Марії Башкирцевої?
– Перекладено вже близько третьої частини щоденника, але видаватися він буде вже після завершення всієї роботи, можливо, в кількох томах. Імовірно, відбудеться ця визначна подія, яка відкриє світові справжню Марію Башкирцеву, через 2 – 3 роки.
Про майбутнє ж “Диканських передзвонів” Тетяна Дмитрівна Швець повідомила, що наступний, п’ятий за ліком, фестиваль має перевершити за яскравістю всі попередні. Можливо, розділити його радість із полтавцями приїде всесвітньо відомий хор Московського Стрітенського чоловічого монастиря. Це вже ініціатива його учасників, які побували на фестивалі дзвонової музики в Диканьці в позаминулому році й тепер із ностальгією згадують про щедрий і привітний Гоголівський край.

Вірних шанувальників Міжнародного фестивалю “Диканські передзвони”, які з нетерпінням чекали на відкриття цьогорічного, четвертого за ліком, свята дзвонарського мистецтва, зовсім не засмучувала сіра, дощова погода останніх днів літа. Навпаки, дощ вселяв у душі передчуття наближення дива, стверджував вірян у думці, що там, де звершуються богоугодні справи й прославляється ім’я Господнє, нічого неможливого не буває. І вже 31 серпня, по закінченні першого концерту, що традиційно відбувається біля Свято-Троїцької церкви у Великих Будищах Диканського району, майстер дзвонарської справи, незмінний музичний керівник фестивалю Володимир Петровський із Архангельська (Росія) радісно ділився з іншими учасниками дійства хвилюючими спостереженнями: протягом усього часу, допоки співали дзвони, на хмарному небі залишалась єдина світла прогалина – над храмом. На другий же день фестивалю, коли дзвонарі зібралися у Диканьці біля Свято-Миколаївського храму, їм світило сонце й підспівував теплий вітер.
Цього року участь у дійстві взяли близько двох десятків учасників із різних храмів України, Росії та Білорусі. Організацією й проведенням фестивалю опікувалися Полтавська єпархія УПЦ, Диканська райдержадміністрація та Фонд “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої”.
Життя Володимира Петровського, за його словами, давно підпорядковане фестивальному графіку, адже в Росії він бере участь в організації чотирьох щорічних концертних заходів дзвонової музики. Окрім того, займається облаштуванням дзвіниць. Тепер сподівається, що наступного року матиме ще один приємний клопіт – на базі “Диканських передзвонів” у селі Великі Будища та в селищі Диканька планується відкрити школу дзвонарів.
Мінську школу дзвонарів свого часу закінчила учасниця фестивалю з Білорусі Клавдія Артемова. Її неможливо було не вирізнити з товариства колег, одягнених переважно у яскраві національні строї. Вона – монахиня з храму мучениці Татіани, що у Вітебській єпархії. Попри молодий вік має уже тринадцятирічний дзвонарський досвід.
– Дзвонити в церковні дзвони – це передусім нести людям радість, кликати їх до храму, – говорить монахиня. – Тому мені й хотілось ще з малих літ бути причетною до цього дійства.
Учасниці ансамблю “Колокола России” (Москва, храм Всемилостивого Спаса) цього разу побували на Полтавщині втретє. Художній керівник колективу Галина Філімонова розповіла, що постійні гості “Диканських передзвонів” уже впізнають їх, як добрих знайомих, підходять поцікавитися, як минув творчий рік. Галина Павлович додала, що ансамбль існує з 1989 року й має величезний досвід виступів із багатьма відомими російськими оркестрами та хорами, але з кожної нової поїздки повертається з черговим відкриттям, адже таїна дзвонової музики невичерпна і кожен окремий майстер відчуває й доносить її до світу по-своєму. До вмінь і навичок досвідчених москвичок уже не перший рік пильно придивляється молода дзвонарка з Великих Будищ (Свято-Троїцький храм) Ірина Звягольська. Її захоплення дзвоновою музикою почалося з часу проведення першого фестивалю “Диканські передзвони”. Відтоді дівчина, як говорить, абсолютно гармонійно поєднала здобуття в одному з полтавських вишів юридичної освіти й осягання секретів дзвонарського мистецтва на церковній дзвіниці. Побувала на фестивалях в Москві, Архангельську, Єкатеринбурзі. Тепер тішиться можливістю порівнювати звучання церковних дзвонів у різних географічних широтах та кліматичних умовах, адже сама чула, якими несхожими голосами співає один і той же дзвін фестивальної “дзвіниці” у рідному селі, коли навкруги панує літня спека, й у далекому Архангельську, коли термометр показує мінус 42 градуси, а концерт відбувається на березі Північної Двіни. Серед авторитетів, чиї імена молода дзвонарка нещодавно для себе відкрила, – відома на Волині особистість, дзвонарка Галина Марчук.
Довго шукати гостю із Луцька у фестивальній громаді не довелось – уже чекала свого виходу на імпровізовану сцену-дзвіницю. Щоб напроситися на розмову перед самісіньким виступом, вистачило лише поцікавитися, чи Галина Степанівна не хвилюється.
