На жаль, з’являється все більше дітей, розвиток яких загальмовується через постійне перебування в інформаційному потоці. Одна з причин цього тривожного явища полягає в тому, що хлопчики й дівчатка немовби приковують себе незримими ланцюгами до комп’ютера чи телевізора. Інша, й чи не найголовніша, причина – відсутність у сім’ї правильних моделей поведінки.
Цунамі в дитячій голові
Головний лікар обласного психоневрологічного диспансеру Віталій Закладний навів таку пропорцію: якщо швидкість пересування зростає у 10 разів, то відповідне стресове навантаження – у 100.
– От і порахуйте, – говорить лікар, – пішки людина рухалася зі швидкістю 6 кілометрів за годину. Пересіла на коня – і швидкість зросла удвічі. Паровий двигун – це вже 30 кілометрів за годину, літак – 1000. То у скільки разів збільшилися стресові навантаження? Отож-бо! Людині доводиться з усім цим справлятися. У дитини ж іще не сформувалися чіткі критерії добра і зла, а світ уже тисне на неї шаленим інформаційним потоком. І потік цей часто деструктивний: мультики з монстрами і демонами, ігри-“стрілялки” з убивствами і кров’ю. Дітям і без того притаманні певні фантазії, страхи, а дорослі підсувають їм “доброго” мультиплікаційного монстрика з пазурами та шістьма головами. У генетичному коді це – ворог, а на екрані він  – начебто й друг… Я не проти “Тома і Джеррі”, але кота б’ють, ображають, ну просто знущаються з нього, все це відбувається весело і без жодних наслідків… Діти щиро сміються.
Опитування, проведене серед підлітків ще в кінці 1990-х, показало, що для великої кількості тодішньої дітвори Чапаєв – це виключно герой анекдотів, а найпрестижніші професії – банкір, бандит і… проститутка. Саме через таку мішанину в головах і з’являються графіті, биті вікна та інші способи помститися суспільству за власну обмеженість.
Як прогрес шкодить маленькій людині
Продовжуємо обговорювати проблему з обласним позаштатним дитячим психіатром департаменту охорони здоров’я ОДА Катериною Бабич. Пацієнти Катерини Іванівни своїми проблемами часто “завдячують” саме технічному прогресу.
– Діти – це маленькі люди, які приходять у світ чистими, щирими. А далі з ними відбувається все те, що вони бачать навколо себе. Перший фактор – це спосіб життя батьків. Другий – інформаційний бум, який нещадним бумерангом б’є по суспільству. Важливо, що дитина бачить, як спілкуються навколишні, і, найголовніше, що з цього всотує для себе. Мене, як фахівця, дуже непокоїть та проблема, що діти пізно починають говорити і взагалі мало розмовляють. Останні 10 років вони мають необмежений доступ до таких надбань прогресу, як телевізор з безліччю каналів, телефон, комп’ютер. У рік малюк уже впевнено тисне кнопки, переключає канали. І бабуся надзвичайно пишається тим, що має таке розумне внучатко. Насправді ж усе навпаки. Серед безмежної кількості телеканалів мультики можна знайти будь-які: неважливо, якою мовою там говорять, звук можна взагалі вимкнути, аби картинка рухалася, відбувалась якась дія. Батьки задоволені, бо таке дозвілля нікому не заважає. А в
3 роки, коли вже має бути закладений мінімальний фундамент майбутньої особистості, виявляється, що дитина… не розмовляє. Оце – проблема! Батьки впевнені, що вона розумна (адже знаходить потрібні канали, дивиться уважно), а дитина не вміє ні рахувати, ні говорити. Не чула ні “ладусі”, ні “куй-куй чобіток”, не гралася у піжмурки і відстала не лише в мовному розвитку – їй гарантовані проблеми й у навчанні, й у спілкуванні.
Усе – в руках батьків
– У моїй практиці, – розповідає Катерина Іванівна, – є родина з проблемною дитиною семи років. Усе почалося із затримки мовного розвитку. Виявилось, що в сім’ї у кожного – власний комп’ютер і спілкування відбувається переважно з ним. Дитина почала говорити лише тоді, коли її віддали до дитсадочка. Зараз дитсадок позаду, а до школи було цілих три місяці канікул. І вона знову почала замикатися в собі.
