Втім, і тих полтавців – ровесників Безверхнього, які не мають подібних спогадів, безумовно ж, пов’язує з ним дещо стократ важливіше: це на їхній пам’яті, за їхньою спільною участю у 1960–1970-х Полтава змінювала своє обличчя –  розбудовувалася.

Як гриби після теплої зливи, росли нові житлові квартали. Однак у порівнянні зі стрімкістю, з якою збільшувалися черги на отримання квадратних метрів, і такі темпи залишались незадовільними. У місто прибувало і прибувало люду, адже Полтава відчиняла прохідні нових і все потужніших підприємств… Житлові будинки і досі служать людям, а нові заводи на місці тих, що не вистояли в складні 1990-ті, на жаль, не з’явилися… Отож і не дивно, що спогади Вілена Миколайовича Безверхнього про минуле звучать сьогодні як ностальгія не тільки за молодістю.

Заводський старт

1956 року Вілен Безверхній із дружиною Наталею, обоє – випускники Московського технологічного інституту м’ясної та молочної промисловості, прибули працювати до Полтави. Власне він тоді повернувся у рідне місто, у мамину оселю на вулиці Сковороди, 7, а вона, дівчина з далекої Абхазії, з’явилась на порозі свекрушиної квартири, щоб іти з чоловіком пліч-о-пліч ось уже майже 55 років життя. Вілен Миколайович і Наталія Миколаївна – ровесники, обох позбавила дитинства війна: він в евакуації допомагав колгоспному чабану випасати на саратовських скупих травах овець, за що мав півлітра молока на день, вона після занять у школі заступала на зміну на Сухумському пакувальному заводі: мандарини, апельсини, лимони – все відправляли за однією адресою – на фронт…

Подружжя любить згадувати свої московські студентські роки. Одна справа, що навчання захоплювало, але не до нудьгування було й після лекцій: театри, галереї. До всього мали цікавість. Та й саме життя у столиці нагадувало виставу: багатотисячні демонстрації 1 травня та

7 листопада на Красній площі – з піднесеними словами, з прикутими в один бік – до головної трибуни – захопленими поглядами. Вірили!..

У Полтаві Безверхній почав працювати на посаді інженера-конструктора машинобудівного заводу м’ясного обладнання, а вже через кілька років став головним інженером. Підприємство було перспективним, виробляло близько 70 відсотків обладнання, на якому працювали м’ясокомбінати в усьому Радянському Союзі. Активно розвиватись воно почало у другій половині 1960-х і не в останню чергу завдяки успішним результатам відрядження Безверхнього у складі делегації Держкомітету з науки та техніки до США. Звісно, майже фантастична для тих років поїздка! У місті Атланта радянські інженери вивчали роботу місцевого птахокомбінату: пригощали заокеанських колег спеціально привезеними (та ще й якими!) гостинцями – чорною ікрою та “Столичною” – й уважно слухали розповідь чергового “екскурсовода”. Втім, робити будь-які замальовки обладнання на підприємстві суворо заборонялось.

 Побачене Вілену Миколайовичу доводилось відтворювати на папері в готельному номері – вночі й по пам’яті… Згодом роботу над цими та аналогічними схемами Безверхній продовжив разом із колегами вже в Москві, в профільному інституті птахопереробної промисловості. Завершували столичні конструктори без нього, але тільки-но теоретична база була готова, просигналили в Полтаву: випускати лінії з переробки птиці (обладнання, що передбачає всі функції від забою до пакування тушки) доручаємо вашому заводу! І – почалось: розширення площ підприємства, поповнення колективу випускниками того ж таки Московського технологічного інституту, будівництво для них житла… Вдавалося випускати майже 70 ліній на рік, і чимало з них ішло на експорт.

– Завод справді був провідним, і новацій ми не боялись, – говорить Вілен Миколайович, – пам’ятаю, як в один із неурожайних років доручили нам розробити машину, яка б переробляла на корми кукурудзу з качанами. Подумали та й вирішили пристосувати обладнання для витопки жиру з кісток: дві ночі над кресленнями й – машина готова. Випустили їх для колгоспів та радгоспів близько трьох сотень, так область тоді й перезимувала…

Отож, коли партія, як тоді говорили, звеліла талановитому інженеру залишити завод і покликала йти вже безпосередньо на роботу в апарат, спробував виявити характер. Напівжартома пригрозили, що розжалують у майстри на котресь підприємство у глибинку… Втім, серйозно його намагання відмовитись не сприймали ні керівники, ні він сам: партбілет отримав ще у студентські роки.

