Микола Григоренко був одним із тих хлопців, які переповідали один одному цікаві легенди про зорепади, вдивлялися у всіяне вогниками небо. Кожний хотів побачити там “свою” зорю. А вона то по-змовницьки підморгувала хлопцеві яскравим сяйвом, то зникала десь за кудлатими чорними хмарами з громами та блискавицями. Як сімейну реліквію він переповідає почуту від бабусі Ганни Миколаївни живу легенду про дядька Михайла Стефановича, який після пережитих неврожайних та голодоморних років у Гадячі закінчив агрономічну школу і поклявся нагодувати родину хлібом. Не судилося. Згорів у буревії війни. Великий трудівник дідусь Стефан Васильович поліг у 1943 році на дніпровській переправі. З потьмянілої від часу фотографії їхні очі ніби хочуть сказати:

“Не забудьте!..” Принаймні так сприймає їхні погляди племінник і внук.

Батько, Василь Стефанович, у пору дитинства і юності Миколи Григоренка був знаним в окрузі комбайнером. Ще школярем допитливий Миколка на жнивах як міг допомагав батькові. Тому нині для агронома Миколи Григоренка головною особою у полі є механізатор. Він один із тих менеджерів, які вірять, що аграрну галузь в Україні можуть відродити тільки спеціалісти, які володіють новими високоефективними технологіями. А нова, переважно, на жаль, не вітчизняного виробництва, техніка вимагає й високої технічної культури механізаторів.

Я знаю Миколу Григоренка відтоді, як він навчався у Полтавському сільськогосподарському інституті, працював агрономом у рідному селі, десять років поспіль головував у Комишні. Не скажу, що об’єднаний із сусідніми Шульгами колгосп “Прогрес” відповідав своїй назві. Всього бувало. Від голів колгоспів часом вимагали видавати бажане за дійсне. Комишнянський голова був одним із тих, хто мав мужність називати речі своїми іменами. Однією з прибуткових культур для колгоспів були коноплі. Їх здавали на Миргородський коноплезавод. Для справної цифри не вистачало конопель із Комишні. Миколу Григоренка викликали, як було заведено, куди треба.

“Чому зволікаєте?” – суворо запитали. Пригрозили покаранням. Микола Васильович не сперечався, але й виконувати вказівку не поспішав. Запросив із сусіднього району компетентних спеціалістів, які підтвердили його власну оцінку якості конопель. Їх реальна ціна була у кілька разів вищою, аніж називали лукаві приймальники в Миргороді. Словом, коноплі відвезли у сусідній район, а виручені кошти використали для закінчення будівництва у Комишні нової школи.

Було й таке: в пору жнив внадилися циклони і щодоби щедро поливали дощами поля. Комбайни більше простоювали, ніж збирали зерно. Надійшла вказівка “перекидати” комбайни в ті райони і господарства, де погода дозволяла жнивувати. Рознарядку – відправити комбайни у сусідній район – одержали і в Комишні.

– Але ж, – згадує той прикрий випадок Микола Васильович, – угіддя об’єднаного колгоспу на той час простягалися майже на двадцять кілометрів. Здоровий глузд підказував, що буде правильно маневрувати збиральним загоном у межах свого господарства.

Він так і зробив. Та на польовій дорозі комбайни перехопив “уповноважений” із району. Про що вони говорили віч-на-віч, згадувати не будемо, але комбайни залишилися працювати на своєму полі.

До посади першого заступника голови Миргородської райдержадміністрації Микола Васильович пройшов усі щаблі аграрної кар’єри.

– А що якби й ваші підлеглі так само ставилися до ваших вказівок? – запитую.

– Якщо підлеглі, – відказав, – пропонують щось зробити ліпше, аніж я їм раджу, це означає, що вони – розумні люди. Біля них і я буду чогось вартий.

У роки головування Григоренка у комишнянському колгоспі селищну раду там очолювала Ельвіра Килимник. Запитую її, як комишняни зустріли звістку про те, що Президент України Віктор Янукович присвоїв Миколі Григоренку почесне звання “Заслужений працівник сільського господарства України”.

