– Це який у вас керівник згорів? – гнівно питають його із високого кабінету обкому партії.
Справді, дивимося: у газеті замість слів "згорів корівник" вийшло "згорів керівник". Одна літера змінила весь зміст. Та ще й як! Той номер якраз підписував заступник редактора Леонід Мунтянов. Був він людиною спокійною, врівноваженою, але тут буквально скипів.
– Як ви могли недогледіти?! – різко кинув докір коректорам.
Мені довелося працювати в 1963 році коректором у "нічній редакції". Так тоді називали коректорську "Зорі Полтавщини" в друкарні (тепер видавництво "Полтава").
У телетайпній господарювала в той час Неллі Назарова – колишня фронтовичка, відмінний спеціаліст, справжній ас своєї справи, а коректорами – Ганна Могилевська, Людмила Евентаве, Ірина Сухиніна, Антоніна Єльченко.
Коректорська містилася на четвертому поверсі, і її робота розпочиналася о 15.30. За графіком робочий день мав закінчуватися о 23.30, але, якщо по телетайпу передавали офіційні матеріали, він міг тривати далеко за північ, інколи до шостої ранку. Адже тоді макет номера  доводилося переробляти, і не один раз. Ми втомлювалися, засинали буквально на ходу.
Лінотипістом працював Петро Побережнюк, верстальниками – Василь Кузьменко і Микола Ткаченко. Трудилися разом дружно, адже робили спільну справу.
Згадую один випадок. Лягла спати о 6-й ранку, а невдовзі – дзвінок у двері. На порозі схвильована тьотя Поля (Поліна Калюжна), наш кур'єр.
– Женю, вставай, редактор викликає…
У дворі стоїть "Волга", за кермом – редакційний водій Григорій Мироненко. В кабінеті редактора вже зібралися всі наші – коректори, черговий редактор, "свіжа голова" (творчий працівник, що перечитував "свіжим оком" сторінки в нічній редакції), випусковий Олександр Литовченко.
– Як ви могли таке прогавити?!
 – грізно звертається до нас редактор Федір Коба. – Що ж воно це вийшло: номер газети – без підпису редактора?!
А трапилося так, що полосу кілька разів переверстували, рядок із прізвищем редактора відклали, а назад не поставили. Отримали ми всі тоді по догані, хоча наш випусковий Олександр Минович і брав весь вогонь гніву на себе.
– Це мій промах, – доводив він. – Я винен…
Прийшла я в "Зорю Полтавщини" 1 квітня  1963 року – в День
сміху – і "просміялася" аж довгих 44 роки (останні вісім була поза-
штатним бібліотекарем)! Сказати, що редакція була для мене другим домом, замало. Як і для інших, вона стала сенсом мого життя. То був колектив однодумців, одержимих роботою, доброзичливих і цікавих, дотепних і життєрадісних, невичерпних на вигадки, невтомних у творчих пошуках.
Згадую славного редакційного художника Василя Бакала. Розумний, делікатний, приязний, відкритий. Він любив людей і усі живі створіння. Прилаштував годівничку за вікном свого кабінету і підгодовував синичок усю зиму. В кожній родині зорян зберігаються портрети, дружні шаржі й малюнки його роботи, виконані щиро і з любов'ю. Саме Василь Павлович "крутив" для нас фільми, коли редакція у 1976 році перебралася в приміщення на вулиці Пушкіна, 115.
– Васю, давай! – заохочували позаштатного кінооператора колеги.
І на екрані актового залу спалахували титри нового фільму. Знімав Василь Павлович і любительські фільми з редакційного життя, а потім демонстрував їх. А наш колега Володимир Кравченко домовлявся в кінопрокаті про покази нових фільмів, організовував доставку стрічок у редакцію. Всі ми пам'ятаємо Володимира Івановича як надзвичайно добру, турботливу людину, знавця газетної справи.
Олександр Литовченко спливає в пам'яті завжди добродушним, з теплою посмішкою. Всіх у редакції він забезпечував дефіцитними на той час "Кругозорами", "Колобками" та іншими виданнями – від душі, за власним бажанням. Літературного редактора Олександру Тарасенко ми називали совістю редакції. Надзвичайно сумлінна, віддана роботі, бездоганний знавець мови, завжди врівноважена, спокійна – такою була Олександра Антонівна. В моїй пам'яті залишилася й Ірина Чарковська, стенографістка, – відкрита душею, чуйна, інтелігентна. Наші кур'єри Катерина Гордієвська і Віра Никифорова сумлінно долали відстань від редакції до друкарні – і назад. Катерина Іванівна в свої 74 роки навіть брала участь у забігу на журналістській спартакіаді.
Славні зоряни вміли не тільки працювати, але й відпочивати. Чудовими були новорічні ранки біля ялинки для дітей редакційних працівників. Роль Діда Мороза неперевершено виконував Григорій Безман, а пізніше – Валентин Посухов.
Проклали стежку зоряни й на Чорноморське узбережжя. У селищі Морському, що між Судаком і Алуштою, за сприяння Семена Безкишкого редакції дозволили відпочивати в наметах. Уявіть собі: у критій брезентом вантажівці їдуть до моря сім'ї редакційних працівників. Беруть із собою консерви, згущене молоко, крупи, олію тощо й оселяються в двох наметах на два тижні.
Мені пощастило побувати на такому відпочинку в серпні 1963-го. Старшим у нашій групі був Митрофан Пліш. Його дружина Олена Павлівна стала для всіх дбайливою господинею. Досі пам'ятаю її кулінарний винахід – млинці з манної крупи. А що ще ми могли придумати зі своїх продуктів?!
Пригадую яскравий кримський ранок. Парує сніданок – каша. За довгий стіл всідаємося всі – діти й дорослі. Потім – на море. Щоправда, Олекса Бандура любив більше мандрувати горами.
– А я пішов до гірських кіз, – махає він нам рукою й повертає вгору.
Ми ж на березі влаштовуємо навіси, зроблені з простирадл і металевих стрижнів. А Митрофан Сидорович командує:
– Не згоріть! Вже одинадцята. Всім – під навіс…
Одного разу захотілося нам помандрувати на теплоході південним берегом Криму. Але ж тут така проблема: теплохід вирушає з Судака вранці о 5-й. Як дістатися туди на цей час? Вирішили поїхати в Судак увечері, а ніч провести на пляжі, на лежаках. Серед цих відважних були подружжя Горбанівців – Яків та Віра, Григорій Лежепеков і я. Розбудило нас сонце. О 5-й ми вже погойдувалися на теплоході на хвилях Чорного моря, які того дня були великими. Ялта, Нікітський ботанічний, Гурзуф, Алупка – наші зупинки. І скільки по тому не доводилося мені бувати в Криму, такого щасливого й цікавого відпочинку не пам'ятаю…
Згадала я багатьох журналістів і працівників редакції, які були часткою великої й гордої назви – "Зоря Полтавщини". Нехай же і далі пливе цей корабель, так само впевнено й гордо, попри всі шторми та непогоди!