Сімейні ікони

Восени 1941 року в житті п'ятнадцятилітнього Івана Зезекала не залишилося вже й тіні від хлоп'яцької легковажності. Й зникла вона раніше, ніж над випаленими до останнього колоска полями навколо Пишненків (тоді Опішнянського, тепер Зіньківського району) нависли хмарні, обвиті понурою мжичкою дні. До виснажливої праці й нестерпного відчуття голоду сільському хлопцеві було не звикати, але відколи батька провели на фронт, йому, старшому із п'яти дітей у родині, довелось стати мамі за дорослого помічника.

Шукав у полях рештки зерна, прилаштувався у сусідньому селі доглядати за колгоспними кіньми. Любив гривастих, але не за красу чи розум, а передусім керуючись селянськими поняттями, що де кінь – там і життя, бо є можливість виорати, заволочити, посіяти… Пишненківцям пощастило, що німці не залишилися в селі на постій, а призначили поліцаїв та й рушили далі.  Поліцаї не лютували, тож кривавих розправ на Зезекаловій пам'яті не було. Лише голод, мозолі на руках та тривожні думки про батька. Можливо, це саме вони спонукали Івана віднайти свою стару схованку – купу мотлоху в терновому чагарнику. Там ще з 1934 року лежали всі ікони з хати Зезекалів. Вчителька не хотіла пускати малого до школи, доки він не позбудеться тих "пережитків". Батько, Костянтин Дмитрович, сказав Іванкові: "Роби, як знаєш, тільки щоб до школи пішов…" Однак нищити образи, перед якими стільки поклонів поклала його бабця Орина, хлопчик не смів і думати. Через сім років, з початком війни, ікони повернулись у ті хатні кутки, з яких дивилися на Івана від самого його народження.

Шкода, Костянтин Дмитрович так ніколи про це й не дізнається. Його дружина, Анастасія Андріївна, решту життя мучитиметься то розпачем, то надіями, адже непевний зміст військового формулювання "безвісти зниклий" не даватиме їй спокою до кінця днів. Та й сам Іван Костянтинович лише минулого року, коли мав за плечима вже 85 літ, нарешті отримав  – завдяки клопотанням його онуки – повідомлення з Центрального архіву Міністерства оборони РФ про те, що загинув його батько у 1942 році в Калузькій області. Втім, поїхати туди тепер, щоб вклонитись могилі, вже годі збиратися й у думках.

На початку осені далекого 1943-го, коли святі у хаті Зезекалів ще слухали прохання вберегти й захистити раба Божого Костянтина, надійшла радісна звістка про визволення Зінькова. Містечко було звільнено 6 вересня. До Іванового дня народження, а йому мало виповнитися 17 років, залишалося п'ять днів. Однак зустрів він його вже в дорозі – з солдатським речовим мішком за спиною, у який мама поспіхом поклала шматок хліба та рушничок. Польовим військкоматом Іван Зезекало був призваний на фронт.

Шлях новобранці тримали на Градизьк. Там їх за кілька тижнів навчили поводитись зі зброєю. Зезекалу довелось освоїти ще й навички телефоніста, адже потрапив до числа майбутніх зв'язківців. Практика не забарилась. Разом із товаришем-розвідником невдовзі опинився на невеличкому дніпровському острівці, з якого мав передавати роздобуті напарником дані про розташування ворога на правому березі річки. На виконання цього завдання їм дали тиждень. Впорались, завдячуючи й власній наполегливості, й… соковитій, стиглій у цю пору калині. Кущі її рясно росли на острові – іншого харчу в новоспечених бійців не було.

