У 17 років мене призвали до лав армії. На різних ділянках фронту воювали і мої старші брати – Федір і Микола. Нашу колону з 400 мобілізованих солдатів направили в Яготин, де формувалася 309-та стрілецька дивізія для форсування Дніпра та визволення Києва. Разом зі мною потрапили сюди й бійці з сусідніх Лубенського, Пирятинського і Яготинського районів.
Мені довелося доставляти вантажним автомобілем понтони від станції до узбережжя. Якраз у ці дні наші воїни захопили в полон кількох німецьких офіцерів і солдатів. Серед документів одного з них знайшли копію наказу Гітлера. У ньому йшлося, що в разі відступу Україну слід перетворити на пустелю. Серед інших документів у полонених було знайдено копію інформації, яку вони подавали німецькому головному командуванню. Там повідомлялося про підірвані й підпалені будинки в Полтаві. Хвалилися, що їм удалося перетворити на руїни обласний краєзнавчий музей та інші споруди мого рідного міста.
На початку листопада наші війська укріпилися на лівому березі Дніпра й готувалися до його форсування. Багато допомагали й партизани. Вони підняли з дна річки затоплений пором, яким можна було переправити одразу понад сотню солдатів, і передали його нашим військам.
Нелегка була переправа. Вода кипіла від розривів мін та снарядів і ставала червоною від солдатської крові. Це було справжнє вогняне пекло.
У траншеях, за 200 метрів від ворога, стояла наша незахищена піхота. А по той бік фронту – через кожні 20 метрів – добре озброєні німецькі підрозділи. Щогодини на передовій лінії фронту ворожі гучномовці транслювали агітаційні звернення Гітлера до німецьких солдатів.
– Скоріш Дніпро поверне назад, – йшлося в них, – аніж радянські війська подолають цю потужну водну перепону…
Але Дніпро не повернув свої води назад, а Перемогу здобули наші радянські війська – ціною власного життя, мужності, непохитного патріотизму.