Зрозуміло, що, розв’язуючи ці питання, тогочасний імперський уряд найменше переймався рівнем знань місцевого населення. Своїми наказами він насамперед намагався здійснити свої ідеологічні та бюрократичні цілі. Відповідно до цього друкарні засновували для полегшення “излишняго приказнослужителям затрудненія, а паче к постепенному выполненію налагаемых по входящим документам резолюцій”. Але, як пише відомий український вчений та церковний діяч Іван Огієнко, “наказу цього провінція виконала не скоро, бо завести в той час гражданську друкарню було трудно – не було потрібних робітників, матеріали друкарські можна було роздобувати лише в Петрограді чи Москві, та й окремих коштів для цього уряд не дав”. Заради об’єктивності зазначимо, що справа рухалася на цьому початковому етапі переважно в університетських містах, де було більше освічених і приїжджих людей. Про полтавське ж друкарство до початку XIX ст. авторові майже нічого не відомо, за винятком одного невеличкого фрагмента. В звіті від 9 січня 1804 року генерал-губернатор князь О.Куракін повідомляв: “В Полтавской губернии никаких типографий не имеется, а хотя в самом городе Полтаве и есть один станок, но и сей за малостию литер остается без употребления”.
Тож минуло ще кілька десятиліть, щоб губернські правління змогли започаткувати повноцінні друкарні на місцях. Аби прискорити ці процеси у провінції, “височайшим рескриптом”, даним 5 серпня 1807 p., міністру фінансів “повелевалося”: при всіх губернських правліннях заснувати друкарні і покласти на їх утримання щорічну суму. Цей указ стосувався і губернського міста Полтави.
Власної ініціативи щодо створення своєї газети губернське правління повної мірою не виявляло. Та досить оперативно всі організаційні питання було розв’язано після урядового розпорядження 1838 року, яким було “височайше повелено” видавати повсюдно у губерніях губернські відомості. Того ж року відомості почали виходити щотижня у 38 і щоденно – у двох губерніях (Пензенській та Харківській).
У Полтаві перше число “Полтавских губернских ведомостей” побачило світ 2 (15 за н.ст.) квітня 1838 року. Відповідно до розпорядження полтавського губернського начальства про видання губернських відомостей газета складалася з двох частин: офіційної, де друкувалися розпорядження, постанови і повідомлення як центральної, так і місцевої влади; і неофіційної, в якій вміщувалися повідомлення про місцеві новини, статті з історії, етнографії, археології, географії, лінгвістики й економіки, описи стану сільського господарства, торгівлі, повідомлення про життя сусідніх губерній і Російської імперії загалом.
Славетний дослідник минувшини Микола Сумцов ще 1885 року відзначав, що сама поява у Росії губернських відомостей була не випадковою. 30-ті роки XIX ст. стали періодом пробудження суспільної думки в Росії, пожвавлення інтересу до археологічних, історичних, фольклорних, етнографічних досліджень, до діяльності прогресивно налаштованих людей Росії – Румянцева, Строєва, Востокова та ін.
Якщо офіційну частину більше читало губернське та інше начальство, то неофіційну – і чиновники, й інтелігенція, і навіть письменні селяни. Й хоча тематичні межі неофіційного відділу були чітко окресленими (публікація полемічних та белетристичних статей у газеті не допускалася), поштовх до збору статистичних даних, осмислення, систематизації та оприлюднення найрізноманітнішої інформації було зроблено.
Періодичність газети була різною, бо залежала від багатьох чинників, насамперед від суспільно-політичної ситуації в імперії, наявності вільних коштів та розуміння владою важливості друкованого слова для населення, здібностей редакторів та ін. Від 2 квітня 1838 року відомості виходили щотижня, від 1866 р. – двічі на тиждень, від 1 січня 1895 року – щоденно, від поч. XX ст. — двічі та тричі на тиждень, щодня.
Обличчя цього офіційного друкованого органу багато в чому залежало від губернського начальства та редакторів, яких упродовж 80 років існування газети змінилося чимало. Останні відрізнялися за своїм соціальним походженням, освітою, світоглядом, розумінням справи, талантом – як організаторським, так і творчим. Одні приходили в газету скоріше відбути обов’язок, інші – працювали десятки років, вкладаючи у друковане слово талант, знання і душу, докладали максимум зусиль для розбудови кореспондентської мережі, створювали сприятливий мікроклімат у газеті, відстоювали свою думку перед губернатором. З такими, приміром, редакторами, як Павло Бодянський, Дмитро Іваненко, були пов’язані цілі періоди в історії газети.
