А презентували документальний фільм “Змушені воювати” у Великій актовій залі Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка символічно – у День Збройних сил України. Перші глядачі – студенти полтавських вишів, військовослужбовці, ветерани Великої Вітчизняної війни, актив організації ветеранів Афганістану. Перед показом була проведена прес-конференція для ЗМІ, де творці фільму розповіли про роботу над проектом і, власне, про сам задум. Починалося все з того, що студент педуніверситету, нині вже аспірант кафедри історії, Костянтин Донченко, зацікавившись афганською війною, запитав у своїй газетній публікації: хто ж розкаже правду про неї? На зустрічах у різних аудиторіях полтавських “афганців” молодь часто запитує, чому вони не відмовилися свого часу йти на війну? Ветерани війни в Афганістані зрозуміли: нинішнє покоління просто не знає й не уявляє, в яку епоху їм випало жити, які цінності вони мали, які обов’язки. Тож фільм створено у двох частинах. Перша – “Ми інтернаціоналісти” – переносить глядачів у часи СРСР. У кадрах хроніки кипить життя, на його тлі звучить державний гімн, а ось – зовсім юні солдати в строю дають урочисту присягу, клянуться…

Після двадцяти років життя в незалежній Україні навіть тим, хто виріс у ті часи, побачене здавалося театром абсурду. Тож це дуже мудрий творчий прийом авторського колективу, до того ж враження від щойно побаченого підсилював ще й довгий перелік екзотичних країн, де в різні роки змушені були воювати наші солдати – “не щадя своей крови и самой жизни…”

Друга частина – “Слідами новітньої історії” – має важкий музичний ритм як інтонування війни – війни посеред мирного життя: вірні своїй присязі, солдати долають майже неприступні чужі гірські перевали і виконують бойові завдання надлюдськими зусиллями. Світлини й кадри афганської хроніки  красномовні – глядач завмирає… По тому відразу ж на екрані – могили, обеліски, парки імені “афганців”, пам’ятники. І на його чорному тлі – полтавський мартиролог: “пливуть” прізвища – і звучать одночасно – тих, кого принесли родинам “чорні тюльпани”. Їм було лише 18–19–20 літ – рядовим солдатам, а їхні командири – дещо старші…

У цій же частині фільму – розповіді очевидців, учасників бойових дій в Афганістані, тих, кого ми щойно бачили у стрічці років на 20 – 30 молодшими, а серед них – і автори проекту. Вони розповідають правду про ту війну. І про сьогоднішні проблеми – власні та своїх живих побратимів…

“Був і бачив… Афганістан…” Перший їхній фільм з такою назвою уже має визнання – обласну премію імені Панаса Мирного.

З реакції перших глядачів було зрозуміло: їм потрібні ось такі живі уроки історії. І вони вітали на сцені автора ідеї створення цього фільму, голову обласної Спілки ветеранів Афганістану Валерія Корчукова, директора проекту Володимира Шкаріна, режисера, автора сценарію – Олександра Горшечнікова та ще дуже багатьох творців фільму й учасників дійства. Більшість із них – працівники й вихованці педагогічного університету, тож його ректор Микола Степаненко першим одержав диск із фільмом, який допомагатиме вивчати сучасну історію школярам і студентам.