Одначе між цими, здавалося б, однаковими за змістом тезами, абсолютно різних за значенням для розвитку людства духовного та ідейного джерел, – безодня. Спробуй, збагни за словесною мішурою справжнє значення, а головне – вартість понять, які угвинчуються у свідомість чи то єдино правильною ідеологією, чи то надсучасними технологіями маніпулювання совістю, честю, гідністю. Тим то й цінніший нині досвід тих, хто в реальному житті, в реальних обставинах зміг залишитися самим собою. У 1992 році мені довелося готувати матеріал для зорянської рубрики “Штрихи до портрету в інтер’єрі часу” з колишнім першим секретарем обкому КПУ, а тодішнім працівником управління земельних ресурсів Олексієм Сергійовичем М’якотою. Публікація була надрукована у “Зорі Полтавщини” 27 травня 1992-го. Уривки з неї пропонуємо сьогоднішньому нашому читачеві, зазначивши, що з тих пір інтер’єр часу змінився, а особа, точніше, особистість, була і залишається в пам’яті цілісною.На початку 1990 року хвиля “обласних революцій” докотилася і до Полтави. Перший великий “революційний” мітинг відбувся під проливним зимовим дощем на місцевому стадіоні при значному скупченні народу. Виклик осередку Руху прийняло місцеве керівництво. У відповідь на вимогу учасників мітингу про відставку бюро обкому КПУ перший секретар обкому Олексій Сергійович М’якота заявив, що він готовий піти у відставку, якщо від цього зміниться на краще piвень життя.Нині важко судити, чого у тій заяві було більше: віри у незамінність і незмінність курсу чи щирої готовності до самопожертви для прискорення приходу кращих часів. Ця теза і антитеза повторювалась протягом майже двох років на мітингах, інших заходах нових політичних угруповань. Змінювались варіації, суть залишалась незмінною – відставки не буде, бо це не принесе змін на краще.Провал серпневого путчу привів до краху тоталітарної системи, імперії. У цьому масштабі примусова відставка бюро обкому компартії непомітна і через потужну лупу. Однак за нею – теж людські долі. Крах державно-політичної системи, системи ідеалів, кар’єри не міг не позначитись на долях тих, хто служив системі чи у системі. По-різному вони складаються тепер. Хтось здобув нову посаду в новій державі, хтось поринув у бізнес чи повернувся на роботу за спеціальністю, хтось, за номенклатурними вимірами, залишився за бортом.– Життя не вимірюється номенклатурними параметрами. І не варто думати, що я прийшов до цього висновку лише тепер, коли маю значно більше особистого часу для читання, для роздумів.– А що читав перший секретар обкому партії?Олексій Сергійович зізнається, що за нечисленні вихідні перечитував періодику, що завжди був небайдужий до “морських” творів…***…Комуніст із сорокарічним стажем, Олексій М’якота за час перебування в партії пройшов багато щаблів кар’єри. Сільський юнак, учень Полтавської торгово-кооперативної школи вступив до лав КПРС ще в 1952 році. Наскільки свідомим був цей вчинок, встановити важко. Найімовірніше, хлопцем керували все-таки переконання. Перемога у страшній війні, яка приписувалась у першу чергу КПРС, давала їй, крім офіційного статусу керівної і спрямовуючої, безмірні кредити народної довіри. До того ж партія у всі часи мала вельми привабливу якість. Партійний квиток був своєрідним універсальним засобом, за допомогою якого широко відкривалися двері в життя. Таким було неписане правило радянського суспільства. Щоправда, траплялися і винятки, але дуже рідко. Цього не міг не знати і не розуміти сільський хлопчина, якого воєнне і повоєнне лихоліття рано зробило дорослим.Досвід служби на флоті, порівняно висока на той час освіта, членство в партії – такий мінімум дозволив молодому комуністові небезпідставно претендувати на номенклатурну посаду. Висунення відбулось. У багатьох районах області О. С. М’якота працював на так званих виборних посадах у партійних органах: був секретарем, першим секретарем райкомів КПУ. Доля посміхнулась до енергійного і ще, за номенклатурними вимірами, молодого першого секретаря райкому КПУ. Його призначають – обирають секретарем обкому партії. На обласному рівні кар’єра також продовжується. Згодом Олексій М’якота – голова облвиконкому, а після переходу Федора Моргуна на роботу в Москву обласний комітет партії очолює Олексій М’якота. Його обирають народним депутатом СРСР.– Олексію Сергійовичу, за роки керівної роботи були такі події, ситуації, вчинки, за які сьогодні, ну, скажемо так, докоряє сумління?– Керівництво навіть найменшим колективом – величезна відповідальність. Можна цьому взагалі не надавати значення або ж винятково на цьому концентрувати увагу. На мою думку, таке ставлення однаково безперспективне, бо нехтування підлеглими чи запобігання перед ними шкодять ділові. За роки доводилося гримати, знімати з роботи. Певно, що є люди, яким залишив про себе недобру пам’ять. Це – прикро.Прикро й те, що мав можливість зробити більше для села, мав можливість категоричніше і принциповіше порушувати проблеми села на пленумах, сесіях, але відкладав виступи на потім. Прикро, що партійна “текучка” заступала живих людей, живу роботу.– А що це таке – партійна “текучка”?– Спробую дати конкретну відповідь. Чим, скажімо, у шістдесятих–сімдесятих роках зай­мався райком партії? Ми ділили цвяхи, шифер, асфальт, проводили збори за рознарядкою “згори” і за тією ж рознарядкою мусили звітувати про характерні виступи на зборах. Скажімо, частенько ті збори були надумані, і звіти та виступи – також. Однак вони ставали матеріалом, на якому робились певні узагальнення, будувалась перспектива. Часу на власну ініціативу, на роботу з людьми не вистачало.Ще про власну ініціативу. Щоб взяти на роботу в райком навіть інструктора, треба було неодмінно просити дозволу самого ЦК. Кадрові питання взагалі вирішувались при мінімальному врахуванні точки зору райкому. Скажімо, мені й досі не зрозуміло, навіщо ЦК КПРС вимагав, щоб один із секретарів обкому компартії України був обов’язково росіянином за на­ціональністю.– Коли Ви очолювали обком КПУ, теж вимагали і тих же звітів, і настійно рекомендували “свої” кадри?– Першим секретарем обкому був лише три роки. Саме тоді розпочалася значна демократизація партійного життя, водночас по­м’як­шу­ва­лась і розхитувалась партійна етика.– Отже, доводилось багато часу і зусиль приділяти роботі з “партійними демократами”, які теж претендували на керівні посади, ключові пости?– І це теж. Але я хочу сказати, що в той час партійні комітети активніше зверталися до внутріпартійної роботи, ніж до зовнішніх ознак тієї роботи. Перебудова таки примушувала перебудовуватися.