– Та ми давно цього чекали, – відповіла Ельвіра Павлівна. – Судіть самі. У ненайкращі перебудовні роки йому вдалося газифікувати колишнє райцентрівське селище, збудувати нову школу, заасфальтувати дороги. Щороку у Комишні справляли новосілля не менше десяти сімей.

У Миколи Григоренка своя “філософія” будівництва на селі. Коли спорудження житла й об’єктів соцкультпобуду ведеться з ініціативи керівника господарства, це означає, що він дбає про людей. Навіщо йому це? Щоб краще працювали? Звісно, і для цього теж. Завдяки будівництву люди переконуються, що керівник намагається і в умовах становлення нового укладу життя допомагати їм утвердитися

на селі.

Людям не байдуже й те, що Микола Григоренко хоч і працює на відповідальній посаді у Миргороді, але сам живе в Комишні. Його будинок, що, мов ластів’яче гніздо, вмостився на крутояр’ї, – як за сучасними мірками, не найбагатший у селищі. Сусіди, принаймні ті, з ким випало поговорити, добрим словом відгукуються про дружину Миколи Васильовича Лідію Василівну. Давно те було, а комишняни пам’ятають, як по дорозі на бурякову плантацію в автокатастрофі загинула краща колгоспна ланкова. Вона була дружиною голови колгоспу і матір’ю трьох неповнолітніх дітей. Сиріт, разом із рідним сином, доглянула і вивела у люди багата на материнське добро Лідія Василівна. То приклад громадянського подвигу сільських жінок, вміння таких, як Микола Григоренко, батьків не командувати людьми, а бути відповідальними за їхні долі.

За роки спільної роботи Миколи Григоренка з головою райдержадміністрації Олександром Волошком, головою районної ради Наталією Дудник у сільськогосподарських підприємствах району хоч і не так швидко, як хотілося б, але невідворотно впроваджуються сучасні технології, прогресивні форми організації та оплати праці. Господарства району в числі перших в області впоралися зі збиранням ранніх зернових та зернобобових культур і намолотили в середньому по 38,9 центнера збіжжя з гектара. З цієї нагоди миргородців сердечно привітав голова облдержадміністрації Олександр Удовіченко. Добре вродили кукурудза та інші пізні культури. З початку року поголів’я худоби в районі збільшилося на 847 голів, у тому числі 609 корів. Оператор машинного доїння Лідія Хохуля із ТОВ “Савинці” торік надоїла в середньому по 8232 літри молока від корови. Її приклад наслідують доярки з тих же Савинців Антоніна Кійченко, Тетяна Горюнова. У дослідному господарстві імені Декабристів майстрами високих надоїв є Надія Шило та Ольг
а Нємич.

Над виконанням завдання щодо відродження на Полтавщині тваринницької галузі пліч-о-пліч із Миколою Григоренком працюють начальник управління агропромислового розвитку Юрій Головко, головний зоотехнік управління Валентина Широка, депутат обласної ради, директор АОПП “Великосорочинське” Михайло Харченко, депутат Миргородської районної ради, директор дослідного господарства імені Декабристів, кандидат сільськогосподарських наук Володимир Цибенко, керівники сльгосппідприємств Микола Віташ із Попівки, Володимир Таран із Ярмаків, Тетяна Ситник із Савинців, Юрій Коваленко із Зубівки, Володимир Михайленко з Біликів…

Документи на одержання від держави доплати за збереження молодняку ВРХ у районі уже оформили 470 власників худоби. У ТОВ “Агротех-Гарантія” запроваджено крапельне зрошування на вирощуванні городини. У Декабристах та Великій Обухівці висаджено молоді сади. Розвивається рибництво. У кожному господарстві є свої подвижники.

…Біля службового кабінету Миколи Григоренка завжди багато людей із села. Він без уваги нікого не залишить. Така вже зоря йому колись випала й загартувалася у ставку, що був окрасою тихого степового села Черкащани, що на околиці Миргородського району.