Час будувати

1964 року, вже маючи досвід роботи другим, а потім і першим секретарем Київського в місті Полтава райкому партії, Вілен Миколайович Безверхній був призначений завідуючим промислово-транспортним відділом обкому партії. Зрозуміло, що вибирали людину на цю посаду передусім за господарським хистом. Адже, по-перше, промисловість Полтавщини в ті часи була представлена доволі невеликою кількістю підприємств, і процес нарощення протужності галузі треба було ще тільки запустити – ясна річ, грамотно і далекоглядно. По-друге, спинаючись на ноги, промисловий сектор мав ще й активно надавати допомогу селу: кожен завод виготовляв запчастини до сільгосптехніки, відповідне обладнання чи брав участь у будівництві ферм.

Вілен Миколайович пам’ятає, як подивував колись відвідувача, котрий прийшов із міркуваннями про те, як прискорити процес конструювання корівників. Безверхній попросив принести йому креслення. “Вперше бачу, щоб їх запитували в обкомі”, – недовірливо усміхався чоловік, але в терміновому порядку було вирішено й питання про залучення до випуску необхідного будівельного матеріалу Полтавського тепловозоремонтного заводу, в структурі якого був великий цех нестандартного обладнання.

– Ми активно працювали на нарощення в області промислових потужностей: у Кременчуці розширювався автомобільний завод, будувалися нафтопереробний та технічного вуглецю. У Полтаві зводили “Хіммаш”, розпочинав роботу завод газорозрядних ламп, на заводі “Знамено” працювало вже понад 10 тисяч людей, розширювались підприємства “Лтава”, “Електромотор”…

1972 року кандидатуру на голову Полтавського міськвиконкому партійне керівництво області бачило в одному з колег Безверхнього, та, дізнавшись про таку честь, той не зрадів, прийшов поскаржитися в сусідній кабінет до Вілена Миколайовича. У відповідь почув тільки підбадьорення: дивак, тобі ж надають можливість працювати, а ти не хочеш…

Не встигли й прохолонути емоції після тієї розмови, як про погляд Безверхнього на роботу на посаді голови мі
ськвиконкому вже був повідомлений перший секретар обкому партії Олександр Михайлович Мужицький. Його думка про кандидатуру різко змінилася. На цій посаді Вілен Миколайович пропрацював шість років.

– Найголовніше, що за той час вдалось зробити, – це капітальна реконструкція абазівських та супрунівських очисних споруд – потужні, надійні, вони були майже заново збудовані. Потім, звівши два водозабори, ми нарешті вирішили питання із забезпеченням міста водою. До речі, ні очисні споруди, ні водозабори жодного разу відтоді не реконструювалися… Будували багато житла, кінотеатри, школи, вищі навчальні заклади, студентські гуртожитки.

На черговій посаді – голови обласної планової комісії – Безверхньому знову довелося згадувати про ситуацію в районах, і передусім проблемних – їх терміново потрібно було підтягувати. За ініціативою нового першого секретаря обкому партії Федора Трохимовича Моргуна переймали досвід по забудові сільських населених пунктів у сусідньої Дніпропетровщини. Не тільки в райцентрах, а й у найвіддаленіших селах з’являлися школи, садочки, лікарні. Прокладали дороги, тягнули кілометри за кілометрами газопровід…

Згадуючи ті часи сьогодні, Вілен Миколайович зітхає, оцінюючи прорахунки: ну чому було не дозволяти людям відкривати власну справу, обробляти більші земельні наділи, словом, хазяйнувати… Може, й зберегли б тоді всі втрачені в 1990-х господарства і не довелося б тепер звикати, що привозні апельсини-мандарини у нас коштують дешевше, ніж місцеві яблука… Але про яблука це, звісно, так, до слова – пригадав Безверхній, що колись на Полтавщині працювало 16 господарств садівницького профілю. Оскома від реальних втрат мине ще не скоро.

Тепер про все це Вілен Миколайович бідкається-розмірковує уже як звичайний пенсіонер. Давно довелось звикати, що будні й вихідні, як то кажуть, одного кольору.  Втім – неправда. У вихідні частіше навідується син, Олег Віленович, колишній військовий, підполковник у відставці, подають вісточки внучки Ірина та Наталя. Тішить і те, що підростає вже й правнучок – Кирилко.

