– Клавдіє Костянтинівно, як для Вас почалася війна?

– Я росла без батьків, була сиротою, працювала на фабриці. Уже на третій день після оголошення війни нас зібрали на стадіоні, й ми усі пішли до військкомату. Тоді навіть ніхто не думав про себе. Сказали – значить, так треба. Я потрапила у Московську школу радіозв’язківців. Згодом направили на оборону Сталінграда… Ворог намагався знищити зв'язок, атакував бомбами та снарядами усі радіостанції. Машини до середини корпуса доводилося закопувати у землю, для маскування. У будь-який час радіостанцію могли підірвати чи розстріляти. Часто доводилося змінювати дислокацію, заново маскувати машини. Важко й страшно було на війні. Чотири роки – без даху над головою, під постійним вогнем. Холодні й голодні ми перевозили апаратуру, поранених на вантажному автомобілі, вкритому брезентом. Доводилося працювати навіть тоді, коли доймали недуги, бо нікому було замінити. Взимку не вистачало теплого одягу. Влітку всі страждали від спеки. То була справді пекельна робота. Зараз навіть не віриться, що вдалося все те витримати.

– Як зустріли День Перемоги?

– Ми були в Австрії. На світанку почули стрілянину. Думаємо, стріляють, то й стріляють… А виявилося, що – Перемога! Ми спочатку навіть розгубилися. І тільки потім усвідомили, що все жахіття нарешті закінчилось. День Перемоги для мене відлунюється печаллю. Адже війна стільки людських доль скалічила!..

– Клавдіє Костянтинівно, як у тій пісні співається: “Где же вы теперь, друзья-однополчане?..”

– Раніше ми дуже активно листувалися, щорічно на різні свята мені надходило 60–70 листівок, стільки ж відправляла і я. Торік отримала листа від подруги, яка повідомляла, що вже погано себе почуває, втратила ногу. Багато друзів було в Москві, ми їздили туди. Дружба тривала до останнього. Але час бере своє. Побратими відходять у Вічність.

– Багато Ваших подруг полягло на полях битв?

– Війна забрала сильних волею й добрих душею Шуру Терентьєву, Варю Заплаву, Марусю Куліш. Я дивом залишилась живою, бо двічі була поранена – при форсуванні Дніпра та під Сталінградом. Під час війни ми підтримували одна одну, втішали, що скоро прийде звістка від чоловіка, брата чи сина. Випускали стінгазету, в якій я була редактором. Клава Шкуренко, найстарша у нашій зміні, організувала капелу. Приємні жіночі голоси підтримували бойовий дух кожного.

– Клавдіє Костянтинівно, кажуть, що у війни не жіноче обличчя…

– Роль жінок на фронті була важливою, адже вони боролися з ворогом нарівні з чоловіками,  пронесли через усю війну тягар нелегких буднів.