Так говорить медична сестра із 36-річним стажем  роботи за фахом, нині заступник головного лікаря з медсестринства обласної клінічної лікарні імені М.В.Скліфосовського Ольга Костянти- нівна Сидоренко. Відтоді, як 19-річною прийшла на роботу           до кардіологічного відділення №2 обласної лікарні, її жодного разу не відвідала думка змінити професію. Адже вона – медсестра у третьому поколінні.
“Щиро радію, коли                    вдається комусь допомогти”
– Ким могла б стати, якби не медицина? Не знаю… Шити точно б не змогла. Та й торгувати, напевне, також. Хоча люди цим займаються все життя, люблять свою роботу й іншої не уявляють, – говорить Ольга Костянтинівна.
Сьогодні у її підпорядкуванні більше тисячі медичних та молодших сестер. Запитую, чи важко керувати такою кількістю людей, і одразу згадуються слова з кінофільму “Москва сльозам не вірить”: “Важко навчитись керувати трьома, а далі кількість не має значення”.
Останні тринадцять років її робота має адміністративний характер.
– Я ніколи не любила “паперової” роботи. Тому до цієї посади звикала довго. Так сталося, що В’ячеслав Миколайович Ждан, мій тодішній заввідділенням, а нині ректор Української медичної стоматологічної академії, став головним лікарем обласної клінічної лікарні й запропонував мені посаду головної медсестри. Першою реакцією був шок. Адже це – дуже відповідальна робота обласного масштабу, якої я тоді не знала зовсім. До мене на цій посаді 22 роки пропрацювала дуже досвідчена людина – Лілія Володимирівна Пащенко. Спочатку було дуже страшно. Та одразу відчула підтримку від тих, хто багато років працював із Лілією Володимирівною. Це й Валентина Миколаївна Тягло, і Ніна Олексіївна Капустянська, і Катерина Василівна Цірук, і Лідія Мико- лаївна Дівинець. Допомагали головні медсестри інших закладів – обласних, міських, районних. Прийняли, як у сім’ю, і з багатьма відтоді зав’язалися дружні стосунки.
Спочатку для мене було значно легше, наприклад, поставити 30 крапельниць, ніж виконати якийсь обсяг адміністративної роботи. Та що тридцять – я й шістдесят поставлю! А тут – зовсім інше. Довелося адаптуватися, шукати підхід до людей. Вони часто приходять із проблемами, клопотами, з горем. І коли вдається допомогти, щиро за них радію.
Колектив гарний, дружний, налічує 38 старших медсестер, 660 молодших спеціалістів з медичною освітою (медсестри, фельдшери, акушерки), 460 молодших сестер (їх звикли називати санітарками, але саме на них лежить дуже відповідальна ділянка роботи – догляд пацієнтів, виходжування). А у свою “рідну” кардіологію (зараз це – ревматологічне відділення обласної клінічної лікарні) заходжу й досі, як додому.
“Бабуся була сільським фельдшером”
– Моя бабуся по мамі, Антоніна Василівна, закінчила свого часу курси Червоного Хреста і все трудове життя пропрацювала сільським фельдшером у Черкасівці Полтавського району. Приймала пологи, лікувала рани, простуди, інші недуги. Жила через дорогу від ФАПу, і стукали до неї у вікно за допомогою цілодобово. Вона вже тоді була у селі практично сімейним лікарем. Від бабусі я отримала перші уроки життєвої мудрості. Ніколи не бачила її знервованою, розгубленою, в істериці, навіть жодного разу не чула підвищеного голосу. Тому з першими своїми секретами бігала саме до неї.
Мама закінчила Полтавське медичне училище у 1957-му. Працювала фельдшером у Руновщині, потім – медсестрою у Микільській дільничній лікарні Полтавського району. Тато, Костянтин Гаврилович, був агрономом, садівником, пасічником. Такого батька, як у нас із сестрою, не мав більше ніхто. Попри те, що був інвалідом – у 6-річному віці після травми спини (війна завадила закінчити лікування) гіпс зняли зарано і тато так і залишився маленьким на зріст, із деформованим хребтом, – він так любив життя, всіх нас, свою родину, дружи- ну, всіх людей у  селі, що прожив значно довше, ніж прогнозували лікарі. Вибрав найгарнішу дівчину – бабуся моя була полькою, і краса дісталась мамі у спадок. Так мама й прожи-ла з ним душа в душу: не просто одруженою, а справді “за мужем”. Дуже любив готувати, взяв на себе всі господарські клопоти. Фізичної вади не помічав ніхто – у домі завжди було багато друзів, сусідів, тато опікувався прокладанням дороги у селі, газифікацією. Його смерть для мами стала настільки тяжкою втратою, що якусь частину клопотів мені довелося взяти на себе. Це завдяки йому я стала тим, ким є сьогодні, його риси характеру допомагають у житті й роботі. Завдяки батьківській любові у нас із сестрою завжди були і є теплі, близькі стосунки. Я б дуже хотіла, аби цей зразок подружнього життя бачили мої діти, онуки. Але тато помер рано. Мама пропрацювала медсестрою 44 роки.