На етапі становлення (1838–1841) газету редагував І.Г.Бутков. Вірогідніше за все, перший редактор був місцевим чиновником, якого губернське правління зобов’язало робити редакторську справу доти, доки не знайдеться на обрії більш сумлінна, а головне – творча натура (перші редактори редагували газету виключно на громадських засадах).
На початку заснування відомостей впадають в око такі публікації: некролог з приводу смерті І.П.Котляревського (1838, љ14) та статті Павла Павловича Білецького-Носенка (уродж. Прилук, 1774 р.н.) “Статистичний опис міста Прилуки”, “Біографія. Полковник прилуцький Іван Ієремійович Hoc”, “Історичний переказ про Івана Золотаренка”. Цей автор був відомим письменником, поетом, байкарем, філологом-мовознавцем, перекладачем, етнографом і фольклористом. Практично він першим в Україні створив найбільш повний словник української мови і граматику. Найвидатнішою ж працею Павла Білецького-Носенка стає укладений ним у 1838–1843 роках словник української мови, який був найбільш повним українським словником аж до появи “Словника української мови” Б.Грінченка.
Наступний період газети (1841–1867) невід’ємно пов’язаний із ім’ям Павла Ілліча Бодянського – людини високоосвіченої та надзвичайно обдарованої. Енциклопедист та великий шанувальник старовини, він блискуче писав сам і заохочував до творчої роботи інших. Важливий штрих: саме за роки його редакторства у публікаціях почав відчуватися вільний український дух. На думку літературознавця Петра Ротача, зміст і характер цих публікацій визначалися найперш інтересами редактора, при цьому висвітлювались і його власні погляди, уподобання, оцінки людей і подій. У рубриці “Сільське читання для малоросійських селян” окремі статті Бодянський друкував навіть українською мовою.
Тематичний діапазон статей за редакторства Павла Бодянського був надзвичайно широким. Дає підстави так стверджувати перелік деяких публікацій: “Повір’я і звичаї українського народу” (1846, љ 52), “Лубенський (Мгарський) монастир” (1845, љ 31), етнографічний нарис хорольського священика Іваниці “Домашній побут малороса” (1857), “Повінь у Кременчуці від небувалого розливу Дніпра” (1845, 05.05.), некрологи з приводу смерті видатних полтавців за 1850 рік (1851), статистичні описи Полтави, Кременчука у 1806 р. (1851, љљ 3, 4, 10) тощо.
1845 року, в той час, коли на Полтавщині перебував Т.Шевченко, з номера в номер у відомостях друкувалася праця І. Срезневського “Погляд на пам’ятки української народної словесності”, де українська мова здобула високу оцінку з наголосом, що це мова, а не “наречіе” польської чи російської мов, і що вона є однією з найбагатших слов’янських мов. Зрозуміло, що така позиція була і в редактора.
Привертає увагу істориків і публікація “Компуту всего полку Полтавского” (1861, љ3). Ким було підготовлено цю історико-статистичну публікацію, сказати важко. Сучасний дослідник історії козацтва Володимир Мокляк приписує її Павлові Бодянському, який зазвичай не підписував свої матеріали, опубліковані у редагованому ним часописі.
Після смерті Бодянського новим редакторам (Дондуров, Григор’єв, Богоявленський, Костенський) було складно утримувати високий рівень газети. Познач
алося на їхній роботі й те, що країна вступила у чорну смугу реакції – після Валуєвського (1863) та Емського (1876) заборонницьких актів цензура запрацювала з особливою прискіпливістю. Оригінальних статей друкувалося мало, газета стала буденною і нецікавою для читача. Усвідомлювали це як у редакції, так і в самому губернському правлінні.
Новий етап в історії “Полтавских губернских ведомостей” (1889–1902) пов’язаний з редакторством Дмитра Олексійовича Іваненка, якому довелося розпочинати незнайому справу практично з нічого: приміщення для редактора не було, зв’язків теж, досвіду ніякого. Та за 13 років редакторства він перетворив неофіційну частину відомостей на першу в губернії суспільно-літературну та політичну щоденну газету. Як творча особистість, він неодноразово експериментував з газетою, шукаючи оптимального взаємозв’язку із читачем. Коли це йому вдавалося, отримував величезну творчу насолоду, в іншому випадку боляче сприймав свої прорахунки.
