Ще з дитинства хлопець володіє голосом, що не просто кличе його на оперну сцену, а й обіцяє непересічне майбутнє.

Звичайну публіку вражає, в першу чергу, потужність голосу Станіслава (106 дБ), знавців же класичної музики він підкорює глибоким оксамитовим баритоном, оригінальною манерою виконання. Станіслав – лауреат уже 9 всеукраїнських та 2 міжнародних конкурсів. Втім, успіх міг би бути набагато вагомішим, переконує Олександр Олексійович Зубар, батько й творчий наставник “майбутнього Паваротті”.

Фортепіано, повз яке не можна було пройти

Мрія Станіслава вступити до Націо­нальної музичної академії ім. П.І. Чай­ковського (Київська консерваторія) й стати відомим співаком не просто велика, а втричі більша за особисті юнацькі прагнення, адже в їхній родині вона одна на всіх. Поруч із сином – батьки, любові яких вистачає не тільки на бажання гори звернути й небо прихилити заради щасливої долі своєї дитини, а й на те, щоб невтомно стукати в усі двері, за якими чомусь частенько забувають включити в програму святкових заходів у Полтаві хоча б один номер Станіслава Зубаря, та, попри доволі скромні статки, відкладати з пенсії Олександра Олексійовича й освітянської зарплатні Ірини Віталіївни гроші – й для поїздок сина на конкурси, й для того, щоб були в нього і студійні записи, і концертні костюми не гірші, ніж в інших учасників…

Певною мірою подружжя вже, мабуть, і звикло до такого життя: є талант, треба торувати йому дорогу. А розповів би хто Ірині Віталіївні про все це ще тоді, коли чоловік, забавляючи піврічного Стасика, приєднувався до його “соло з агукань” другим голосом – демонстрував малюкові терцію, тобто благозвучність звучання, певно, багато чому й не повірила б: зазвичай же людям здається, що перед талантами двері відчиняються самі.

Спостерігаючи за тим, як біля колиски розгорталася гра з музичним підтекстом, жінка вже й тоді розуміла, що то тато прислухається до синового голосу, втім, Олександр Олексійович і сьогодні на це тільки усміхається: жартував, і не більше. Може, воно й так, бо й справді: яких іще жартів чекати від тата – колишнього соліста Дніпропетровської філармонії, викладача вокалу вищої категорії…

Першу пісню зі Стасиком він ­розучував, коли той не вмів до пуття й говорити: “моя Польтава” лунало із усіх вікон на радість сусідам. Головним достоїнством його співу була тоді хіба гучність! А от пісень, котрих навчали діток у садочку, Стас чомусь не любив. Втім, важлива роль у розвитку хлопчикових здібностей належить саме цьому виховному закладу, точніше – фортепіано з музичного залу, через який Олександру Олексійовичу щодня доводилось проходити, забираючи сина з садочка. Вони, звісно, затримувалися біля інструмента не з цікавості…

– Стасу тоді було п’ять років, – говорить чоловік. – Якихось ілюзій, починаючи з ним ці заняття, я не мав. Просто поступово, потрошечки він засвоював щось нове і через рік уже почав співати десь у межах октави, освоїв діафрагмальне дихання. А коли йому виповнилося 8 років, ми вже записали першу пісню студійно. І це був складний твір, який вимагає серйозної вокальної підготовки, – “Чорнії брови, карії очі”.

Уже тоді, чуючи спів із помешкання Зубарів, ті, хто не спілкувався з ними тісно, не мали підстав сумніватися, що він належить принаймні удвічі старшому хлопцеві. Сьогодні ж вокальна майстерність підлітка вже на рівні студента консерваторії. Це стосується і його репертуару.

Конкурсні сюрпризи: приємні й не дуже

Перший у Стасовому житті конкурс, який, за задумом батьків, мав лише познайомити шестирічного хлопчика зі сценою, приніс йому перемогу. Цікаво, що дебютував він із гуморескою. Готував номер для сина, звісно ж, тато. Радості було! Ірина Віталіївна пам’ятає тріумфальне повернення своїх чоловіків додому: під однією рукою в Олександра Олексійовича приз за третє місце – величезна м’яка іграшка-мавпочка, іншою – тримає трохи меншого за неї, але настільки ж безтурботного переможця! Герої!

 Нині, коли конкурсний досвід уже дозволяє робити певні порівняння і висновки, Стас говорить, що з найсильнішими конкурентами йому довелось зустрітися 2008-го на сцені телепроекту “Крок до зірок”. Як розповів хлопець, вийшовши на сцену, він відчув навіть, що у руках став важчати мікрофон. Авжеж, хвилюється… Втім, вже позаду колишня безкомпромісність: боротися тільки за перше місце, а від трохи нижчих результатів обов’язково впадати у відчай.