Про форсування Дніпра, в якому Іван Костянтинович брав участь у складі 466-го мінометного полку, чоловікові тяжко згадувати й сьогодні. Зброї, говорить, на всіх новоприбулих солдатів не вистачало. Йому, окрім котушок із кабелем, які ніс за плечима, видали лише гранату. Нею мав скористатися у разі виникнення загрози потрапити в полон. Втім, опинившись у воді, під шквальним вогнем противника, швидко зрозумів, що відстрілюватись у цьому киплячому котлі, на який ворожі вибухи перетворили річку, майже неможливо. Оманливим було й на перший погляд вигідніше становище артилеристів. Вони пливли, тримаючись за плоти, на яких переплавляли гармати, але ряди бійців уздовж бічних сторін плотів так стрімко ріділи, що на їхнє місце не встигали прилаштовуватись інші. Вбитих, поранених несло за водою, й ніхто на це не зважав.

Правого берега Зезекало таки дістався. Неподалік  викопали яму й поховали тих, кого куля вразила вже на суші. Могилу помітили дерев'яним стовпчиком, на якому прикріпили звичайний листок паперу з прізвищами загиблих. Ніхто не сумнівався, що під поривами вітру він не протримається і дня… Коли рушили далі, до села, назви якого Іван Костянтинович сьогодні вже й не пригадає, виявилось, що на підступах до нього – височенна загорожа з людських тіл. Це, певно, були бійці, які вийшли на правий берег раніше й виконували наказ будь-якою ціною вибити ворога з села.

Пізніше, за сотні кілометрів від Дніпра, Івана Зезекала ще не раз    наздоганяла хвиля пережитого у той день. Пронизлива і болюча, вихлюпнута у люті морози товаришами на нього з відра. Це у такий спосіб – відливаючи водою – на війні повертали до життя солдатів, які замерзали в окопах. Коли Іван повертався до тями, знову відчував під собою глибину киплячої річки, оманливий затишок маленького острівця і гіркувато-солодкий присмак калини…

Дорогами визволення

 Тяжко було у першу воєнну для Івана зиму. Пам'ятає, як, замерзаючи в окопах під Кіровоградом, спостерігали з товаришами, як німці святкують у місті Новий рік – у небо злітали яскраві ракети салюту. Але бенкетувати їм залишалось недовго. На восьмий день нового, 1944, року Кіровоград було звільнено. Іван Костянтинович – учасник таких відомих бойових операцій на території України, як Корсунь-Шевченківська та Умансько-Христинівська. З серпня 1944 року, власне з Яссько-Кишинівської операції, почався для нього бойовий шлях Європою. Він був серед тих, хто визволяв Румунію, Югославію, Угорщину.

Майже весь цей час напарницею-телефоністкою у Зезекала була харків'янка Наталка Крупка. Звичайно, поряд із дівчиною доводилось і в найтяжчі хвилини пам'ятати, що найнебезпечніші завдання – то Іванова доля. Не злічити, скільки разів під час боїв кулі перебивали телефонний кабель, і йому треба було залишати укриття й повзти шукати пошкодження, терміново лагодити, адже якась із батарей у цей час залишалась без зв'язку з командиром. Але хоч як він не намагався оберігати дівчину-телефоністку від небезпеки, надалі все склалося так, що саме Іван Костянтинович згадує її як рятівницю. Це сталося під час одного з тяжких боїв на березі Дунаю в Угорщині. Не маючи сил підвестися після поранення, він з досвіду попередніх днів уже знав, що невдовзі на березі з'являться німецькі танки й давитимуть гусеницями і загиблих, і ще живих, та, власне, вже й чув, як вони наближаються. Раптом звідкись виринула наша автівка, за борт якої поспіхом перекидали поранених. Не всіх, часу роззиратися не було. Зезекалу потрапити в неї допомогла Крупка.

