Аліса – оптимістка. Коли зрозуміла, що на вечорах “кому за 30” вона могла познайомитися з чоловіками лише пенсійного віку, які годилися б їй у дідусі, почала слухати передачу з оголошеннями по радіо – тих, які були старші за неї на 20 і більше років, і тих, які були років на 5 молодші, пропускала. Усім іншим писала листи, і летіли вони до різних міст України. З першим адресатом листувалася майже півроку, проте він так і не призначив побачення. Аліса назвала спілкування з ним “поштовим романом”. Інший виявився нетерплячим і вже у другому листі до жінки почав пропонувати інтим. “Ви молода і вільна жінка, не будемо марнувати час. Я запрошую Вас завтра о 8­й вечора до себе на чашку кави”, – написав він в есемесці. На цьому листування зі “швидким початком” припинилося. Вона зустрілася з третім, пролистувавшись із ним два місяці. Влаштувала йому перевірку на щедрість, яку він не пройшов. Жаліючись на спекотний день, попрохала води. Він купив їй склянку мінеральної, а вона мріяла посидіти з ним у кафе. Інший, іногородній, без усіляких прелюдій почав проситися до неї на нічліг прямо на вокзалі, де Аліса зустріла гостя.

Іще один увесь день розповідав жінці про свій невдалий попередній шлюб. Одне слово, бажаного результату від спілкування з чоловіками за оголошеннями не було. Усі представники сильної статі, стурбовані своїми проблемами й негараздами, геть позбулися залишків романтизму. Всі побачення, немов брати­близнюки, можна умовно розподілити на три частини – коротке привітання та багатогодинна сповідь і… прощання, після якого нічого не залишається ані для серця, ані для розуму.

Але моя подруга не втратила надії. Тепер вона знайомиться на пляжах біля річки Ворскли. Чисте повітря, ніяких витрат (поштових чи телефонних), і людину відразу видно повністю. Щоправда, поки що все більше траплялися одружені й ті, що у відрядженні, але ж це тільки початок…