На зцілення тіла й духуМи зустрілись з Мариною Юріївною саме під час її ранкових водних процедур і з неприхованим захватом поспостерігали, як без зайвих емоцій і психологічних налаштувань жінка зайшла в прорубану в кризі ополонку, де із задоволенням поплюскалась у воді.

– Низький гемоглобін, погане циркулювання крові в організмі – ці проблеми для мене вже у минулому, – розповіла Марина Маслак. – Коли, наприклад, увечері, після напруженого робочого дня, покупаюся, то вже через десять хвилин почуваюсь так, ніби тільки-но прокинулась, ніби не було за день жодного негативу.

Серед сміливців, яких ми того ранку зустріли біля ополонки, був й інший полтавець – Ілля Миколайович Пашкін. Шістдесятилітній чоловік має за плечима вже десять років “моржувального” досвіду. Втягнутися у процес загартовування йому, як, до речі, і нашій попередній співрозмовниці, допоміг майстер спорту СРСР, заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту Михайло Мусійович Проскурня. У спортивному клубі “Локомотив” він – наставник із боксу, а також інструктор зі спорту при територіальному комітеті профспілки Південної залізниці. В ополонці почав купатися 20 років тому, тільки-но клуб було відкрито на березі Ворскли. Говорить, що відразу зрозумів: не використовувати цей природний фактор для здоров’я можуть тільки ледарі. Ілля Миколайович – його давній знайомий, тож замолоду любив посперечатися зі спортсменом про користь моржування, залишаючись переважно на позиціях скептика. Але життя склалося так, що переконання довелось кардинально змінити. І в цьому випадку також через хворобу. Михайло Мусійович сам забрав його з дому і привів спочатку на заняття у зал, потім – до ополонки. Було це у лютому, тож, як виплигував після того першого в житті занурення на берег, сміється Ілля Миколайович, і не пам’ятає. Тепер купання в ополонці для нього – щоденна процедура.

Звісно, із усіх цих розповідей не складно зробити висновок, наскільки важливо для початківців мати поряд досвідченого інструктора. Сам же Михайло Проскурня наголошує ще й на принципах поступовості будь-якого загартовування. Наймолодшому “моржу”, з яким він зараз працює, – 16 років, і це його внук і тезка. Дідусь привчав хлопчика ходити босоніж по снігу ще з раннього дитинства. До речі, приходять сюди до ополонки й медики.

Щороку 19 січня, на Водохрещу, як спостерігає Михайло Мусійович на власні очі, кількість бажаючих приєднатися до досвідчених пірнальників доволі велика. Це, звісно, такий собі разовий вияв сміливості. Спортсмен говорить, що ризик захворіти у них мінімальний, головне – психологічне налаштування. Новачкам радить запам’ятати, що, виходячи на кригу, боятися потрібно не холодної води, а вітру, тобто протягів. Ілля Миколайович Пашкін жартує, що для нього кожен день – свято, адже цілюща й “жива” вода в ополонці є завжди. У свою чергу Марина Юріївна Маслак переконує, що в тих, хто дебютує у зануренні в ополонку на Водохрещу, з’являється непереборне бажання купатися щодня.

“Занурюватись в ополонку можуть тільки здорові люди”

У Полтавську міську клінічну лікарню №5 ми звернулися, щоб отримати фахове роз’яснення для тих, хто цими днями якраз вагається: варто чи не варто приєднатися до давнього звичаю нашого народу купатися в ополонці на Водохрещу, й цілком несподівано натрапили на людину, яка особисто для себе кілька років тому відповіла на це питання ствердно. Заступник головного лікаря з медичної частини закладу Людмила Миколаївна Сало – з тих фахівців, які особисто подають і колегам, і пацієнтам приклад зміцнення здоров’я через загартовування. Вже понад тридцять років вона щоранку обливається холодною водою. Колись, ще у юному віці, це допомогло їй розпрощатися з “діагнозом” “хворобливої дівчинки”. Бажання брати участь у водохресних купаннях з’явилося відносно недавно. Минулого року приєднатися до сміливців не вдалось, через що дуже шкодувала. Зараз сподівається, що набуде цього досвіду втретє.

– Традиція просто прекрасна: зібратися великим гуртом, послухати священика, тричі швиденько зануритись у воду. Звісно, важливо так само швиденько одягтися потім у сухий одяг. Я із задоволенням спостерігала, якими натхненними, збудженими, веселими після цього стають люди. Безсумнівно, що так було і сотні, й тисячі років тому. Думаю, що якщо зробити все правильно, то ніяких негативних наслідків не відчують і ті, хто раніше не загартовувався.

Окреме попередження у лікарів для тих, кому сміливості до занурення додає “зелений змій”. По-перше, це ризик виникнення спазму судин, по-друге, такий стан вселяє людині хибну впевненість, що в воді можна пробути й довше. А це вже шлях до хвороб.

Безсумнівно, приєднуватися до водохресного купання в ополонці можна далеко не всім, наголошує Людмила Сало. Цю думку підтримує і завідуюча терапевтичним відділенням лікарні Олена Манойло.

– Вперше занурюватися в ополонку можуть тільки повністю здорові люди. Всім, хто має хронічні захворювання, краще відмовитись від такого кроку, – розповіла Олена Василівна. – Передусім ідеться про людей із проблемами серцево-судинної, бронхо-легеневої систем, нирок, суглобів, опорно-рухового апарату, оскільки різке переохолодження може спровокувати загострення хвороб.

Тим, хто відкладе водохресне занурення в ополонку аж до насту
пного року й перейметься бажанням підготуватися до нього шляхом загартовування, медики радять проконсультуватися з сімейним лікарем і пройти повне обстеження.

