Це його, тоді ще зовсім молодого письменника, наш видатний земляк Олесь Гончар благословив на дуже нелегку роботу – створити книгу про тридцять третій, записавши документальні свідчення про Голодомор в усіх куточках України.
Тепер Олеся Волю називають одним із найавторитетніших дослідників голоду-геноциду в Україні 1932–1933 років, зазначаючи, що він “здійснив подвиг в ім’я світлого прийдешнього дня України”. Він також автор книг “Все починається з любові”, “Безкровна війна”, “Степівщина”, “Афоризми і думки”, двотомника “Афоризми. Піраміда духу”, “Українські катрени”.
Відомий літератор-дисидент Михайло Якубівський зокрема писав про нашого земляка для журналу “Вітчизна”: “І дивуєшся, як могла створити таку книгу буття українського народу одна людина – Олесь Воля. І видати її за власний кошт. Таке міг здійснити титан праці, справжній українець, лицар з козацькою душею. Родом він з Полтавського краю, із села Винники на Козельщині, де народився 13 квітня 1952 року в селянській родині… Батько його був майстровитим чоловіком на всю округу, бо вправно столярував, а особливо гарно клав печі, чи, як на Козельщині кажуть, комини… Мама – Поліна Петрівна Винник – народила й вивела в люди троє синів. Замолоду була на підневільних роботах у Німеччині як остарбайтер. Її дідуся Хому розкуркулили, забравши дві десятини землі і молотарку. З того горя він невдовзі помер. Голодомор 33-го забрав чотирьох людей із родини. Батько Петро Хомич загинув на фронті. Поліна все життя пропрацювала у колгоспній ланці, де вирощувала буряки й кукурудзу (за вирощування останньої культури була навіть нагороджена трудовою медаллю за часів М. С. Хрущова)… Майбутній письменник і дослідник Голодомору-33 закінчив середню школу в селі Бреусівка, де сидів за тією ж партою, що й колишній учень цієї школи, знаменитий письменник Олесь Гончар… Ще раз у подивуванні: як могла таку грандіозну працю створити одна людина самотужки, з власної ініціативи, на власному ентузіазмі? Адже такою справою мали б займатися академічні інститути, державні відповідні установи, широкі кола громадськості. А тут знайшовся один титан праці – Олесь Воля…”
Нещодавно мені випала нагода зустрітися в столиці з нашим земляком і записати ексклюзивне інтерв’ю для “Зорі Полтавщини”.
– Олександре Володимировичу, тож Ви ще в дитинстві почули про страшну трагедію нашого народу?
– Так, мені було років чотири-п’ять, як почув бабусину розповідь. Сидів на печі, у віконечко виглядав, на грядках – уже всохла груша-дичка, під нею – перехняблені хрести. Мене застерігали, щоб не ходив туди, а тут розпитав бабусю, що то за могилки. “То страшне… Тридцять третій, щоб його ніколи не знали… То Маруся, Гриша, Гафійка і Ганнуся…” Тобто – сестри і брати моєї матусі, котрі померли від голоду. Марійка заробила собі на червоні чобітки – на жнивах, на вечорниці збиралася їх взувати. А потім, коли двічі все з дому “викачали”, помирала з голоду й просила маму дати їй ті чобітки – вони так і заклякли в її схололих руках. Мене це так вразило вже пізніше, коли вчився у восьмому класі, і вже не бабуся, а мама розказувала про ті чобітки! Так доля вела, так склалося, що я доторкнувся до найтрагічнішої рани в історії нашого народу, рани всесвітнього масштабу, душа моя від того наче посивіла. Але я не хотів би, щоб мене сприймали лише як дослідника цієї трагедії, я написав багатогранні новели, роман, видав “Піраміду духу” – більше себе вважаю мислителем, письменником. Інша річ, що письменнику дуже важко нині дійти до читача, але то не моя вина. Я людина світла, залюблена в життя, і бачу просвіток в кінці тунелю, я націлений на перемогу. Хто глибоко копається в собі, той бачить сонце і в глибині своєї душі, інакше нащо тоді Господь давав нам життя? Щоб удосконалюватися, знаходити в ньому світлу гармонію!
– Добре. Тоді скажіть, як Ви обрали журналістику?