– А чого тут хвилюватися? Господь Бог скерує руку, – відповіла. – Я захоплююсь цією справою з 1987 року. На той час працювала науковим співробітником у Державному історико-культурному заповіднику “Старий Луцьк”. Разом із колегами ми захотіли відновити на його території дзвіницю. Заснували музей дзвонів, де зберігається близько 90 цих дивовижних пам’яток. У кожного з них своя історія, але всіх їх доводилося рятувати від однакової долі – на звалищах металобрухту вони чекали на переплавку. З 1994 року в заповіднику щорічно проходить фестиваль дзвонової музики “Благовіст Волині”. У Диканьку я приїхала вперше й, звісно, маю намір запросити місцевих майстрів на ювілейний, двадцятий, фестиваль дзвонарського мистецтва, який відбудеться в Луцьку наступного року.
Вітаючи гостей свята, митрополит Полтавський і Миргородський Филип наголосив, що цьогорічне дзвонове дійство відбувається в особливо урочистий час відзначення 1025-річчя хрещення Київської Русі. Він висловив переконання, що відновлення духовності сприяє зміцненню української державності. Директор Фонду “Відродження пам’яті Марії Башкирцевої” Тетяна Швець із приємністю констатувала, що з кожним роком “Диканські передзвони” відвідують все більше людей. Подружжя Швеців, Тетяна Дмитрівна та Микола Іванович, – москвичі з диканськими коренями, які вже багато років продовжують опікуватися культурною спадщиною рідного краю. В ексклюзивному інтерв’ю для “Зорі Полтавщини” Тетяна Швець розповіла також про інші напрями успішної діяльності Фонду, робота за якими надзвичайно пожвавилась напередодні відзначення 155-ї річниці з дня народження Марії Башкирцевої.
– Із дванадцятого по чотирнадцяте вересня в Полтаві пройде ІІ Міжнародна конференція, присвячена нашій славетній землячці. Я дуже вдячна владі області й міста за сприяння в проведенні цього визначного заходу, адже він передбачає дуже авторитетне представництво не тільки вітчизняних, а й зарубіжних науковців, дослідників життя і творчості видатної художниці. До нас завітають гості з Росії, Франції, Швейцарії, США. Прозвучить більше двадцяти доповідей, зі змістом яких я вже знайома й можу запевнити, що в них надзвичайно багато цікавої інформації дуже високих пошукового й аналітичного рівнів. До того ж ми добре розуміємо, що кожна така конференція вже наперед працює на нашу заповітну ідею – створення в Диканьці музею Марії Башкирцевої. Ми видамо друком матеріали конференції.
– На самих учасників заходу чекають якісь сюрпризи?
– Про це мені особливо приємно говорити, адже вони стануть свідками просто грандіозної за значенням події для увічнення пам’яті про видатну художницю на її Батьківщині. У кінці минулого року на аукціоні “Сотбіс” з’явилась картина Марії Башкирцевої, і не просто, так би мовити, якась “прохідна” робота, а твір, з яким вона дебютувала в паризькому Салоні, на виставці загальноєвропейського масштабу, що відкривала обдарованим художникам ворота в світ мистецтва. На картині зображена двоюрідна сестра Марії Башкирцевої – Діна. Вона сидить і читає дуже популярну й злободенну для тогочасної Франції книгу “Питання про розлучення” Дюма.
– Чи відомо щось про те, де картина перебувала раніше?
– Звісно, за правилами аукціону така інформація не розголошується. Раніше ми вважали, що цей шедевр втрачено, адже минуло 130 років відтоді, як він експонувався на проведеній через рік після смерті художниці виставці й надалі зник з поля зору мистецтвознавців. І ось учасниця І Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження Марії Башкирцевої, викладач англійської мови з США Катерина Кернбергер надіслала мені на електронну пошту листа з повідомленням і фото цієї картини. Моїм емоціям – від захвату до розгубленості – не було меж, адже, по-перше, раніше я бачила її зображення тільки маленького формату й у чорно-білому кольорі, по-друге, треба було визначатися, що робити. Дуже вдячна людям зі світу мистецтва, які підказали мені звернутися в представництво цього аукціону в Москві. Я взяла участь у торгах по телефону й, коли почула слова “Вітаю, ви придбали”, просто не тямилася від щастя. Надалі ця картина має стати окрасою майбутнього музею художниці в Диканьці. Рівних їй в Україні немає. Тут налічується лише три картини Башкирцевої, але жодна з них не є такою відомою.
– На якому етапі нині робота над перекладом повного обсягу щоденника Марії Башкирцевої?
– Перекладено вже близько третьої частини щоденника, але видаватися він буде вже після завершення всієї роботи, можливо, в кількох томах. Імовірно, відбудеться ця визначна подія, яка відкриє світові справжню Марію Башкирцеву, через 2 – 3 роки.
Про майбутнє ж “Диканських передзвонів” Тетяна Дмитрівна Швець повідомила, що наступний, п’ятий за ліком, фестиваль має перевершити за яскравістю всі попередні. Можливо, розділити його радість із полтавцями приїде всесвітньо відомий хор Московського Стрітенського чоловічого монастиря. Це вже ініціатива його учасників, які побували на фестивалі дзвонової музики в Диканьці в позаминулому році й тепер із ностальгією згадують про щедрий і привітний Гоголівський край.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”