Останні десятиліття існування “…ведомостей” (1902–1919) були непростими, газета виходила в умовах жорсткої конкуренції, і редакторам потрібно було докладати неабияких зусиль, аби не втратити свого читача. На думку дослідників, найсприятливішим часом для розвою журналістики на Полтавщині, попри реакцію, стали 1906 та 1911–1914 pp.
Перші десятиліття XX ст. виявилися дуже насиченими на суспільно-політичні події: зародження і розвиток політичних партій, Російсько-японська та Перша світова війни, періодичні вибори до найвищих представницьких органів влади в Росії, соціальні потрясіння 1917 р. та ін. Ясна річ, що колектив редакції газети (з огляду на професійну діяльність) найпершим відчував суспільно-політичні та соціальні виклики й намагався оперативно інформувати населення про найважливіше. Газету цього періоду можна сміливо назвати газетою фактів. Крім обов’язкових постанов губернської адміністрації, тут друкуються розлогі списки кандидатів у присяжні засідателі (1901–1906), списки виборців до Державної думи (1905–1906, 1912), списки убитих, поранених та зниклих безвісти під час Російсько-японської війни (1906, 1914) та ін.
“Полтавские губернские ведомости” продовжують виходити ще російською мовою, але соціально-політичні процеси 1917–1918 років поступово зміщують центр її уваги з Петербурга на Київ. Від 1918 року газета стає двомовною. У відомостях публікуються, зокрема, закони Центральної Ради від 6 березня 1918 р. “Про поділ України на землі”, від 4 березня 1918 р. “Про реєстрацію громадянства УHP”, постанова Міністерства внутрішніх справ “Про українізацію” (1918, љ19) та ін. Газета практично безперервно виходить за Гетьманату, Директорії, більшовицької влади і навіть при денікінському режимі. Однак, коли влада більшовиків встановлюється в губернії остаточно, газета припиняє випуск. Останнє число відомостей, яке підписав до друку В.Куліковський і яке нам удалося розшукати, датоване 6 листопада 1919 року.
“Полтавские губернские ведомости” були першою газетою у губернії. Від 1838 року і до початку XX ст. газета залишалася єдиним цивільним періодичним джерелом інформації на Полтавщині, тож її вплив на формування громадської думки був величезним. Колективом “…ведомостей” упродовж десятиліть було набуто величезного організаторського та творчого досвіду, і не випадково саме журналісти цього друкованого органу започаткували низку інших видань в губернії, вони започаткували естафету, яку через десятиліття прийняла “Зоря Полтавщини”.
На шпальтах газети опубліковано сотні статей, і якщо врахувати втрату багатьох архівних документів XIX – поч. XX ст., то ці публікації сьогодні безцінні, вони набувають ваги першоджерел.
Тож минуло ще кілька десятиліть, щоб губернські правління змогли започаткувати повноцінні друкарні на місцях. Аби прискорити ці процеси у провінції, “височайшим рескриптом”, даним 5 серпня 1807 p., міністру фінансів “повелевалося”: при всіх губернських правліннях заснувати друкарні і покласти на їх утримання щорічну суму. Цей указ стосувався і губернського міста Полтави.
Власної ініціативи щодо створення своєї газети губернське правління повної мірою не виявляло. Та досить оперативно всі організаційні питання було розв’язано після урядового розпорядження 1838 року, яким було “височайше повелено” видавати повсюдно у губерніях губернські відомості. Того ж року відомості почали виходити щотижня у 38 і щоденно – у двох губерніях (Пензенській та Харківській).
У Полтаві перше число “Полтавских губернских ведомостей” побачило світ 2 (15 за н.ст.) квітня 1838 року. Відповідно до розпорядження полтавського губернського начальства про видання губернських відомостей газета складалася з двох частин: офіційної, де друкувалися розпорядження, постанови і повідомлення як центральної, так і місцевої влади; і неофіційної, в якій вміщувалися повідомлення про місцеві новини, статті з історії, етнографії, археології, географії, лінгвістики й економіки, описи стану сільського господарства, торгівлі, повідомлення про життя сусідніх губерній і Російської імперії загалом.
Славетний дослідник минувшини Микола Сумцов ще 1885 року відзначав, що сама поява у Росії губернських відомостей була не випадковою. 30-ті роки XIX ст. стали періодом пробудження суспільної думки в Росії, пожвавлення інтересу до археологічних, історичних, фольклорних, етнографічних досліджень, до діяльності прогресивно налаштованих людей Росії – Румянцева, Строєва, Востокова та ін.
