Знайомство зблизька

Десь у червні – липні 1981 року, тільки-но повернувшись з чергового відрядження із Вірменії (на той час я був начальником невеликого оперативного підрозділу, який згідно зі своїми функціональними обов’язками курирував закавказький і північнокавказький регіони країни), дізнався, що мене знову чекає відрядження – цього разу в Тбілісі. Занепокоїв не сам від’їзд, а та обставина, що всі ці 5 діб відрядження доведеться працювати під безпосереднім керівництвом “великого начальства” – начальника оперативного управління генерал-лейтенанта Пилипа Денисовича Бобкова, який, власне, і дав команду виїздити у відрядження разом з ним. (Невдовзі Бобков став першим заступником голови КДБ СРСР, генералом армії).

Утім, мої хвилювання стосовно своєї ролі у цьому відрядженні виявились даремними. Пилип Денисович якоїсь суттєвої допомоги від мене не вимагав, мета його поїздки у Тбілісі полягала в наданні “московських консультацій” тодішньому першому секретарю ЦК Компартії Грузинської РСР

Е.А. Шеварднадзе напередодні зустрічі останнього з активом Абхазької автономної республіки. Тож мене у цю поїздку Бобков узяв, найімовірніше, “для обкатки”, – пройшло лише два роки з часу, як після роботи в Полтавському управлінні я став працювати на Луб’янці, й освоюватися в новій іпостасі було непросто.

Коли відрядження вже майже добігло кінця, господарі запропонували відвідати Цінандалі – невелике чарівне містечко, в якому розташовувався санаторій Ради Міністрів республіки, де ми й повинні були повечеряти і переночувати.

Але перш ніж приступити до розповіді про ту пам’ятну розмову в Цінандалі, доречним буде хоча б стисло розповісти про справді значиму постать самого Інаурі.

Олексій Миколайович, уродженець м. Горі, у 1931 році закінчив Краснодарську кавалерійську школу. Навчався разом із майбутніми радянськими полководцями, маршалами Андрієм Гречком та Іваном Баграмяном, з якими, до речі, завжди був на “ти”. На початку війни у званні майора командував кавалерійським полком, але вже у 1942 році мав звання полковника, командував дивізією, очолював охорону учасників відомої Тегеранської конференції глав держав антигітлерівської коаліції – Сталіна, Рузвельта і Черчілля. Його спогади про цю історичну подію, зокрема про особистий прийом у Сталіна після успішного завершення конференції, заслуговують окремої розповіді. Після смерті Сталіна йому було запропоновано очолити Комітет державної безпеки Грузинської РСР, присвоєно чергове військове звання генерал-лейтенанта, а згодом генерал-полковника. Цю посаду він займав майже 35 років.

Наприкінці 1960-х років Олексій Інаурі за власною ініціативою доповідав на засіданні Політбюро ЦК КПРС про серйозні зловживання владою першого секретаря ЦК КП Грузинської РСР Мжаванадзе, в результаті чого останній був зміщений з цієї посади. В 1964 році особисто “взяв” Першого секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова на дачі в Піцунді (Грузія) й доставив його на Пленум ЦК в Москву, де той був знятий з усіх постів і відправлений на пенсію. Це була динамічна постать не лише в системі КДБ СРСР, але й серед усього населення республіки: принциповий, вимогливий і в той же час простий, доступний, умудрений великим життєвим досвідом, зважений у прийнятті рішень, особливо, коли справа торкалася долі людини. Одне слово – незаперечний авторитет у республіці, до нього завжди прислухався перший секретар ЦК КП Грузії Едуард Шеварднадзе. Водночас – толерантна, весела людина, неперевершений оповідач, у тому числі й життєво мудрих грузинських анекдотів. Доречно буде ще додати й те, що одружився Олексій Миколайович під час служби у 1930-ті роки в Україні, й дружина його – українка, родом із Запорізької області, а два виховані цим подружжям сини своєю другою батьківщиною завжди вважали і вважають Україну.

Несподівана розмова

Вечеря у Цінандалі затягнулася до півночі, уже все нібито було за цих 5 днів переговорено, та господар ще намагався підтримувати в компанії інтерес один до одного. Напевно, тому й звернувся неочікувано до мене: “А ти сам звідки?” Пилип Бобков випередив: “Ми його з Полтави взяли”. Інаурі уточнив, уродженець я самої Полтави чи з якогось куточка області.

Розмірковуючи, що назва невеличкого села Млини (десь біля 140 дворів) ні про що тут нікому не скаже, я неочікувано для самого себе назвав районний центр Гадяч. Але Олексій Миколайович не вгавав: “З Гадяча чи з району?” Причому відчувалось, що наша розмова цікавила його все більше.

