– На початку 1941 року відчувалося, що вже пахне порохом, – згадує ветеран. – Ми, ленінградські юнаки, відвідували курси ворошиловських стрільців, училися влучно стріляти. У кінці березня 1941 року я отримав повістку у військкомат, хоча ще вчився в десятому класі.

Сотню юних ворошиловських стрільців зарахували до Ленінградського технічного училища. Хлопці пройшли курс молодого бійця, прийняли військову присягу. В травні 1941-го їх відправили на стажування в танкову дивізію, яка стояла в місті Остові Псковської області. 21 червня Борис був днювальним. Зміна тривала до

4-ї години ранку 22 червня…

– Та ніч пройшла тихо, – розповідає Борис Лутін. – Почало світати, я вийшов з-під навісу для днювальних, подивився на годинник – було без десяти чотири. І тут почув гул, згодом побачив, що із заходу летить армада – майже половину неба затулили літаки. Завили сирени, почали стріляти зенітні гармати. Я крикнув: "Підйом! Тривога!" Мої товариші вискочили з наметів, почалася паніка. Німці бомбили танкову дивізію, розташовану поряд, містечко, де жили офіцери з сім'ями та солдати, ангари з технікою. Горіли та падали будівлі, людей розривало на шматки. Кров лилася рікою, юні солдатики кричали: "Мамо!" Раптом вибуховою хвилею мене відкинуло метрів на п'ять у котлован, який ми напередодні вирили. І це, очевидно, врятувало. Втратив свідомість, а коли прийшов до тями, наді мною схилилися санітари, зробили якийсь укол, перев'язали руку, поранену осколком. Було чотири тридцять, коли закінчилося бомбардування, і все затихло. Хто міг, допомагав гасити пожежі, рятувати людей. Командири порахували, скільки нас залишилося. Виявилося, що живих усього тринадцять. Із ста! Хлопці сказали: "Борисе, ти такий білий…" Та сивина пройшла зі мною через усю війну.

Бориса Лутіна відвели тоді у медсанбат, перев'язали руку і сказали: "Легкий струс мозку був. Можеш воювати".

– Нас зарахували до складу танкової дивізії, – продовжує спогади Борис Васильович. – Потім я потрапив у дев'яту гвардійську стрілецьку дивізію, де командував мінометним взводом шістнадцятого гвардійського полку, брав участь у обороні Москви, був поранений і отримав першу нагороду – медаль "За бойові заслуги".

Після лікування в госпіталі Лутін повернувся на передову.

– 4 грудня 1941 року нас підняли по тривозі, видали по склянці спирту, по шматочку сала і сухарик й оголосили, що розпочинається контрнаступ, – згадує ветеран. – Вишикувалися в колону по чотири і пішли на бойові позиції німців. Іти було дуже важко – глибокий сніг, мороз градусів двадцять. Після артпідготовки розпочався наступ. Скрізь падали мої товариші. Ми займали їхні місця і йшли вперед. За світловий день зуміли пройти всього кілька кілометрів. Добралися до передових траншей німців, там зав'язався рукопашний бій. Кипіла така злість, що готові були розірвати гітлерівців на шматки. Ціною величезних втрат зуміли прорвати оборону ворога. А всього за два місяці боїв під Москвою відкинули гітлерівців на 150 – 250 кілометрів. Були визволені Московська, Тульська області й частина Смоленської.

***

Дивізія, в якій воював Борис Лутін, визволяла й Україну.

– Фашисти запекло оборонялися, – згадує фронтовик. – Дуже важкі були бої. Ми не могли прорвати оборону німців, і наступ призупинився. У цей період військова рада першої гвардійської армії, якою командував генерал Кузнєцов, випустила листівку зі словами: "Доблесні солдати й офіцери! Перед вами – Україна. Вона – у кігтях німецько-фашистського звіра і, як мати рідна, просить вас: "Звільни мене!" Високий патріотизм, любов до Батьківщини відіграли свою роль – оборона німецько-фашистських військ була прорвана. У боях за визволення Харкова загинуло майже півтора мільйона радянських солдатів і офіцерів. Харків звільнили 14 лютого 1942 року. Але радість була передчасною, тому що через два дні, зазнаючи великих втрат у надзвичайно жорстоких боях, ми змушені були залишити місто. І тільки після розгрому фашистських військ на Курській дузі ми знову визволили Харків.