Якщо офіційну частину більше читало губернське та інше начальство, то неофіційну – і чиновники, й інтелігенція, і навіть письменні селяни. Й хоча тематичні межі неофіційного відділу були чітко окресленими (публікація полемічних та белетристичних статей у газеті не допускалася), поштовх до збору статистичних даних, осмислення, систематизації та оприлюднення найрізноманітнішої інформації було зроблено.
Періодичність газети була різною, бо залежала від багатьох чинників, насамперед від суспільно-політичної ситуації в імперії, наявності вільних коштів та розуміння владою важливості друкованого слова для населення, здібностей редакторів та ін. Від 2 квітня 1838 року відомості виходили щотижня, від 1866 р. – двічі на тиждень, від 1 січня 1895 року – щоденно, від поч. XX ст. — двічі та тричі на тиждень, щодня.
Обличчя цього офіційного друкованого органу багато в чому залежало від губернського начальства та редакторів, яких упродовж 80 років існування газети змінилося чимало. Останні відрізнялися за своїм соціальним походженням, освітою, світоглядом, розумінням справи, талантом – як організаторським, так і творчим. Одні приходили в газету скоріше відбути обов’язок, інші – працювали десятки років, вкладаючи у друковане слово талант, знання і душу, докладали максимум зусиль для розбудови кореспондентської мережі, створювали сприятливий мікроклімат у газеті, відстоювали свою думку перед губернатором. З такими, приміром, редакторами, як Павло Бодянський, Дмитро Іваненко, були пов’язані цілі періоди в історії газети.
На етапі становлення (1838–1841) газету редагував І.Г.Бутков. Вірогідніше за все, перший редактор був місцевим чиновником, якого губернське правління зобов’язало робити редакторську справу доти, доки не знайдеться на обрії більш сумлінна, а головне – творча натура (перші редактори редагували газету виключно на громадських засадах).
На початку заснування відомостей впадають в око такі публікації: некролог з приводу смерті І.П.Котляревського (1838, љ14) та статті Павла Павловича Білецького-Носенка (уродж. Прилук, 1774 р.н.) “Статистичний опис міста Прилуки”, “Біографія. Полковник прилуцький Іван Ієремійович Hoc”, “Історичний переказ про Івана Золотаренка”. Цей автор був відомим письменником, поетом, байкарем, філологом-мовознавцем, перекладачем, етнографом і фольклористом. Практично він першим в Україні створив найбільш повний словник української мови і граматику. Найвидатнішою ж працею Павла Білецького-Носенка стає укладений ним у 1838–1843 роках словник української мови, який був найбільш повним українським словником аж до появи “Словника української мови” Б.Грінченка.
Наступний період газети (1841–1867) невід’ємно пов’язаний із ім’ям Павла Ілліча Бодянського – людини високоосвіченої та надзвичайно обдарованої. Енциклопедист та великий шанувальник старовини, він блискуче писав сам і заохочував до творчої роботи інших. Важливий штрих: саме за роки його редакторства у публікаціях почав відчуватися вільний український дух. На думку літературознавця Петра Ротача, зміст і характер цих публікацій визначалися найперш інтересами редактора, при цьому висвітлювались і його власні погляди, уподобання, оцінки людей і подій. У рубриці “Сільське читання для малоросійських селян” окремі статті Бодянський друкував навіть українською мовою.
Тематичний діапазон статей за редакторства Павла Бодянського був надзвичайно широким. Дає підстави так стверджувати перелік деяких публікацій: “Повір’я і звичаї українського народу” (1846, љ 52), “Лубенський (Мгарський) монастир” (1845, љ 31), етнографічний нарис хорольського священика Іваниці “Домашній побут малороса” (1857), “Повінь у Кременчуці від небувалого розливу Дніпра” (1845, 05.05.), некрологи з приводу смерті видатних полтавців за 1850 рік (1851), статистичні описи Полтави, Кременчука у 1806 р. (1851, љљ 3, 4, 10) тощо.
1845 року, в той час, коли на Полтавщині перебував Т.Шевченко, з номера в номер у відомостях друкувалася праця І. Срезневського “Погляд на пам’ятки української народної словесності”, де українська мова здобула високу оцінку з наголосом, що це мова, а не “наречіе” польської чи російської мов, і що вона є однією з найбагатших слов’янських мов. Зрозуміло, що така позиція була і в редактора.