Медсестра – це “ноги                безногого” й “очі сліпого”
На запитання, чому за такої спадкової схильності до медицини не стала лікарем, Ольга Костянтинівна Сидоренко відповідає:
– Цього дуже хотіли мої батьки. Та й у мене така можливість була, колеги-лікарі радили, адже бачили мене в роботі. Сама ж спочатку не поставилася до цього серйозно, потім вийшла заміж, діти народилися з інтервалом у три роки. Доки були маленькі, працювала в зміну, потім маніпуляційною сестрою – щодня. Так і втяглася, звикла.
Студентська епопея трапилася у її житті вже в сорокарічному віці, коли вирішила отримати вищу сестринську освіту в медичній стоматологічній академії. Якраз на той час і син, і донька одружилися й згодом подарували їй внука і внучку з різницею у десять днів. Все це довелося поєднувати з навчанням в академії та посадою головної медсестри. Одне слово, було “весело”. Сьогодні на її робочому столі – світлини вже трьох усміхнено-променистих онучат.
Крім широкого кола посадових обов’язків, на плечах цієї жінки чималий вантаж громадської роботи. Адже Ольга Костянтинівна – голова Ради медсестер обласної клінічної лікарні та Ради медсестер області, організованої при департаменті охорони здоров’я ОДА. Ця рада існує не стільки для контролю, скільки для інформаційної та методичної допомоги середньому медичному персоналу. Як говорить сама Ольга Сидоренко, перш ніж перевіряти, спочатку треба навчити. 10 років тому на Полтавщині була створена ще одна громадська організація – Асоціація медсестер. За час її існування, як свідчать фахові конференції, все більше докладається зусиль для підвищення престижу цієї професії. Із року в рік представникам середнього медичного персоналу присвоюється багато почесних звань і відзнак, відчувається все більше поваги до фаху і розуміння, що медсестра – це не той, хто у лікаря “на побігеньках”. Це –  паралельна, не менш відповідальна професія. Адже немовля в перші секунди життя зустрічають руки акушерки. І часто саме руки медсестри закривають очі тому, хто покидає цей світ…
Вірджинія Хендерсон, американська медична сестра, викладач та дослідник, у своєму підручнику, перекладеному на 25 мов світу, стверджує: “Унікальним завданням медичної сестри є надання допомоги людині у здійсненні тих дій стосовно її здоров’я, одужання чи спокійної смерті, які ця людина виконала б сама, маючи необхідні сили, знання та волю… Сестра – це “ноги безногого”, “очі сліпого”, опора дитині, джерело знань та впевненості для молодої матері, вуста тих, хто дуже слабкий, щоб говорити…” Полтавські медичні сестри сім років тому вперше взяли участь у Всеукраїнському фаховому конкурсі (йому передують конкурси районного та обласного рівня), посівши почесне сьоме місце. Відтоді область нижче 10–12-го місця у турнірній таблиці не опускалася.
На жаль, юні випускниці медичних училищ часто змінюють професію. Ольга Костянтинівна бачить не одну причину цього.
– Якщо немає допомоги від батьків, медсестрі, особливо з периферії, жити на свою зарплату в місті дуже важко, – констатує вона. – Були у нас за направленнями випускниці з Лохвиці, Лубен. Старанні дівчатка, однак кілька місяців попрацюють і повертаються додому – на тисячу гривень не проживеш. Інша причина: за кордоном навантаження на одну медсестру складає 4–5 пацієнтів. У нас буває і по 40–50. Тут уже, як не старайся, але належної уваги приділити кожному хворому не вийде. Рівень підготовки випускників також різний. Малувато практики. З іншого боку, в молодих велика перевага: вони з легкістю освоюють сучасне медичне обладнання, різну електронну апаратуру.
Щоб із випускниці виростити, наприклад, операційну медсестру, яка розуміє лікаря по очах, потрібно років два. Навчаємо. Нас також колись  навчали. Пам’ятаю, на початку своєї кар’єри я довго боялася робити внутрішньовенні ін’єкції. А потім прийшла майстерність. Взагалі мені у професії щастило. Ще студенткою на півставки підробляла санітаркою у кардіології.        І саме сюди, без жодних прохань і протекцій, потрапила на практику. Сюди й на роботу прийшла.
“У кожного віку – свої                переваги”
Днями Ольга Костянтинівна  Сидоренко відзначила 55-річчя.
– Як не дивно, – говорить вона, – але повернутися в юність, у своє двадцятиріччя, не хочеться. Напевне, у кожного віку є свої переваги. З приводу власних років я жодним чином не комплексую, навпаки – є на що оглянутися, є багато колег і друзів, які поважають і розуміють. Є чимало хороших спогадів, зрештою, є родина, гарні діти й онуки. Донька – фармацевт, також певним чином продовжує медичну династію. Син – водій, але й він працює у медичній галузі.
І хоч за службовими обов’язками доводиться приймати адміністративні рішення, співпрацювати з медсестрами й лікарями всієї області, прийшла, напевне, життєва мудрість, розуміння того, що медичний адміністратор – це також дуже важливо. Й головне, що професія за стільки років так і не набридла. На роботу ходити хочеться…

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”