Борис Лутін був поранений під час форсування Дніпра, лікувався в госпіталі. Його нагородили орденом Червоної Зірки. Повернувшись на фронт, визволяв правобережну Україну від німецько-фашистських загарбників. Війну закінчив 1945 року в Чехословаччині. А потім його офіцерські дороги пролягли ближніми і далекими світами й тривали аж до 1973 року.

У вирі Карибської кризи

Служив Борис Лутін і на Кубі. Потрапив він туди на початку Карибської кризи, коли світ стояв на порозі нової світової війни.

– Якби ми не попливли тоді на Кубу, напевне б, розпочалася нова війна, – каже ветеран.

Перед початком подій, відомих в історії як Карибська криза, Борис Васильович служив на Уралі. Коли виникла реальна загроза початку нового глобального військового конфлікту, бойового офіцера включили до числа учасників надзвичайно секретної операції "Анадир".

Коли на Кубі відбулася революція і до влади прийшли Фідель Кастро та його однодумці, протистояння між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом було не на користь останнього. Найбільш небезпечною для СРСР стала наявність на кордоні з Туреччиною американських ракет із ядерними боєголовками. З такої відстані вони могли досягти радянських об'єктів за лічені хвилини. У Кремлі це добре розуміли. Тож, коли новий кубинський комуністичний уряд попросив захисту, політичне й військове керівництво Радянського Союзу вирішило спрямувати на Острів Свободи неабиякі сили, а також розмістити там радянські ядерні ракети.

Бориса Лутіна, як і інших учасників секретної операції, спорядили в цивільний одяг й відправили на Кубу на одному з кораблів, які везли до берегів острова ракети та зенітні установки. Але навіть капітан судна до певного часу не знав про справжній вантаж та мету рейсу.

– Ми пливли двадцять одну добу, – згадує Борис Васильович. – Особливо важко було солдатам, які перебували в трюмах. Коли нарешті побачили землю, більше 20 американських есмінців перегородили нам фарватер. Небо над нами заполонили літаки. І перед тією загрозою ми виявилися беззахисними, бо наша зброя була прихована в трюмах. Раптом запінилася вода, і з морських глибин н
а поверхню повільно піднялися три наших підводних човни. То була вражаюча мить… Уже пізніше ми дізналися, що наші кораблі були заміновані. Їх у випадку загрози мали знищити згідно з секретним наказом, щоб радянська зброя не потрапила до ворога. Але наші підводні човни з'явилися дуже вчасно.

Радянські кораблі увійшли в порт Санта-Клара і розвантажилися. Тоді, за словами Бориса Лутіна, на Кубу прибули 44 тисячі радянських солдатів та офіцерів, привезли 40 ракет, що становили реальну загрозу для США.

Куба мобілізувала 40 тисяч вояків, військові частини зайняли позиції по всій території острова. Сотня американських кораблів заблокувала навколишній водний простір. Над Островом Свободи з'явився і літак-розвідник, посланий американцями, – з нього фотографували стратегічні об'єкти. Кубинський лідер Фідель Кастро наказав збити цей літак. Наказ було виконано.

Тим часом тривали переговори між Кремлем і Білим домом. На щастя, американський президент Джон Кеннеді не дослухався до думки сенату й домовився з Микитою Хрущовим про мирне врегулювання Карибської кризи.

– Усього шість годин відділяло людство від початку нової світової війни, – говорить Борис Васильович. – Але, на щастя, все обійшлося…

Борис Лутін пробув на Кубі з вересня 1962-го до липня 1966 року. Після повернення в Радянський Союз служив у Пермі, а в 1973 році звільнився в запас – далися взнаки фронтові рани, неймовірне психологічне навантаження у подальші роки армійської служби. Дружина Бориса Васильовича, Зінаїда Іванівна, наполягла, щоб вони переїхали в Україну, на її Батьківщину. Так і зробили. Десять років тому Зінаїда Іванівна, теж ветеран Великої Вітчизняної війни, на жаль, залишила цей світ. За довгі й щасливі роки подружнього життя Борис і Зінаїда Лутіни виховали двох доньок. Одна з них нині мешкає в Харкові, інша – у Кобеляцькому районі. Славна родина Лутіних продовжується у внуках і правнуках.

***

Генерал-майор Борис Лутін нині очолює комітет із організації вшанування учасників військової операції "Анадир", яка проводилася 50 років тому. На території Полтавської області мешкають понад 100 таких ветеранів. Не всі зможуть приїхати до Полтави на урочисті заходи, але Борис Васильович впевнений, що відзнаки "50 років операції "Анадир" обов'язково знайдуть тих, хто їх заслужив.