І я вирішив назвати велике і досить відоме село Лютеньку, куди мені довелося три роки ходити за 8 кілометрів у школу. Саме тут з вуст Інаурі пролунало тоді для мене майже неймовірне:

– Добре знаю це село. У вересні 41-го мій штаб (штаб полку – Авт.) розташовувався у двоповерховій цегляній школі, що знаходилась в центрі села, недалеко від величної церкви. Майже кожного дня нам доводилося переходити на правий берег Псла, щоб забезпечити можливий вихід на цій ділянці з оточення штабу Південно-Західного фронту.

Я був приголомшений: у школі, в якій я навчався, тривалий час мешкав оцей поважний грузин, якому довелось у надскладний час боронити мій рідний край, мою школу, мої Млини! Неймовірність полягала і в тому, що про це я довідався не з третіх уст, а безпосередньо від учасника боїв на Пслі, та ще й у далекій Грузії. Я уже зрозумів, що Олексій Миколайович був не лише в моїй Лютенській школі, він бував і в моїх Млинах, адже переходити на правий берег Псла можливо було лише через млинівську греблю.

Я відразу ж висловив свої здогадки і нарешті сказав, що я уродженець не Лютеньки, а Млинів, на що Інаурі навіть щиро зрадів: “Так чого ж ти?.. Я Млини краще знаю, ніж Лютеньку. Там, на Пслі, стояло кілька красивих водяних млинів, які були зруйновані, коли нам при відступі довелося все-таки підривати греблю”.

Я добре пам’ятаю повоєнну картину зруйнованої греблі, спалених водяних млинів… Вражений цією розповіддю був не лише я, а й усі присутні за столом. Вечеря продовжилась далеко за північ. Олексій Миколайович за згадками про бойове минуле пожвавішав, на моє здивування впевнено називав назви сусідніх із Млинами і віддалених сіл: Рашівку, Сари, Лисівку, Обухівку, Зіївці, Великі Сорочинці… Його розповіді про те, яку місцевість йому і його бійцям довелось долати при щоденних переправах на правий берег Псла, для мене були зрозумілими: “мокрий ліс в заплаві річки” – це відомий місцевим жителям ліс за назвою Стінки; “довге, неглибоке урочище, яким бійцям доводилося доходити до степових хуторів і навіть до села Зіївці”, – це не що інше, як перетинаюче увесь лисівський степ неглибоке урочище, яке й понині називається не інакше як Ярок. “Тільки-но покажемось із цього урочища – відразу ж по нас б’ють кулемети німецьких танків, які уже гуляли полями нескошеної пшениці”, – згадував Олексій Миколайович Інаурі.

Порятунок майбутнього маршала, “інспектування” партизанських баз

Розпитуючи мене, як називаються “ті три хутори, що між Рашівкою і Зіївцями” (ми з’ясували, що це хутори Солдатів, Круглий і Глибокий), Олексій Миколайович повідав нам цікаву історію. Коли бійці його полку черговий раз прямували Ярком до Зіївців, на одному із степових хуторів (на мою думку, це хутір Круглий) вони почули перестрілку. Наблизившись, побачили, що німці взяли в облогу невеличку школу, з якої оточені відстрілювались. За командою Інаурі німців атакували, й вони відступили. Із будинку школи вийшли п’ять чоловіків, “у фуфайках, без погон, без будь-яких документів”. Усі вони представилися як рядові червоноармійці, проте один, за віком старший від усіх, викликав недовіру. І тому затримані були представлені командиру полку.

“Я відразу ж розпізнав у найстаршому колишнього свого однокурсника по Краснодарській кавалерійській
школі Івана Баграмяна. Обнялись, розцілувались, але не було часу для розмов…” – розповідав Олексій Інаурі. Виявилося, що Баграмян, на той час полковник, начальник оперативного управління штабу Південно-Західного фронту, за командою М. Кирпоноса на чолі бойової групи здійснював прорив у напрямку Зіївців і Рашівки. Баграмян пояснив, що, на його думку, Кирпонос таким чином відвертав увагу німців від справжнього напрямку прориву з оточення штабу фронту, тобто демонстрував перед гітлерівцями удаваний напрямок, сам же на чолі штабу проривався в напрямку Лохвиці.

“…Розмовляти було ніколи, і я відправив Івана і його 4-х бійців на бортовому автомобілі на Рашівку і далі на Гадяч”, – розповідав Інаурі. Тут слід зазначити, що Іван Христофорович Баграмян, в кінці війни уже відомий радянський полководець, Маршал Радянського Союзу, в своїй об’ємній книзі “Мої спогади” пише, що вийшов із німецького оточення в районі села Рашівка, але про деталі цього виходу, зокрема про зустріч на хуторі Круглому зі своїм старим приятелем О. Інаурі, нічого не говорить. Олексій Миколайович про це знав і мав своє аргументоване пояснення: “А ти думаєш, Маршалу Радянського Союзу буде зручно розповідати, куди у скрутний час він подів свої документи і погони?.. “

