Ці події стали справжнім відкриттям навіть для істориків. Вони розгорталися 1953 року в таборах політв’язнів під Норільськом. Там перебувало майже 20 тисяч в’язнів різних національностей, але переважали серед них українці, зокрема патріотично налаштовані вихідці із Західної України. Їх вивозили в край вічної мерзлоти родинами, але тримали всіх окремо під забороною будь-якого спілкування.
Звістка про смерть тирана Сталіна, за керівництва якого тоталітарний режим тисячами знищував ні в чому не винних людей, докотилася й до політв’язнів. Вони чекали на звільнення, але ніхто не поспішав цього робити. Тоді й народилася ідея про повстання, ініціаторами якого були вільнолюбні українці. 69 діб вони утримували табір у своїх руках, запровадивши самоврядування, підтримуючи порядок і дисципліну. Нарешті родини здобули право бачити одне одного й безперешкодно спілкуватися. Спочатку керівництво табору не знало, як на це реагувати, адже Берію щойно оголосили державним злочинцем. Але поступово почало проводити дії, спрямовані на придушення повстання. Коли ж відчули супротив в’язнів, вдалися до жорстоких розправ, у результаті яких загинуло 150 осіб, багато людей отримали поранення. Проти організаторів повстання порушили кримінальну справу з присудженням смертної кари, але вирок так і не було виконано. Очевидно, страх після засудження культу Сталіна все ж зупинив криваві руки катів. В’язнів поступово відпускали на волю з підпискою про нерозголошення будь-якої інформації про норільське повстання. Люди й справді довго мовчали, але правда все одно відкрилася.
Михайло Ткачук дізнався про повстання декілька років тому, в нього відразу ж з’явилося величезне бажання знайти живих свідків тих страшних подій і довідатися якомога більше про чергову “білу пляму” в історії. Зібравши в архівах адреси, він за власний кошт об’їхав багато міст і сіл Росії, Литви, Естонії, України, Канади й опитав 150 свідків. Після цього створив документальний фільм “Загадка норільського повстання”, про яке й розповіли його учасники. Сивочолі бабусі й дідусі, здебільшого українці, повідали з екрана, яких жахливих знущань і принижень їм довелося зазнати на далекій холодній чужині тільки через те, що найбільше цінували свободу.
За сприяння члена Спілки кінематографістів України, директора міського кіноклубу Костянтина Холодняка Михайло Ткачук завітав до Кременчука з метою проведення творчих зустрічей із молоддю та школярами. Такі зустрічі, одночасно з прем’єрою фільму, відбулися в Кременчуцькому державному політехнічному університеті та Піщанській середній школі Кременчуцького району.
Михайло Ткачук, самотужки створивши унікальний фільм, не маючи ніякої підтримки держави, присвятив його пам’яті свого діда й родини, яка майже вся загинула від Голодомору 1933 року.
– У мене було величезне бажання зробити такий фільм, – наголосив під час виступу кінорежисер. – Я купив маленьку камеру та й поїхав по світу. Мені це болить. Ми повинні нагадувати людям, що було і як було. Це наш найсвятіший громадянський обов’язок, бо коли забудемо – гріш нам ціна. Своєю совістю, своєю долею кожний із нас має зробити свій внесок у розбудову України.
Звістка про смерть тирана Сталіна, за керівництва якого тоталітарний режим тисячами знищував ні в чому не винних людей, докотилася й до політв’язнів. Вони чекали на звільнення, але ніхто не поспішав цього робити. Тоді й народилася ідея про повстання, ініціаторами якого були вільнолюбні українці. 69 діб вони утримували табір у своїх руках, запровадивши самоврядування, підтримуючи порядок і дисципліну. Нарешті родини здобули право бачити одне одного й безперешкодно спілкуватися. Спочатку керівництво табору не знало, як на це реагувати, адже Берію щойно оголосили державним злочинцем. Але поступово почало проводити дії, спрямовані на придушення повстання. Коли ж відчули супротив в’язнів, вдалися до жорстоких розправ, у результаті яких загинуло 150 осіб, багато людей отримали поранення. Проти організаторів повстання порушили кримінальну справу з присудженням смертної кари, але вирок так і не було виконано. Очевидно, страх після засудження культу Сталіна все ж зупинив криваві руки катів. В’язнів поступово відпускали на волю з підпискою про нерозголошення будь-якої інформації про норільське повстання. Люди й справді довго мовчали, але правда все одно відкрилася.
Михайло Ткачук дізнався про повстання декілька років тому, в нього відразу ж з’явилося величезне бажання знайти живих свідків тих страшних подій і довідатися якомога більше про чергову “білу пляму” в історії. Зібравши в архівах адреси, він за власний кошт об’їхав багато міст і сіл Росії, Литви, Естонії, України, Канади й опитав 150 свідків. Після цього створив документальний фільм “Загадка норільського повстання”, про яке й розповіли його учасники. Сивочолі бабусі й дідусі, здебільшого українці, повідали з екрана, яких жахливих знущань і принижень їм довелося зазнати на далекій холодній чужині тільки через те, що найбільше цінували свободу.
За сприяння члена Спілки кінематографістів України, директора міського кіноклубу Костянтина Холодняка Михайло Ткачук завітав до Кременчука з метою проведення творчих зустрічей із молоддю та школярами. Такі зустрічі, одночасно з прем’єрою фільму, відбулися в Кременчуцькому державному політехнічному університеті та Піщанській середній школі Кременчуцького району.
Михайло Ткачук, самотужки створивши унікальний фільм, не маючи ніякої підтримки держави, присвятив його пам’яті свого діда й родини, яка майже вся загинула від Голодомору 1933 року.
– У мене було величезне бажання зробити такий фільм, – наголосив під час виступу кінорежисер. – Я купив маленьку камеру та й поїхав по світу. Мені це болить. Ми повинні нагадувати людям, що було і як було. Це наш найсвятіший громадянський обов’язок, бо коли забудемо – гріш нам ціна. Своєю совістю, своєю долею кожний із нас має зробити свій внесок у розбудову України.
Рубрика: 
