Його називали Великим Борисом, артистом-філософом, а голос (рідкісної краси й сили бас-кантанте) – басо-абсолюто. Доля відміряла Борису Романовичу Гмирі тридцять років творчого життя. Від голосу й таланту співака шаленіли зали світу. У квітні 1956 року болгарська газета “Літературний фронт” влучно описала подібний прояв: “Щоб стихли овації по закінченні концерту Гмирі, необхідно було гасити світло, – так стихійно й сердечно висловлювала публіка свій захват мистецтвом знаменитого співака”.
Мало відомо про те, що творча діяльність видатного вокаліста була пов’язана і з Полтавою. Про це намагалися не згадувати ні дослідники, ні він сам: перебування Бориса Гмирі в нашому місті припало на часи німецько-фашистської окупації…
Видатний український співак народився 5 серпня 1903 року в Лебедині на Сумщині в родині робітника-каменяра та швачки. Сім’я жила бідно, і Борис після закінчення початкової школи в 11 років пішов у найми. У 16 років він уже був різноробочим портового заводу, потім – вантажником у порту, матросом і кочегаром на шхуні “Св.Павел” у Севастополі. 1921 року повертається до Лебедина і здобуває місце секретаря земельного відділу. У 1924 – 1927 роках працює в Решетилівці завідуючим сільським клубом, згодом – відповідальним секретарем товариства “Геть неписьменність” у Полтаві.
Середню освіту здобув на робітфаці уже двадцятисемирічним і відразу вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. Період навчання співпав для Бориса Гмирі з першою трагедією – під час голодомору втратив батька та сестру. Але ж ці роки були і доленосними. На четвертому курсі, коли студентський Харків захоплювався співом Бориса Гмирі, його запросили на прослуховування до Харківської консерваторії, затим – до навчання у класі професора Голубєва. За розпорядженням наркома освіти УРСР Миколи Скрипника майбутній інженер отримав право навчатися у двох вузах одночасно. Борис Гмиря цим правом скористався – з відзнакою закінчив інститут і консерваторію.
На третьому курсі консерваторії він уже працював у Харківському академічному театрі опери та балету. А по закінченні її, у 1939 році, співака запросили солістом до Київського театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка. Цього ж року Борис Гмиря став лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів, отримавши другу премію. Тут же, на конкурсі, йому запропонували стати солістом якогось із провідних оперних театрів країни – Великого театру СРСР, Ленінградського чи Мінського. Борис Гмиря залишився у Києві – без України він себе не уявляв.
У квітні 1941 року Бориса Гмирю удостоїли звання заслуженого артиста УРСР. Все складалося добре – хотілося жити і працювати, але через два місяці почалася Велика Вітчизняна війна. “Усе пропало, все покотилося до чорта, у прірву. Знову – бідування, злидні, знову – холод, знову – смерть і смерть…” – писав у своєму щоденнику Борис Гмиря. Війна застала його на відпочинку в Криму. До Києва він уже не повернувся. Потрапив у Харків, працював в оперному театрі. Коли в жовтні 1941 року колектив театру вирушив у евакуацію, Гмиря перебував у лікарні з гострим нападом радикуліту.
Незважаючи на утиски і переслідування з боку німецьких властей, в Україні знайшлися творчі сили, які старалися рухати вперед культурне життя. У листопаді 1941 року відновив роботу Харківський театр опери та балету. Борис Гмиря знову став солістом театру. Жилося йому досить сутужно, тому в квітні 1942 року перебрався до Полтави. Восени 1941 року на базі Полтавського музично-драматичного театру імені М.В.Гоголя було створено оперний театр, який розпочав роботу 7 жовтня. Його директором і головним диригентом став німецький піаніст Зігфрид Вольтер. У колективі були відомі співаки й актори: В.Багмет, Т.Миколенко, В.Баранович та інші. Репертуар складали класичні твори як українських композиторів і драматургів (П.Гулак-Артемовський, І.Котляревський, М.Лисенко, М.Старицький), так і західноєвропейських, в тому числі “Сільська честь” П.Масканьї, “Чіо-чіо-сан”, “Богема”, “Тоска” Дж.Пуччіні, “Кармен” Ж.Бізе, “Паяци” Р.Леонкавалло. З прибуттям у Полтаву Гмирі репертуар театру розширився. Уперше на українській сцені в Полтаві було поставлено оперу Л.Бетховена “Фіделіо”, де партнером Бориса Гмирі виступала молода полтавська співачка Наталія Носенко. На початку 1943 року в театрі працювали 285 осіб постійного складу, в тому числі 75 хористів і 45 музикантів оркестру. Такого численного колективу театр не мав ні до, ні після війни. Від початку своєї діяльності і до червня 1943 року театр дав 350 вистав і 123 концерти.