Цікавою була для мене і, певний, буде цікавою і для моїх земляків, наступна розповідь Інаурі. З його слів, ні в Лютеньці, ні навіть у Гадячі органи радянської влади у ті вересневі дні практично не функціонували: “…Реальною владою були військові. Мій розтерзаний, але постійно поповнюваний бійцями, які вирвалися з оточення, полк займав лінію оборони по Пслу від Гадяча до Сорочинців, ні попереду, ні позаду – нікого. Ось така була лінія фронту! …Тож до мене, як до старшого воєначальника якось звернулися командири двох місцевих партизанських загонів і доповіли про свою готовність при відході фронту на схід приступити до боротьби із загарбниками…”

Олексій Миколайович пригадував також про своє, як він дещо іронічно висловився, “інспекційне відвідування” двох партизанських баз. Одна з них розташовувалась у лісовому масиві на лівому березі річки, “нижче Лютеньки”, і являла собою кілька добре обладнаних землянок: “…Показували мені бочки із салом, медом і т. ін., які в той же день повинні були бути закопаними в землю. …Показували зброю: гвинтівки, пару автоматів, навіть вибухівку… В розмовах із командирами (прізвищ їх не пам’ятає. – Авт.) відчувалось, що вони готуються партизанити зо три місяці, – в їхній уяві Червона Армія повинна була повернутися десь під новий 1942 рік”. В Олексія Миколайовича склалася тоді думка, що ця партизанська база “будувалася Миргородом”.

Зазначу, що, відвідавши влітку минулого року прекрасний краєзнавчий музей села Лютенька, я дізнався від його завідуючого Івана Федосійовича Чайки, відомого ентузіаста-краєзнавця, автора добротної книги “Дзвони над Лютенькою”, що зусиллями лютенчан, передусім сільської молоді, була капітально реконструйована партизанська база в Безвіднянському лісі (“нижче села Лютеньки”), що являє тепер щось на зразок філіалу краєзнавчого музею, який із задоволенням відвідують не лише місцеві жителі. У мене не викликає ніякого сумніву те, що саме цю партизанську базу у вересні 1941 року “інспектував” командир полку майор Інаурі.

 …Розмова в Цінандалі закінчилася далеко за північ. Вона нікого не залишила байдужим, але особливі емоції викликала в мене і, безумовно, в Олексія Миколайовича. Мені доводилося бувати в Тбілісі ще не один раз, і ця розмова за його ініціативою продовжувалась: Інаурі розпитував, як виглядають сьогодні села, в яких йому доводилося побувати у вересні сорок першого, чи не відбудована гребля в Млинах (від неї тепер і сліду майже немає), як називається “середній із трьох степових хуторів, у якому був відбитий Баграмян”, чи стоїть ще в Лютеньці “гарна двоповерхова школа” і т. ін.

“У 30-ту річницю Перемоги (1985 рік), – як пише у своїй книзі “У спецслужбах трьох держав” останній голова КДБ Української РСР генерал-полковник М.М. Голушко, також добре знайомий з Інаурі, – на адресу М. Горбачова надійшов лист за підписом кількох видатних радянських воєначальників, Маршалів Радянського Союзу, в якому вони прохали ЦК розглянути питання про присвоєння О.М. Інаурі звання Героя Радянського Союзу за бойові заслуги в роки Вітчизняної війни”. І таке звання Олексію Миколайовичу було присвоєно. Я, безумовно, в той же день зателефонував йому, привітав із нагородою, висловивши при цьому і свою, і своїх земляків вдячність “за вересень сорок першого, за захист полтавської землі й рідних мені Млинів”. Говорили про те минуле хвилин п’ятнадцять.

Знати й пам’ятати

…Усі ці 30 років з дня описаної вище розмови в Цінандалі мене не полишала думка про необхідність переповісти, донести її зміст до моїх земляків, познайомити їх зі славним грузином, який у ті далекі, надзвичайно драматичні часи захищав полтавську землю, ходив тими ж шляхами й стежками, що й ми. Свого часу мене захопила думка організувати за участю земляків приїзд Олексія Миколайовича до нашого краю, бажано на День Перемоги. Попередньо, під час чергового перебування у Тбілісі, я навіть переговорив з ним з цього приводу, важливо було отримати його згоду, адже його вік був на той час досить поважний – близько 75 років. “Чому не поїхати? Дуже хотілося б побувати в тих місцях, де в 41-му довелося на животі повзати”, – відповів він.

Та з поїздкою так і не склалося. Може, я сам не був тоді достатньо наполегливим. А жаль, що не склалося…

Зі згадуваним вище Іваном Чайкою я познайомився років 7 тому в Києві. Розповів йому про вечір спогадів у Цінандалі й вручив “про всяк випадок” фотографію О.М. Інаурі, зроблену у 1985 році для справи щодо присвоєння йому Героя Радянського Союзу. Іван Федосійович зрозумів мене правильно: це фото він помістив на одному зі стендів музею села. Наші земляки мають про нього і знати, і пам’ятати…

Петро ПІДГАЙНИЙ.
м. Київ.