– Все було досить буденно: мій молодший брат Мишко написав у райгазету “Радянське село” про вирощування зеленої маси в школі. А мама й каже: бачиш, Мишко розумний, пише, а ти і в колгоспі уже працював, а не розповів про те в газеті. І я написав замітку. Після школи рік працював у редакції і вирішив вступати в університет, але тоді думав, що на факультеті журналістики вчать на письменника. Потім зрозумів, що то різні речі: журналістика розповідає про життя конкретних людей, передовиків виробництва, які будують світле майбутнє, як нас учили, а література – це душа, це інформація, що вразила, як блискавка, як ота розповідь про Марійку з червоними чобітками. Я вступив до університету, але відразу відчув внутрішньо, що це не те… Мучився, більше займався філософією і психологією, ніж самою журналістикою. Писав нариси, був залюблений у життя – це ж молодість! Але моїми духовними наставниками, вчителями були Спенсер, Шопенгауер, Ніцше, Керк’єгор, Фрейд, Бердяєв, Шестов…
– Дуже дивно, адже все це тоді було заборонене!
– Коли шукаєш – воно само тебе такою дорогою спрямовує, що знаходиш. Вже на першому курсі директор університетської академічної бібліотеки Іванисенко дозволив мені користуватися фондами книгозбірні. Рано вставав і десь о пів на дев’яту вже був у бібліотеці, заняття – в другу зміну, тож багато встигав. І після занять – знову в читальний зал: пам’ятаю, о 21.15 там вимикали світло…
– Далеко не всі студенти були такі організовані! Більшість у вільний час розважалася…
– Я про таке навіть не думав – настільки бідним був, сіренько зодягненим, що про гулянки не йшлося. Не міг купити собі костюм, піти в кафе – і мав певні комплекси через це. Але не переймався дуже – чудово почував себе в бібліотеці. Виховувався мамою, а вона на буряках, ділянкова, в неї робота, робота й робота, а гроші які там… Але все у мене від неї, і любов до слова теж. Вона й малювала, і співала, ще й вірші писала.
– І, судячи із Вашої нової книги, “Щоденник” уже тоді існував. Це жанр зазвичай дуже особистісний, щоденник пишуть для себе, але кажуть – все ж сподіваючись на те, що ці записи хтось колись прочитає. Ви писали з тим, що хтось це читатиме?
– Цікаве спостереження… Я починав писати з відчуття відчаю: якщо не занотую те, про що зараз думаю, то воно втратиться, і від того життя моє буде якесь неповне. Лев Толстой у свої двадцять років писав, що він веде щоденник для того, щоб формувати себе як письменника, щоб “фотографувати” свою душу і стежити за її зростанням. І якби я не фіксував усі ті “блискавки” думок і почуттів, ту магму, яка виривалася з вулкану роз
думів, то втратив би віру в те, що стану письменником. Ще не був готовим писати художні твори, але душа націлювалася до неба, кажучи високим стилем.
– З чого починалася справжня творча робота?
– Після університету я змушений був поїхати на будівництво БАМу, оскільки на мене вже понаписували доносів у КДБ як про “антирадянщика”.
– Цікаво – хто?
– (Сміється. – Авт.). З мого курсу приблизно половина випускників пішла працювати в органи! Це ж кульмінаційні роки, 1970–1975-й, у політичному житті держави. Мене викликали в органи й питали, чому я читаю Грушевського, Біблію. А я в тих хлопцях упізнавав колишніх студентів з історичного факультету, років на три старших…
– Ну, так: Михайло Якубівський пише про Вас: “краще поїхати на БАМ, аніж в концтабори Мордовії чи Уралу”…
– І коли повернувся звідти, до мене приїхали два хлопці в гарних костюмах і повезли мене на вулицю Богдана Хмельницького, 57, де КДБ було. Кажу їм: як я можу бути ворогом, якщо нас трьох мати виростила, я тут живу, в цій країні, працюю… Боляче це було, й довго боліло… Бог їм суддя, тим донощикам, а хто вони – я знаю, читав їхні опуси. І всім прощаю, і не хочу й згадувати про них. Я щасливий, що сьогодні немає такої практики, ось уже двадцять років не існує такого переслідування. Бо для творця це смерть – якщо людина пише й знає, що за нею стоїть редакторська рука, чиїсь інтереси, острах, вона тоді – ніхто.
