– Сергію Івановичу, що пригадуєте із юнацького волейболу?

 –  У нас виступала сильна команда волейболістів збірної України 1971 року народження, в якій я був єдиним полтавцем. Ми виграли чотири чемпіонати СРСР, не поступившись у жодній грі, й одну спартакіаду школярів СРСР. У нашій команді три гравці згодом стали заслуженими тренерами України. На жаль, із тієї збірної "заграли" лише два чоловіки: я і Дмитро Дерев'янченко, який тільки-но почав свою тренерську кар'єру в Білорусі. Ми з Дмитром входили в юнацьку збірну СРСР, потім – у молодіжну, де відіграли чотири сезони. Одного разу на змаганнях серед соціалістичних країн "Дружба" ми перемогли у фіналі болгар, які пізніше виграли чемпіонат світу, а ми здобули "бронзу". Зате потім виграли чемпіонат Європи. У мене були перспективи виступати за дорослу збірну СРСР. Та не склалося…

 – Вам довелося випробовувати свої сили і в закордонних клубах?

 – У 1992 році відбувся перший чемпіонат України. Тоді переміг донецький "Шахтар", харківський "Локомотив", за який я грав, був другим. У міжсезоння ми поїхали на товариський турнір у Берлін. Після успішного виступу мені, 21-річному волейболісту, запропонували підписати контракт із місцевим клубом вищої ліги "Рупенхорном". Згодом перейшов у берлінський "Посттелеком" – клуб із прекрасною інфраструктурою.

 – Що маєте на увазі?

 – У 1994 році ми тренувалися у залі олімпійської підготовки. Таких в Україні немає і зараз. Комплекс під скляним дахом, у ньому два гандбольних майданчики, які трансформувалися і ділилися на три волейбольних поля, де одночасно могли тренуватися три команди, причому одна одній не заважаючи. У відновлювальному центрі з нами працювали лікарі-масажисти. Потім мене запросили до складу "Фрідріхсхафен" –  дванадцятиразового чемпіона Німеччини. Але там я не спрацювався із тренером і поїхав до Харкова.

Разом із "Локомотивом" став чемпіоном України, граючи за черкаський "Азот", двічі здобував "срібло" та вигравав Кубок України. Втім, знову повернувся до Харкова. Потім були контракти із турецьким, польським, ізраїльським клубами, а під завісу ігрової кар'єри  –  з ужгородським "Закарпаттям". Там починав сезон гравцем, а закінчив  –  головним тренером.

 – Чий досвід використовували у тренерській діяльності?

 – Кілька місяців – лише власний, пригадував, як зі мною працювали, читав літературу. Але її обмаль, в Інтернеті теж мало корисної інформації. Тож через деякий час я зайшов у глухий кут. Пробував спілкуватися з українськими колегами, але досвідом вони ділилися неохоче. Тож необхідні знання збирав по крупинках, набиваючи гулі.

 – Сергію Івановичу, із "Фаворитом" Ви працюєте з 2009 року. Що вдалося зробити за перший сезон?

 – Відразу ж вийшли в Суперлігу. Тоді ж потрапили у фінал чотирьох Кубка України, де стали єдиною командою з вищої ліги.

 – Коли комплектація команди була найважчою?

 –  У "Фавориті" вона щороку нелегка. Клуб поки що – без великих традицій, триває його становлення. Хотілося б, щоб у нас своя молодь підростала, адже спортивні школи є! Щодо комплектації, то я – не прихильник підписання контрактів на один рік, а хоча б на два-три роки.

– Яке завдання сьогодні ставить "Фаворит"?

 –  Плани наші амбіційні. Планку підніматимемо вище. Спробуємо поборотися за найвищі нагороди  –  за "срібло", а то й навіть за "золото". Для цього у команди є необхідні потенціал та бажання грати, демонструвати для вболівальників красивий волейбол.