У сільській місцевості це не так помітно, там діти знаходяться ближче до природи, домашніх тварин, щоденних клопотів. Там і вутятко, і гусятко – справжні, а не такі “потворні”, як у імпортному мультику. Не секрет, що іноді в мультфільмах, наприклад, корова виглядає так, що, вперше побачивши живу тварину, дитина не може її ідентифікувати. У мультиках для наймолодших картинка має бути максимально наближена до реальних образів.
Під час обстежень майбутніх першокласників виявляється, що багато міських дітей, у яких немає рідні в селі, ніколи не бачили живої кози, свині, корови, не знають, звідки беруться молоко, м’ясо, картопля.
Діти починають звикати до того, що натиском однієї кнопки можна швидко нагріти страву (в мікрохвильовій печі), натиском іншої – випрати білизну. А глибини розуміння процесу немає. Батьки з дітьми не говорять, адже замість того, щоб почитати казку вголос, можна просто увімкнути мультик – знову ж натиском кнопки.
– Треба читати дітям звичайні, старі добрі казки, де є так звана мораль: Колобок утік від діда й баби – поплатився; Червона Шапочка пішла сама у ліс – отримала неприємності, хоч зрештою все й закінчилося добре. При цьому важливий процес спілкування. Благо для дітей – численні повтори. Читати, повторювати, малювати ілюстрації до казок, а головне – спілкуватися, ось чого не вистачає зараз дітям. Досі ніхто не озвучив точних причин дитячої гіперактивності – непосидючості, неуважності, невміння доводити до кінця розпочате, постійного пошуку сумнівних пригод. Я вважаю, що це є наслідком інформаційного буму. Адже з великого потоку інформації дитина ще не вміє виділити, що добре, а що погано, копіює все підряд і робить це швидко, як на екрані. Тому саме батьки повинні фільтрувати, дозувати інформацію. Спілкуватися треба простими словами: про природу, птахів, інші реальні й зрозумілі речі. Так формується світогляд, а не поверхневі знання.
батьків: мовляв, піде у садочок (у школу), там усьому навчать. Насправді ж світ зараз непростий, у ньому втрачені основні моральні цінності, й убезпечити від наслідків цього може лише сім’я, – продовжує Катерина Іванівна. – З малого мальства треба працювати над фізичним розвитком дитини на батьківському прикладі. Все, що дитина робить самостійно, треба заохочувати. Привчати до того, що всяке задоволення, нові знання потребують зусиль, а не простого натиску кнопки. Подивилися мультик – обговоріть, що там добре, а що погано. Заохочуйте спортивні ігри, прогулянки.
Зараз такий час, коли навіть дитячі книжки – комп’ютеризовані, їх можна самостійно “читати” з допомогою указки і навушників. Певною мірою це корисно, це розвиває, але зображення має бути реалістичним. Корисні розвиваючі мультфільми. Скажімо, для наймолодших – “Даша-мандрівниця” (там і колір, і форма реалістичні), для 5–6-річних – “Фіксики”, де маленькі симпатичні істотки в ігровій формі доступно розповідають цікаві речі про навколишній світ. Для старших – “Енциклопедія Всезнайка”, “Маленькі Ейнштейни”. Діти ж люблять “Тома і Джеррі”, де все відбувається швидко, агресивно. З іншого боку, мультик “Маша і Ведмідь”, який зараз критикують, мені подобається: Маша хоч і пустує, але розплачується за власну поведінку і вибачається. Батьки повинні пояснити дитині фінал, чому так сталося.
Комп’ютер: ворог чи друг?
– Сидіння за комп’ютером, – продовжує психіатр, – завдає удар по загальному здоров’ю (зір, осанка), але цим займається наука гігієна (скільки часу в якому віці можна проводити за монітором). Я хочу звернути увагу на інше: по цей бік монітора діти стають сторонніми спостерігачами процесу, не навчаються долати труднощі, робити вибір. А споглядач не має бажання гуляти, стрибати, спілкуватися. Почати спілкування заважає страх, від якого можна сховатися “у комп’ютері”. Виникає замкнене коло, що призводить до залежності. Найчастіше батьки приходять на прийом із проблемами дитячої поведінки, навчання, спілкування, дитячими страхами. Симптоми бувають різні.
В Інтернеті є програми для заробляння грошей, на які “підсідають” старшокласники. Батьки спочатку це вітають, мовляв, молодець, штани купив за власні гроші. Але там, де гра передбачає нарахування певних бонусів задля отримання грошей, є інший бік: Інтернет має бути увімкнутий цілодобово, підліток починає пропускати навчання, за сигналом схоплюється вночі, перебуває у постійній напрузі. Й зрештою робить для себе висновок: “Навіщо взагалі вчитися? Я й так гроші зароблю!” Дитина “випадає” із суспільства, втрачає час, друзів, можливості.