– Повертаємося до творчості…
– Вибачте за таке відхилення. Перед від’їздом на БАМ я зайшов до Миколи Михайловича Амосова (а ми спілкувалися з видатним хірургом, ближче познайомившись після університетської зустрічі), і він мене благословив: “Напиши роман!” Я збирався їхати на рік, а він сказав: ”Рік, хлопче, мало! Що таке рік: ху – і нема! Розраховуй на два роки. Це буде – згадаєш мене – набагато складніший університет… Молодій людині обов’язково треба пройти через випробування. У кожного покоління свої труднощі…” Вчив, що жодної мети не досягнеш, якщо не буде щоденної напруги: крапля камінь точить… І я писав роман на БАМі – аж 17 його варіантів. А потім усе знищив і написав одну-єдину новелу з БАМівського життя – “Кожух”. Потім новели “Сад” і “В сяйві роси”. Передав їх Олесю Гончару, вони були надруковані в журналі “Дніпро”. А Олесь Терентійович прислав мені листа: “Дорогий земляче! Вітаю Вас з публікаціями в “Дніпрі”. Думаю, журнал не помилився, подаючи Ваші оповідання читачеві. Є в них людяність, щирість, жива, справді народна мова. Я певен, Ви зможете успішно працювати в літературі, адже Ви вмієте дорожити тим, чим людині варто дорожити. Тож нехай у добрі для Вас стелеться далека творча дорога, нехай рідні полтавські краї порадуються за Вас. Світлих Вам літ! Олесь Гончар. 16 липня 1986 року”. Я з місяць літав як на крилах після того листа…
– Ви згадали про Миколу Амосова – читаємо далі вже цитовану розповідь про Вас у журналі “Вітчизна”: “Мабуть, тільки приятелювання з відомим хірургом і вченим Миколою Амосовим врятувало його від виключення з університету…”
– Було таке – мене збиралися виключити з комсомолу, що автоматично вело за собою й виключення з університету. Однокурсники захистили, підтримали – наперекір донощикам…
– Дослідження Голодомору тривало паралельно вже тоді?
– Ну, життя багатовекторне… Були в мене окремі записи, і робити їх мені порадив журналіст з Кременчука Дмитро Безручко. Але серйозно я почав цим займатися з 1985 року, коли зрозумів, що це можна буде надрукувати, – тоді відбулася зустріч Рейгана й Горбачова, і вже відчувалося, що попереду – серйозні зміни в житті суспільства. Мене кілька разів осмикували, але я ходив і записував розповіді людей. Тоді став працювати у Спілці письменників, і це був певний захист. Обійшов пішки весь Козельщинський район, об’їздив всю нашу область, але Олесь Гончар сказав мені, що не можна звужувати ці дослідження – “беріть всю Україну!” Його слово було для мене як закон… І я свідомий того, що зробив святе Боже діло для своєї рідної землі – для України. В ім’я життя…
– Так, у Господа немає мертвих…
– Всі живі! Господь, навіть посилаючи трагедії у покару за щось, дає й просвітління, дарує життя.
– За що ж так покарано наш народ?
– Скажу одне: я впевнений, що ніколи цієї трагедії не сталося б, якби Україна була окремою державою. І – при владі не повинні бути чужинці, лише – українці за духом, патріоти. Тоді, в ті роки, фактично правив світом сатана. Ми заслуговуємо значно кращої долі, у нас тисячолітня історія, у нас потужний генетичний архетипний потенціал – душевний, інтелектуальний. В ім’я цього й маємо пам’ятати про страшну трагедію, з якої мусимо зробити висновки, щоб стати сильними.
– Що для Вас Полтавщина – буваєте на малій батьківщині?
– Це моя рідна хата, мій корінь, це моя мама, сільські діди, луки – я найкращим пастухом був у селі. Тоді один день мені тривав більше десяти життів! Це казка дитинства… Буваю там щороку, хоч хата… Все залізне там познімали, винесли, вікна повибивали… На жаль, є й таке у нас. Але це не тому, що українці такі погані, а тому, що вони так живуть, в таких умовах, за таких ситуацій – бо хіба зараз селянам легко ведеться? Мрію, що не наїздами буватиму вдома, а приїду місяців на два, щоб відчути, як же живеться моїм землякам, звичайній людині, яка працює на землі.
– Що у Вас зараз на письмовому столі, які задуми?
– На столі знову ж “Щоденник” і двотомник Шолохова, якого перечитую. А про задуми не розповідаю – лише тоді, як здійсню їх. Бо це – таємниця, знаєте, як кажуть: “Пишу так, наче виповідаю таємницю…” Доки вона є – доти й інтрига існує, що змушує працювати.
– Що побажаєте землякам у році новому?
Рубрика: 