Жартома і всерйоз

Безумовно, неможливо стриматись під час спілкування з людиною, котра має таке минуле, від розпитувань про тогочасні привілеї для партійних чинів. Так, службова “Волга” з водієм була. “Що ж іще? – замислюється Вілен Миколайович. – Можливість раз в один-два роки відпочити в санаторії ЦК КПУ…”

Власної автівки в Безверхнього немає, тож дістатися до дачі, яку побудував уже в свої “післязлетні” часи, тепер непросто. Земельна ділянка в одному з кооперативів дісталась йому,  бо не дуже хто на неї й претендував – поруч високовольтна лінія. Розповідаючи про ці свої “володіння”, Вілен Миколайович навіть із гумором говорить про те, як карали в радянські часи чиновників, охочих до приватної власності. Звісно, немає сумнівів, що високі посадовці жили за іншими правилами, але дрібнішим – зась: Безверхній досі пригадує, як одного працівника зняли з посади лише за те, що на кількох сотках землі побудував невеличкий сарайчик. А скільки разів ту споруду приходили комісійно обмірювати! Полюбляли чиновники й тоді полювання в робочий час та інші розваги, але якими повноваженнями були наділені органи народного контролю! Прикладів, кого після таких перевірок звільнили, на пам’яті вдосталь…

– Зараз дуже перебільшують, розповідаючи про привілеї чиновників-комуністів. Звісно, випадки різні бували. А переважно, про що міг такий діяч тоді домовитися “по блату”, так це про придбання пижикової шапки чи якоїсь дублянки, про те, щоб “дістати” меблі.

Авжеж, порівняльна ідеалізація тут зайва – інші часи, інші нрави, власне, запити та можливості… Вілен Миколайович запевняє, що й понині вдячний за те, що сповна використав колись привілей бути “особливим” покупцем книжкового лотка, що розташовувався в приміщенні обкому партії. Ті, хто бував у нього в гостях, звісно, звертали увагу на численні полиці: Гоголь, Фолкнер, Жорж Санд… Чи не тричі перечитав уже свій домашній фонд. Шкода, зір останнім часом змушує братися за лупу.

Безверхній обожнює твори Дюма. Що ж до спогадів про власні життєві пригоди, то в нього вони переважно робочого характеру. І якщо не ділового, то хіба трішки курйозного змісту. Коли ми заговорили про нарис відомого радянського публіциста Анатолія Аграновського “Знос”, у якому той пише про чимало проблемних моментів у розбудові Полтави саме у часи головування у місті Безверхнього, він справді знову перейнявся тими нескінченними чергами з відвідувачів, яких завжди було набагато більше, ніж новеньких квартир. Пригадалась йому й жвава жіночка, котра привела з собою на прийом сімох малюків та ще й обіцяла народити їм чотирьох братиків (щоб уже справжня футбольна команда!), якщо її питання з розширенням житла вирішать… Проблем у міського голови вистачало, і, перераховуючи їх, Вілен Миколайович лише до слова згадує, що 1973 року його нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Серед відзнак Безверхнього також орден “Знак Пошани”, медаль “Ветеран праці”.

Окрема історія часів роботи Безверхнього в облплані – поява в нашому місті сучасного приміщення театру ляльок. Тодішній міністр фінансів УРСР Анатолій Барановський, плануючи продовжити кар’єру в депутатському кріслі, завітав до Полтави, від якої мав балотуватися, з недвозначним візитом – сьогодні Безверхній не приховує: знав же, що ми агітуватимемо за нього, тож і запитав, чим вам, хлопці, допомогти? Попросили мільйон карбованців на реконструкцію якогось приміщення під театр ляльок, адже на той час заклад працював у зовсім поганенькому будиночку по вулиці Жовтневій. Мільйона Барановський не пообіцяв – кругла велика сума, а от якщо, умовно кажучи, 999 тисяч карбованців… 1983 року театр відкрився за теперішньою адресою.

***

…На моє запитання про те, як перебування на високих посадах змінює характер, Вілен Миколайович лаконічно відповів, що все залежить від рівня внутрішньої культури людини, від її виховання. І цією перевіреною усіма часами істиною Вілен Миколайович себе випробував.

Цими днями Вілен Миколайович

Безверхній відзначає своє 80-річчя. До найтепліших привітань приєднуються й зоряни.