У школі формувався їх характер, тут знаходили вони своє “я”. А за рік вони вже самостійно вийдуть на життєвий шлях. Як то все у них буде? Ще раз зупинила погляд на кожному. Юні мрійники! Хай щастить вам! Притишено зітхнула і рівним чистим голосом розпочала урок. Як і завжди, відкривала навчальний рік Ленінським уроком.

Розповідала захоплено, піднесено, як і тоді, 32 роки назад, коли вперше прийшла до класу. Зайшла молода дівчина, студентка з перерваним війною навчанням.

– Тоді, в 43-му, – розповідає сьогодні учням Лідія Іванівна, – ще й мови не було про світлі класи, методичну літературу. Дітей потрібно було навчити читати й писати. Тридцять пар очей уважно слідкували за кожним рухом учителя. Змарнілі, виснажені тяжкими днями окупації, дітки сиділи за саморобними столами, тісненько попритулявшись одне до одного. Навчалися у дві зміни при денному світлі. Про електрику годі й думати, а у лампу гасу ніде не дістанеш. Школа містилася у невеличкій сільській хаті, що якимось чудом уціліла від пожежі…

Притишила розповідь, десятикласники сиділи у задумі й не почули, як продзвенів дзвоник.

Взяла під руку підручники, конспекти, попрямувала в учительську. Сіла, почала переглядати плани. Уроків сьогодні більше не було, та справ ще багато. Вона ж – завідуюча учбовою частиною у школі. Потрібно з кожним поговорити, перевірити особисті плани підготовки до занять. І до своїх занять із російської мови і літератури треба готуватися, побувати на уроках молодих учителів. На очах виростає зміна. Недавно ще сама навчала їх, пам’ятає сімнадцятилітніми, а зараз уже вони передають набуті знання дітям.

Г.І.Сінельник та П.Д.Плахотний працюють директорами шкіл, викладачами трудяться Л.П.Юхневич, Н.В.Дейнека, Г.Е.Чирка, К.А.Сирота, О.П.Чугуєвець та інші. Продовжують навчання у педагогічному інституті Валя Семко і Люба Запорожець.

Десятки, сотні випускників пішли іншим шляхом у житті. Саша Мороховець, наприклад, зараз на Півночі. І пригадалося… Того року Л.I.Майорова повернулася до рідного села. Після 1946-го вона поїхала закінчувати інститут. Пізніше працювала у Машівці. А це знову вчителюватиме в Орданівці. Олександра помітила зразу, тільки зайшла до восьмого. Не по роках змужніле лице, великі карі очі допитливо дивилися на вчительку. І якийсь смуток лежав у глибині того погляду. Пізніше довідалася про хлопцеву долю. Батьки Олександра були віруючими, не бажали, щоб син учився, всіляко перешкоджали йому. Неодноразово розмовляла з ним, на допомогу їй прийшли друзі по роботі, виконком сільської ради. Хлопець закінчив школу із золотою медаллю, вступив до військового училища…

… Літа, літа! Провела рукою по хвилястому волоссю, в якому вже заплуталися срібні павутинки бабиного літа, вийшла на шкільне подвір’я. Золота осінь господарює, яскраво палахкотять квіти навкруг школи. Іде широкою сільською вулицею. Село молодіє, цвіте, не зрівняти його з післявоєнною Орданівкою. По обидві сторони вулиці виросли добротні будинки. В центрі села просторий Будинок культури. Згадала, як закладали шкільний сад – он як він квітує у багрянцях осені, ровесник її шкільної роботи.

З полону спогадів вирвали дитячі голоси. Побіля неї пробігла група школярів, дзвінко прощебетали:

– Добрий день, – і поспішили до бібліотеки.

… Вечір пробирався до кімнати. Лідія Іванівна ввімкнула телевізор, сіла до столу: завтра – уроки.

– Бабуню, бабуню, – Тетянка вбігла до кімнати і притулилася до неї м’якою ніжною щічкою. – А скоро вже вечірню казочку покажуть?

– Скоро, Таню, скоро, – втомлено відповіла.

Слухала щебетання внучки, а вчувалися голоси її вихованців, неспокійної шкільної юні. Бо і дома ніколи не полишають її шкільні турботи: планує, як краще провести завтра урок, як примусити непокірного Михайлика все-таки прочитати оповідання Чехова, зацікавити його, як організувати обмін досвідом, як…

Та скільки їх, отаких “як” у одного з найдосвідченіших педагогів району, завідуючої учбовою частиною Орданівської середньої школи Л.І.Майорової? І, мабуть, недарма так врізалися в пам’ять слова, сказані Лідією Іванівною при нашій розмові:

– Я щаслива, що за всі роки роботи в школі у мене не було жодної вільної хвилини. Весь час я була з вами, із своїми учнями…

Засинає село… Причаїлася школа між старими могутніми тополями, а поруч неї гордо височать силуети новобудови – нову школу будують…

Яскравий вогник у вікні моєї вчительки посилає своє тепло у безмежну зоряну ніч. А над селом пісня лине: “…Вчителько моя, зоре світова…”

Г. ГРИНЬ.

2 жовтня 1976 року.

(Диканська районна газета “Трудова слава”).

Цього нариса, а хоч точніше – замальовку (на жаль, ці жанри практично вимерли у вітчизняній журналістиці), написано 35 років тому студентом другого курсу факультету журналістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка Григорієм Гринем. Тобто мною.

Розповідь про учителя. Мого. І не єдино мого. Я не буду й не хочу аналізувати свій тодішній доробок із погляду років, життєвого досвіду і творчості, скажу єдине: і у своїх минулих дев’ятнадцять літ, і нині прагнув і прагну бодай у такий спосіб – словом – пошанувати працю учителя. І не лише Лідії Іванівни Майорової, а усіх – і мертвих, і живих. І не тільки моїх учителів, а усіх учителів на землі. Бо саме вони, за матір’ю і батьком, дають путівку в життя своїм учням. Такі закони природи.

Сьогоднішня публікація з приводу. З приводу славного 90-ліття моєї і не єдино моєї учительки, дай Боже їй здоров'я! Я вирішив нічого не змінювати і не дописувати. А дати публікацію такою, якою вона була давньої осені 1976 року. Спливли роки, спливли за роками люди, події, навіть цілі епохи. Залишилася пам’ять. А вона – вічна.

Григорій ГРИН
Ь.