Ностальгійні “кольори мінливості”

Розповідаючи про те, де відчуває себе найзатишніше і в цілковитій гармонії з оточуючим, Сергій Ігорович Замицький здивує будь-кого з нових знайомих. Це тільки давні друзі й товариші знають: для того, аби дихнути на повні груди, йому потрібно навідатись… на працюючий гамірний, охоплений безперервним виробничим ритмом “порозуміння” людей і машин, завод.

– Буває, що й навмисно навідуюся на те чи інше підприємство саме для того, щоб пройтися цехами, де люди працюють за верстатами, де пахне мастилом, де з-під різця серпантином в’ється стружка й виблискує всіма кольорами неба…

Мовою професіоналів це – так зв

ані “кольори мінливості”. Мовою спогадів Сергія Ігоровича – зрозуміла кожному ностальгія за молодими роками, коли він вступив у рідному Кривому Розі (де майже кожен чоловік був металургом чи, як його батько, шахтарем), до гірничорудного інституту на факультет машинобудування. А згодом розпочав трудову біографію згідно з державним розподілом на полтавському заводі “Продмаш”.

– Першим моїм директором був Іван Іванович Арабаджийський. Рішучий, жорсткий, але справедливий. Він належав до тих керівників, які жили вболіванням за справу. Міг навідатися на завод і серед ночі, щоб проконтролювати роботу зміни. Приємно було, що кожного з 650 працівників колективу знав на ім'я та по батькові…

З шанобливістю Сергій Ігорович розповідає і про бригадира ковальського цеху Леоніда Опанасовича Овчаренка, якого поважав увесь завод, до якого тягнулась молодь, хотіла брати приклад – і не тільки як з майстра своєї справи, а й як із натхненника спортивного життя підприємства. Приємно згадувати й тих токарів, фрезерувальників, поряд із якими свого часу зрозумів, що їхній трудовий досвід важить куди більше, ніж його вузівський червоний диплом, тож шлях від майстра до інженера-конструктора на заводі пройшов, навчаючись, зокрема й у своїх підлеглих.

“Пишаюсь, що був серед людей, які працювали на відродження міста”

– 1978 року мене запросили на роботу в Київський у місті Полтаві райком комсомолу, – розповідає Сергій Ігорович. – Потім була робота в партійних органах. Для молодшого покоління зазначу, що завдання, які тоді на обох цих рівнях вирішувалися, були передусім економічними, а не ідеологічними, – сприяння виконанню виробничих планів на підприємствах, розв’язання соціальних проблем населення. Особисто для мене той досвід залишається безцінним ще й тому, що я познайомився з багатьма однодумцями, у нас сформувалася прихильність до спільних цінностей. І зараз ці люди очолюють обласну владу, великі полтавські підприємства. Й те, що я розумію логіку мислення цих людей ще з тих далеких часів, дозволяє мені ефективніше працювати на нинішній посаді.

1990 року, на порозі “перехідних” для СРСР в цілому й України зокрема часів, у житті Сергія Замицького розпочався період, який він називає найпліднішим. Це 12 років роботи на посадах керівника апарату Полтавської міської ради та згодом – заступника міського голови, керуючого справами міськвиконкому. Непростим був початок, згадує Сергій Ігорович, економічно невдалі перебудовні процеси призвели до того, що основний тягар турбот про всі галузі життя громади перебрали на себе місцеві, зокрема міські та районні, ради. Бурхливо розвивалися в суспільстві й громадянські настрої національного піднесення, які вимагали від влади виваженого пошуку компромісів. Природно, що у спогадах “із політичним забарвленням” у Сергія Ігоровича, як і в будь-кого, віднайдеться багато не тільки однодумців, а й опонентів. Утім, щодо найголовнішої для нього теми – благоустрою й розбудови Полтави в 1990-х – все однозначно: обласний центр для всіх став і ошатнішим, і комфортнішим, і привабливішим.

– Це був час потужної розбудови й житлового фонду, й інфраструктури міста, й транспортної мережі, період ретельної підготовки до відзначення 1100-річчя Полтави. Відбувся своєрідний “ренесанс”. І я пишаюсь, що був серед людей, які задля цього працювали.

У 2000 році Сергія Замицького відзначено державною нагородою – медаллю “За працю і звитягу”.

Робота на посаді начальника відділення Національної служби посередництва і примирення в Полтавській області – черговий виток біографії Сергія Ігоровича. На державному рівні служба створена лише тринадцять років тому, після того, як країною, що пережила економічний хаос, прокотилися бурхливі стихійні акції протесту працівників різних сфер, які вимагали передусім погашення заборгованості із заробітної плати.

Не одну годину мій співрозмовник може оперувати статистичними даними щодо успішного виконання відділенням ролі посередника між роботодавцем та найманими працівниками, який у разі виникнення конфліктної ситуації пропонує сторонам правовий, досудовий шлях врегулювання розбіжностей за столом переговорів, адже за період діяльності проблеми вдалося владнати майже на 650 підприємствах області. І якщо, наприклад, у 2001 році в Полтаві на виробництві було зафіксовано 17 страйків, то впродовж останніх 4 років – жодного. Втім, це тема іншої за жанром публікації, у цій же неможливо не зупинитися на висновку, що найбільше турбує сьогодні Замицького, – брак у трудових колективах лідерів, які б справді захищали найманих працівників. Те, що “Дошки пошани” й виробнича згуртованість відмерли у трудових колективах, ніби якийсь пережиток старої епохи, засмучує, а от те, що люди часто залишаються наодинці перед бар’єром, який вибудовує роботодавець чи власник підприємства, – справді болить, говорить Сергій Ігорович.

Дев’ять балів із десяти можливих

На захоплення Сергія Замицького, якими він заповнює час, вільний від посадових обов’язків та громадської діяльності у Фонді захисту і підтримки талановитих дітей імені Анатолія Кукоби, також вплинула його заводська молодість – звик постійно щось створювати, майструвати.

– Сам збудував дачний будиночок і тепер постійно щось там реконструюю. А ще ж дбаю про сад, квітники, газон. Захопився цим настільки всерйоз, що маю на дачній ділянці вже 90 видів рослин. Дружина Валентина Василівна із задоволенням допомагає, але їй більше до душі клопотатися біля овочів, пряних рослин, у ягідниках.

Інша пристрать Сергія Ігоровича – футбо
л. Колись виступав за заводські команди на чемпіонатах міста та області, потім – за команду міськвиконкому. Причому завершив футбольну “кар’єру”, як для цього виду спорту, вже ветераном – у 45 років. Тепер – у статусі палкого вболівальника полтавської “Ворскли” та лондонського “Арсеналу”.

Найбільшою відрадою для Сергія Замицького сьогодні є успіхи на роботі у сина Андрія та доньки Ольги. “Вони випереджають мої сподівання”, – не приховує він задоволення. Діти живуть і працюють далеко від Полтави, тож час, коли родина забуває про таких посередників їхнього спілкування, як телефон та скайп, і знову збирається разом, – звісно ж, літня пора відпусток.

Власну життєву успішність Сергій Замицький оцінює від душі – на дев'ять балів із десяти можливих! Секрет такої щедрості, за його словами, простий – розуміти, що нічого головнішого за здоров’я й благополуччя родини не існує.

28 липня Сергій Ігорович Замицький відзначатиме 60-річчя. До найтепліших привітань на адресу ювіляра приєднуються і зоряни.