< p style="margin: 0cm 0cm 0pt" class="MsoPlainText">Потім були два місяці лікування. Під військовий госпіталь в угорському Кечкеметі пристосували кінотеатр. Зсунули лавки, на яких колись сиділи у залі глядачі, – от і палата. Тим, хто вже видужував, крутили радянське кіно. У Зезекала поранення виявилось таким, що повного відновлення здоров'я вже й не могло бути. Відтоді він – інвалід, через ушкоджену ногу на все життя залишився кульгавим. Але про повернення з фронту й не йшлося. Отримав направлення у військову частину, яка розташовувалась якраз у Відні, та й рушив. Туди якраз прямувала колона техніки. Шлях пролягав через Альпи. Два місяці цивільного життя в госпіталі повернули інтерес до навколишнього – Іван Костянтинович й досі згадує, з яким захватом дивився тоді на могутні гори. Здавалося, що  гірській дорозі не буде ні кінця, ні краю – піднімуть їх Альпи до самого неба. Замилування минуло, коли колона наблизилась до провалля – німці підірвали ділянку асфальтівки. Півдня знадобилось для того, щоб замостити, засипати її камінням та колодами. Десяток вантажівок проїхало, наступну "латка" не витримала, й вона зірвалась у прірву. Почали ремонт знову…

Минули небезпечну ділянку вже серед ночі. Втім, ледве встигли зітхнути з полегшенням, десь неподалік розпочалась стрілянина. Приготувались відбивати напад німців, аж з'ясувалось, що то стріляли свої. На радощах. Це була ніч на 9 травня! По радіо пролунала довгоочікувана звістка про Перемогу.

З Австрії, через Угорщину і Румунію, до самої Молдавії Іван Зезекало діставався у складі військових підрозділів, які рухались залізничними шпалами пішки. Вони мали особливе завдання – забезпечити безпечне просування потягів, що ними на Батьківщину повертались невільники, яких фашисти забрали в полон до Німеччини. Прецеденти нападів справді були – у лісах переховувалися банди дезертирів із німецької армії, які промишляли грабунками.

Мирні радощі та печалі

Додому Іван Костянтинович Зезекало повернувся через кілька років після Перемоги – вже тоді, як відслужив строкову службу в армії. Отакий був призовник – із орденом Вітчизняної війни, двома медалями "За бойові заслуги", медаллю "За відвагу" та медаллю "За перемогу над Німеччиною" на грудях.  Відслуживши, приїхав у рідні краї й освоїв роботу на комбайні. Але, коли захотів перебратися в Полтаву і вже почав працювати тут в установі із заготівлі зерна, йому нагадали, що місце селянина, який не мав тоді навіть права на паспорт, – на фермі й за плугом. Збунтувався. Вирішив їхати на цілину.

 Та втеча лише здавалася порятунком. Замість того, щоб збирати у Карагандинській області урожай, отримав завдання вартувати в степах, щоб не пропускати місцевих пастухів у бік Семипалатинського ядерного полігона під час проведення випробувань. Жив у ближньому радгоспі імені Абая. Згадує, що під вікнами магазину та лазні там постійно лежала купа битого скла. Вікна старанно склили, але тримались вони тільки до наступних вибухів на полігоні. У літніх приміщеннях, де мешкали робітники, щоранку з'являвся товстий шар рудого пилу. Його струшували з хліба, овочів, посуду й сідали снідати… Іван Костянтинович впевнений, що найбільша в його житті біда (син – інвалід від народження) – наслідок саме того "цілинного" вартування.

Після Казахстану він таки назавжди оселився в Полтаві. Служив у військовій частині 14324, у так званій школі зв'язку. На пенсію старшина роти Іван Костянтинович Зезекало вийшов у 1973 році. Зараз разом із дружиною Ніною Володимирівною, попри поважний вік, вимушені турбуватися про хворого сина. Тож не до спокійної старості. Двоє старших синів, онуки живуть окремо.

У передпокої у будинку Зезекалів є дуже цікаве місце – одна зі стін обклеєна сотнями світлин. Тут і бабусі Івана Костянтиновича – Орина й Меланія, і дідусі – Андрій та Дмитро, й батько, якого забрала війна… Тут тільки рідні чи просто дорогі для господарів оселі люди, тільки щасливі моменти їхнього нелегкого життя…