Привертає увагу істориків і публікація “Компуту всего полку Полтавского” (1861, љ3). Ким було підготовлено цю історико-статистичну публікацію, сказати важко. Сучасний дослідник історії козацтва Володимир Мокляк приписує її Павлові Бодянському, який зазвичай не підписував свої матеріали, опубліковані у редагованому ним часописі.
Після смерті Бодянського новим редакторам (Дондуров, Григор’єв, Богоявленський, Костенський) було складно утримувати високий рівень газети. Познач
алося на їхній роботі й те, що країна вступила у чорну смугу реакції – після Валуєвського (1863) та Емського (1876) заборонницьких актів цензура запрацювала з особливою прискіпливістю. Оригінальних статей друкувалося мало, газета стала буденною і нецікавою для читача. Усвідомлювали це як у редакції, так і в самому губернському правлінні.
Новий етап в історії “Полтавских губернских ведомостей” (1889–1902) пов’язаний з редакторством Дмитра Олексійовича Іваненка, якому довелося розпочинати незнайому справу практично з нічого: приміщення для редактора не було, зв’язків теж, досвіду ніякого. Та за 13 років редакторства він перетворив неофіційну частину відомостей на першу в губернії суспільно-літературну та політичну щоденну газету. Як творча особистість, він неодноразово експериментував з газетою, шукаючи оптимального взаємозв’язку із читачем. Коли це йому вдавалося, отримував величезну творчу насолоду, в іншому випадку боляче сприймав свої прорахунки.
Останні десятиліття існування “…ведомостей” (1902–1919) були непростими, газета виходила в умовах жорсткої конкуренції, і редакторам потрібно було докладати неабияких зусиль, аби не втратити свого читача. На думку дослідників, найсприятливішим часом для розвою журналістики на Полтавщині, попри реакцію, стали 1906 та 1911–1914 pp.
Перші десятиліття XX ст. виявилися дуже насиченими на суспільно-політичні події: зародження і розвиток політичних партій, Російсько-японська та Перша світова війни, періодичні вибори до найвищих представницьких органів влади в Росії, соціальні потрясіння 1917 р. та ін. Ясна річ, що колектив редакції газети (з огляду на професійну діяльність) найпершим відчував суспільно-політичні та соціальні виклики й намагався оперативно інформувати населення про найважливіше. Газету цього періоду можна сміливо назвати газетою фактів. Крім обов’язкових постанов губернської адміністрації, тут друкуються розлогі списки кандидатів у присяжні засідателі (1901–1906), списки виборців до Державної думи (1905–1906, 1912), списки убитих, поранених та зниклих безвісти під час Російсько-японської війни (1906, 1914) та ін.
“Полтавские губернские ведомости” продовжують виходити ще російською мовою, але соціально-політичні процеси 1917–1918 років поступово зміщують центр її уваги з Петербурга на Київ. Від 1918 року газета стає двомовною. У відомостях публікуються, зокрема, закони Центральної Ради від 6 березня 1918 р. “Про поділ України на землі”, від 4 березня 1918 р. “Про реєстрацію громадянства УHP”, постанова Міністерства внутрішніх справ “Про українізацію” (1918, љ19) та ін. Газета практично безперервно виходить за Гетьманату, Директорії, більшовицької влади і навіть при денікінському режимі. Однак, коли влада більшовиків встановлюється в губернії остаточно, газета припиняє випуск. Останнє число відомостей, яке підписав до друку В.Куліковський і яке нам удалося розшукати, датоване 6 листопада 1919 року.
“Полтавские губернские ведомости” були першою газетою у губернії. Від 1838 року і до початку XX ст. газета залишалася єдиним цивільним періодичним джерелом інформації на Полтавщині, тож її вплив на формування громадської думки був величезним. Колективом “…ведомостей” упродовж десятиліть було набуто величезного організаторського та творчого досвіду, і не випадково саме журналісти цього друкованого органу започаткували низку інших видань в губернії, вони започаткували естафету, яку через десятиліття прийняла “Зоря Полтавщини”.
На шпальтах газети опубліковано сотні статей, і якщо врахувати втрату багатьох архівних документів XIX – поч. XX ст., то ці публікації сьогодні безцінні, вони набувають ваги першоджерел.
Рубрика: 