– У моїй практиці був випадок, – розповідає Катерина Бабич, – коли 16-річний юнак півроку не виходив із квартири. Сім’я неповна – бабуся, мама і два сини. Старший заробляв гроші в Інтернеті, згодом “підсів” і молодший. Коли мама зрозуміла, що це ненормально, і вирішила щось змінити, старший замкнувся і єдиною відповіддю було: “Я не хочу з вами розмовляти”. Коли втрачено час, усі зусилля психологів і психіатрів можуть виявитися безрезультатними. Залежність – справа дуже серйозна. Коли ж вона ще на початковому етапі, я раджу просто забрати комп’ютер із дому. “Та як же без нього?” – дивуються батьки. Або: “Пробували забрати, так син сердиться, вазу розбив!” Ну то й що? Інакше обмежити час його перебування за монітором не вийде. Поставте дитині умову, наприклад, наздогнати шкільну програму. Хоча, з іншого боку, зараз позбавити інформаційного доступу дуже складно: ним обладнаний майже кожен мобільний телефон. Щоб благо не стало злом, перш за все батьки не повинні бути залежними – тоді й діти не будуть. Потрібні родинне тепло, довіра, терплячість, і тоді момент не буде втрачено. І технічний прогрес (комп’ютер, Інтернет) буде лише на користь.
За словами Катерини Бабич, все у житті дитини відбувається “за графіком”. У рік вона має повзати, усе обмацувати, обстежувати, далі – повторювати віршики, а не переключати канали телебачення на пульті чи кнопки телефона. Наздоганяти згаяне до 3 років, коли має розвиватися мова, надзвичайно важко. Так само, як і “прогалини” у інших вікових періодах.
– Я працювала з 10-річною дівчинкою з дитячого притулку “Любисток”, яка не вміла читати. До першого класу її не посадиш. Навчити, звісно, можна, але вона вже ніколи не полюбить читати.
Щоб не втратити покоління
Журналістка Соня Флеш-Райс у газеті The Epoch Times опублікувала думки німецьких лікарів з цього приводу. Наведемо кілька цитат і витягів із публікації.
“Оскільки мова йде про дітей, які після народження нічим не відрізнялися від інших, – зазначає Антоніо Піццулі з профспілки педіатрів, – то проблеми в розвитку обумовлені відсутністю необхідної стимуляції у сім’ї та за її межами”.
Школи, дитячі садки і навіть мовна терапія більше не здатні компенсувати відставання в розвитку, що виникло через “прогалини” у вихованні. Доктор Томас Фішбах, голова педіатрів Північного Рейну, йде ще далі. На його думку, стосовно цих нових дитячих захворювань необхідно розробляти нові терапевтичні програми, інакше може бути втрачене ціле покоління.
Діти проводять свій час у дитсадках, школах, групах продовженого дня. Батьки вимушені працювати, щоб вижити в нинішньому прогресивному суспільстві. Повертаючись додому втомленими після роботи, вони залишають малят біля телевізора, комп’ютера, ігрових приставок. Це насправді не те, чого б їм хотілося, але всюди панує байдужість.
Професор Вабіч із дитячої клініки міста Ульма називає ще й інші серйозні причини затримок у розвитку. Інформаційний потік і “макдональдси” призводять до ожиріння дітей. “Такі рецепти, як менше їсти і більше рухатися, вже не дають ефекту”, – стверджує науковець. Потрібно якнайшвидше змінювати спосіб життя. Діти просто стають хворими. Все частіше у них з’являються такі захворювання, як подагра, жовчні камені, жирове переродження печінки й артроз. У багатьох виникли порушення рівня цукру в крові, а в деяких – діабет. Згідно з діагнозами педіатрів, більше третини огрядних дітей мають підвищений кров’яний тиск, інсулінорезистентність і зміни жирової речовини. Щоденні контакти з такими дітьми викликали у професора серйозні побоювання стосовно того, що підростає ціле покоління кандидатів на інфаркт та апоплексичний удар.
P.S. Як бачимо, глобалізований світ ставить жорстокі виклики. Вони не знають ні відстаней, ні кордонів. Й інформаційний бум із усією жорстокістю “гепає” по головах і душах дітей. Як вберегти найдорожче? Тільки любов’ю. Батьківською любов’ю!

Ольга ЩЕГЛОВА.