Борис Гмиря виконував сольні партії Рокко, Колена, Мефістофеля. Пізніше йому дорікали, що він, мовляв, співпрацював із окупантами. Однак німцям до нашого, на їхній погляд, тубільного, мистецтва було байдуже. Глядачами були в основному наші люди, перед ними й виступали Гмиря та інші актори, своїм талантом давали їм хоч якусь розраду в часи лихоліття. Заробітки артистів були незначними, отож жили вони досить убого. “За виступ на концерті я одержував 100 грамів хліба як гонорар”, – згадував співак. Про один із таких концертів, який проходив у бургомістра на початку 1943 року, писав Г.Ващенко, який в той час працював редактором газети “Голос Полтавщини”: “Бургомістрат улаштував урочисту вечерю, на яку було запрошено багато визначного німецького офіцерства і керівних місцевих урядників… Коли гості встали з-за столу, розважались розмовами і співами доброго співака Гмирі…” Комендантом Полтави був Фуртвенглер, брат відомого композитора й диригента Вільгельма Фуртвенглера, який знався на музиці й цінував музичний дар Бориса Гмирі. Він зізнався співакові, що має спеціальне розпорядження німецького намісника в Україні Еріха Коха вивезти Гмирю до рейху живим чи мертвим. “Літак завжди вас чекає, – говорив він. – Тільки погодьтеся – і перед вами відкриються усі театри світу. Вирішувати вам, хоча я розумію, що без України ви не зможете…”
19 вересня 1943 року німці, відступаючи, змусили театр виїхати з Полтави. Кілька місяців він перебував у місті Орянин поблизу Кам’янця-Подільського. 26 березня 1944 року місто було визволене від фашистів, а через тиждень Борис Романович уже брав участь у концерті для радянських воїнів.
У 1944–1961 роках Борис Гмиря – соліст Київського театру опери та балету. Майже все життя співака переслідували органи КДБ. Артиста безкінечно викликали в органи, примушували писати пояснювальні записки. Ще у січні 1943 року начальник Українського штабу партизанського руху Строкач в рапорті ЦК КПУ писав: “Из числа известных актеров остались и состоят в настоящее время на службе у оккупантов: Гмыря – солист Харьковского театра оперы и балета, кинорежиссер Кавалеридзе, оперные артисты И.Зейферт и М.Донец-Тессер”. Гмиря не виправдовувався. Коли ситуація сягала апогею, він подавав заяву на звільнення. Його не відпускали, але й цькування не припинялися. У 1961 році Б.Гмиря остаточно залишає театр і розпочинає концертну діяльність.
Він ніколи не прагнув прихильності сильних світу цього, але мав її. У 1951 році виступав під час декади українського мистецтва в Москві. На концерті був присутній Сталін. Після виконання арії Івана Сусаніна в залі Великого театру він першим піднявся і почав аплодувати. За ним і зал вибухнув овацією. З того часу дослідники творчості Б.Гмирі припускають різні версії щодо Сталіна і співака. Начебто Сталін запросив після концерту Гмирю на вечерю і після того дав вказівку присвоїти йому звання народного артиста СРСР та нагородити орденом Леніна; що Сталін не дозволив заарештувати співака, на якого уже був виписаний ордер, і таке інше. Насправді ж звання народного артиста СРСР співаку було присвоєно у 1955 році.
Перебуваючи в розквіті творчих сил, співак почав активно гастролювати. Але далі країн соцтабору його не відпускали. В архіві Бориса Гмирі зберігається п’ять рукописів концертних програм, які він склав для гастролей у США в 1960 році. Не судилося…
Будучи без вини винним, Борис Романович ішов по життю із гордо піднятою головою, але душа страждала. 1 серпня 1969 року його серце не витримало… Видатний співак пішов із життя, не доживши чотирьох днів до свого 66-річчя. Його голос звучав ще сильно й молодо, у нього було багато нереалізованих планів…
2003 року, коли відзначали 100 років від дня народження видатного майстра сцени, президент фонду Бориса Гмирі Ганна Принц звернулася до Полтавської міськради з пропозицією назвати іменем Бориса Гмирі одну із вулиць обласного центру та одну із музичних шкіл. Цю пропозицію підтримала і громадськість. На жаль, полтавські можновладці не виявили бажання цим займатися. Але ще є час, аби виправити помилки…
Талант Бориса Гмирі належить людству, серце своє він віддав українському народові, для якого жив і творив. Він ніколи й ні на що не розмінював свою вірну любов до України, не уявляв свого життя і творчості поза її межами. Наш святий обов’язок – зберегти пам’ять про великого українського співака.

Анатолій ЧEРНОВ
Краєзнавець