– Якби Ви знали, до чого призведе перебудова, чи підтримували б реформи Горбачова?– Перебудова – не чиясь забаганка, а об’єктивна реальність. Якби вона не розпочалась у вісімдесят п’ятому, то почалась би, скажімо, у вісімдесят сьомому чи дев’яносто третьому… Популярне у свій час твердження, що партія розпочала перебудову, для мене актуальне й досі. З ініціативи партії було внесено поправки до шостої статті тодішньої Конституції. Я робив припущення, що перебудова призведе до втрати партією керівної ролі. Ні тоді, ні тепер не вбачаю у цьому трагедії.Ще в березні 1990 року, невдовзі після закінчення роботи позачергового З’їзду народних депутатів СРСР, відповідаючи на запитання редактора обласної молодіжної газети про ставлення до змін шостої і сьомої статей Конституції СРСР, Олексій Сергійович говорив таке:
“…Зняти тезу, яка конституційно закріплювала за партією керівну роль. Тут я згоден. Тому що за авангардну роль у суспільстві треба боротися, ділом її доводити. А рядок Конституції, як ми переконалися, ще не гарантує авторитету”. ***– У Вас виникали сумніви щодо раптової хвороби Горбачова, щодо законності дій ГКЧП?– Я, як депутат, знав, що надзвичайний стан в країні може оголошувати лише Верховна Рада СРСР, а не окремі керівники, державні чи партійні. Самі розумієте, мені найпростіше зараз сказати, що я вже з перших годин зрозумів, що дії ГКЧП – це злочин, і таке інше. Буду відвертим, в екстремальних умовах підпорядковуєш дії реальній обстановці. Найголовнішим своїм обов’язком тоді вважав не допустити в області сутичок, не дай Бог, кровопролиття. Прагнув забезпечити ритмічну роботу економіки, з тодішнім керівником обласного управління КДБ, керівником міліції ми радились, як зберегти стабільну обстановку. Напружені дні ГКЧП минули для нашої області мирно.– Чи погоджуєтесь Ви з думкою про те, що заборона діяльності компартії України сприяла стабільності?– На моє тверде переконання, заборона діяльності партії – акт недемократичний. Звичайно, можна мені дорікати, що з тими, хто проводив антидержавні перевороти, не варто говорити мовою демократії. На це відповім кількома аргументами. По-перше, партія – це не лише ЦК, а й мільйони рядових членів, і вони самі повинні були вирішити долю своєї партії. По-друге, справді, керівні структури компартії не запобігли путчу, окремі керівники брали активну участь у перевороті, тим самим порушуючи норми демократії. Ці недемократичні дії призвели до краху. І вони повинні бути уроком для всіх. Для прихильників несоціалістичної орієнтації – теж. Ми вчасно не зрозуміли, що таке демократія. Чи варто повторювати наші помилки?– Олексію Сергійовичу, вибачте за некоректне запитання. Скажіть відверто, залишилася образа від того, що Вас усунули від керівної посади?– Закономірне запитання. Не залишилося. Спробую довести, що це так. Якби мав образу, відмовився б і від депутатства в обласній Раді, та й знання і досвід свої не поспішав би передати. Відверто кажучи, не вів би бесід із кореспондентами.– Довгий час після заборони діяльності компартії Ви не працювали. Не могли ­влаштуватися на роботу?– Перед тим, як став працювати спеціалістом відділу з правового забезпечення земельної реформи управління по земельних ресурсах, я кілька місяців лікувався. Нарешті з’явився час, щоб приділити якусь увагу здоров’ю. Але довго не всидів вдома. Моя дружина померла кілька років тому. Живемо ми з сином. Ту велику кількість часу, яка раптом з’явилась у мене, переважно витрачаю на розмови з сином. Щодня з нетерпінням чекаю його з роботи…***Кремезна постать гарно вдягненого літнього чоловіка привертає увагу в натовпі, черзі, тролейбусі, його часто пізнають, іноді відверто зловтішаються. Мовляв, справжня демократія настала, якщо колишній перший секретар обкому сам відстоює черги за молоком чи ковбасою.Справді, буденні побутові клопоти стали звичними і колишньому “першому”. Але ж чи це визначає міру демократизму суспільства?

P.S. Що визначає міру демократизму? Запитання, поставлене двадцять років тому, так і залишається без відповіді, хоч з тих пір ми пережили стільки подій, були очевидцями чи учасниками стількох суспільно-політичних процесів, що мусили б уже навчитися розпізнавати, де зерно, а де полова. Невже вона, відповідь, полягає у досить категоричному й суперечливому твердженні Уїнстона Черчілля про те, що нічого дурнішого за демократію немає, однак людство чогось кращого ще не створило?..