“Наповнюйте традиції духовним змістом”

Не секрет, що багато людей, які відчувають у свято Хрещення Господнього натхненне бажання взяти участь у купанні в освяченій воді, досить часто виявляються необізнаними ні зі значенням подій, які в цей день вшановує Церква, ні з православними традиціями. Надати відповідні роз’яснення ми попросили прес-секретаря Полтавської єпархії УПЦ ігумена Тихона (Васильєва).

– Отче, що треба знати про духовну складову водохресного купання?

– Коли людина в день свята Хрещення Господнього занурюється в ополонку, в воду, вона згадує священну подію, коли Господь наш Іісус Христос прийняв хрещення у річці Йордан від Іоанна Хрестителя і цим самим започаткував християнське таїнство хрещення і в Самому собі розпочав зцілення людської природи. Господь нас закликає до того, щоб кожен, хто в нього увірував, приходив до таїнства хрещення, тому що воно відроджує нас до духовного життя. У Євангелії сказано, що, хто хреститься від води і Духа, має наслідувати життя вічне. Тобто та людина, котра з якихось причин не прийняла таїнства хрещення, не вступила цим самим у благодатне спілкування з Церквою Христовою, вона, на жаль, не має того повного, повноцінного духовного життя, яке змінює людину, перетворює її на краще, робить спадкоємцем Царства Божого. Тобто прийняти таїнство хрещення – це перша умова для християнина.

– Останніми роками все більше людей виявляють бажання приєднатися до водохресного купання. Як Ви відчуваєте, це продиктовано переважно християнськими переконаннями чи багато у цьому й данини моді?

– Мені важко про це говорити, оскільки кожна людина вкладає свій зміст у цей процес. Але Церква закликає всіх згадувати ті події, про які я тільки що говорив. Знаю, люди міркують так: якщо в це свято зануришся в ополонку, то не будеш хворіти, отримаєш якусь духовну силу. Немає сумнівів, що, коли людина прийде до водойми з молитвою, перехреститься, прикличе Ім’я Боже і потім зануриться у воду, то благодать вона отримує. А от гарантувати нам повне здоров’я не може ніхто, ми просимо його у Господа постійно. Втім, люди справді дуже надіються, що після водохресного купання вони цілий рік будуть здоровими.

– Іноді можна почути, що хтось іде до води, щоб змити гріхи…

– Відповідь Церкви однозначна: ні. Гріхи людина очищає у таїнстві сповіді, через покаяння. Якщо вона дійсно щиросердно кається в своїх гріхах, приходить на сповідь до священика в церкву, тільки тоді ми віримо, що Господь прощає її гріхи і дає благодатну силу для зцілення від страстей, які породжують ці гріхи. А купання у воді гріхи наші не змиває. Тобто якщо людина відчуває, що на ній гріхи і хоче у це свято покупатись, то нехай так і буде, можливо, це стане її першим кроком до того, щоб прийти до церкви, на сповідь. Мабуть, кожна людина відчуває, що в неї є гріхи і, можливо, їй треба просто підказати, яким чином вони їй можуть бути прощені.

– Чи багато серед Ваших прихожан людей, які вважають, що потрібно зайти у цей день в ополонку?

– Я знаю, що і серед духовенства, і серед прихожан є ті, хто вважає, що це їм дійсно потрібно. У ніч на 18 чи на 19 січня деякі священики ідуть на річку чи до іншої водойми й купаються в ополонці. Запрошували й мене, і я таки маю намір колись приєднатися. Але відчуваю, що перед цим треба ще певним чином позагартовуватись. Купання в свято Хрещення Господнього є однією з традицій нашого народу, а вони, як відомо, на порожньому місці не виникали. У них – багато мудрості. Їх треба підтримувати, але обов’язково наповнювати духовним змістом.

Із скарбниці народної пам’яті

Наші давні традиції відзначення Водохрещі були перервані в радянські часи, коли релігійні переконання засуджували як злочин, висміювали як малоосвіченість, коли храми, якщо не руйнували, то пристосовували під конюшні, а ікони, через які люди віками зверталися до Всевишнього, нищили як непотріб. Але й у люті часи переслідування за віру старі люди знали, за скільки кілометрів від дому треба вирушати, щоб віднайти прихисток священика, який таємно продовжував і сповідувати, і причащати, і хрестити дітей, і освячувати воду.

У ті часи людям доводилось тільки згадувати, як урочисто заведено готуватися до Водохрещі. Ще за тиждень до свята на річці прорубували ополонку, випилювали з льоду великий хрест. Ставили його перед ополонкою й прикрашали хвойними гілочками. У книзі “Звичаї нашого народу” Олекса Воропай пише: “Ранком у церкві відбувається Богослужіння. По Богослужінні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев’яний церковний хрест і хоругви, хор співає “Голос Господній…”, за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком – народ. До річки на Водохрища (ще один варіант народної назви свята. – Ред. ) йдуть усі: старі, молоді й діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду… На річці, біля хреста, весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалеку яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: “Во Йордані крещающуся Тобі, Господи…”

Велике наше щастя, що у сьогоденні ці рядки Олекси Воропая сприймаються вже не як етнографічна розвідка про забуте минуле. Тоді ж, у 1958 році, коли цей нарис побачив світ у далекому від України Мюнхені (Німеччина), здавалося саме так. Тепер же ми читаємо і порівнюємо, згадуємо самі, слухаємо спогади рідних та знайомих про те, як велично й радісно на душі у велике свято Хрещення Господнього, коли великі гурти людей і в містах, і в селах поспішають до храмів, вирушають на річку, як найбільший скарб несуть додому свячену воду. Радісно від того, що поступово ми все-таки відроджуємо народні традиції й повертаємося у них до Бога.