Справді ж бо, немає часу зацик­люватися на хай іноді й не приголомшливих, але вже зафіксованих результатах, потрібно прагнути до нових. На це налаштовує і тато. Музична освіта Зубаря-старшого, прихильника старої італійської вокальної школи, та навіть його 20-річний дос­від роботи на посаді директора Будинку художньої і технічної творчості дозволяють фахово пояснити сину, що у неймовірних розповідях про успіхи самородків зазвичай просто замовчується факт їхнього тривалого й сумлінного навчання в старших наставників. Тож те, що вокалу потрібно вчитися все життя, – питання в родині Зубарів давно вже з’ясоване.

2009-го сподівання тата, який надіслав вирізки газетних публікацій про Станіславів талант до Благодійного фонду Леоніда Кучми “Україна”, справдилися. На хлопчика звернули увагу й запросили до столиці заспівати на спеціальному заході. Подія, до речі, широко висвітлювалася центральними засобами масової інформації. Станіславу доручили акапельно виконати улюблений твір екс-президента України “Дивлюсь я на небо…” Вразив – були й інтерв’ю, і фото на пам’ять, і запис на радіо. Та найголовніше не те, що отримав грант, а те, що зв’язки з фондом не обірвалися на єдиному сенсаційному знайомстві: формуючи програми концертних заходів, там не забувають надіслати запрошення до участі й для таланта з Полтави. Минулого року Станіслав співав на такому концерті вже у супроводі симфонічного оркестру. Поїздки до Києва стали нагодою зайти і до омріяної консерваторії. А там, виявилось, можна потрапити й на прослуховування. Аж пекло Зубарям випробувати своє щастя! І, замішане на хисті, праці й бажанні, воно, звісно, не зрадило. От тільки потім, після професорового вердикту “Візьмемо!”, довелося пояснювати, що хлопчині ще кілька років сидіти за шкільною партою.

По закінченні 9-го класу, тобто нинішнього навчального року, Станіслав хоче вступити до Полтавського державного музичного училища імені М.В. Лисенка, де свого часу здобував музичну освіту і його батько, а вже потім – продовжити навчання у Київській консерваторії.

– Дуже віримо, що так і складеться, – говорить Ірина Віталіївна. – Але все упирається в гроші: щоб навчатись та мешкати в столиці, потрібні немалі кошти.

Батьки тягтимуться, бо сподіваються, що потім, у Києві, Станіслава не тільки помітять, а й запропонують плідну співпрацю. І тоді вже, нарешті, залишаться позаду для них ті глухі кути, якими запам’ятався, зокрема, відбір на участь у дитячому Євробаченні-2008: Станіслав вийшов тільки у півфінал – для повноцінного продов­ження виступів потрібна була група підтанцьовки, а безкоштовно сьогодні не танцюють, мабуть, і найдобродушніші ведмеді у зоопарку.

 Зубарям часто доводиться спостерігати на конкурсах за учасниками, біля яких клопочуться не тільки їхні батьки, а й викладачі з вокалу, костюмери, візажисти. Як у кіно! Це саме на таких юних талантів із сімей українських бізнесменів переважно й розраховані численні фестивалі, календар із датами проведення яких Ірина Віталіївна лише перегортала сторінку за сторінкою, як книжку з неприй­нятною для неї фантастикою. Внес­ки за участь, проживання – сума із ­сотень євро росте, як на дріжджах… Поїхати у серпні цього року на фестиваль “На хвилях Євпаторії”, що приніс хлопцеві впевнену перемогу, вдалося лише ­завдяки тому, що батьків фінансово підтримала обласна організація Партії регіонів. Є сподівання й на подальшу допомогу. Подією для хлопчика нещодавно став і запис у студії ОДТРК “Лтава”.

До речі, мимохіть зекономлений на бурхливому фестивальному житті час Стас використовує також творчо: від минулого року він ще й автор книжечки казочок. “Що на світі найдорожче, або Як стати щасливим” – це три історії про те, що гроші у цьому світі нічого не варті у порівнянні з щирістю почуттів, чистим сумлінням і добрими вчинками. Отака от мораль, певно, не зрозуміла багатьом із тих заможніших знайомих Стаса, які, зустрівшись із Зубарями на котромусь конкурсі, гордовито проходили повз, “не впізнаючи” ні товариша, ні Олександра Олексійовича, в якого певний час брали уроки вокалу…

Вокаліст-коментатор

Свідками нашої із родиною Зубарів розмови були не тільки розташовані на своїх звичних місцях у кімнаті баян та бандура (першим інструментом хлопець уже оволодів, по класу другого ще продовжує навчання), а й кілька футбольних м’ячів. І розповідь про Стасову пристрасть до гри справжніх чоловіків майже вирівняла рахунок між його головними захопленнями. Так воно по щирості у хлопчика-підлітка і є: тільки з’явиться вільна хвилинка – вже він із друзями на стадіоні “Динамо”.

Коли на матч за Суперкубок Ук­раїни у Полтаву приїхав спортивний кумир мільйонів Андрій Шевченко, Стас розшукав, де поселилися київські футболісти. Залишається тільки здогадуватися, про що більше кортіло Зубарю-молодшому розпитати в колишнього бомбардира італійського “Мілана” при зустрічі – про сутички на футбольному полі чи все-таки про інше: саме ж у Італії, в Мілані, знаходиться оперна перлина світу – “Ла Скала”. Але відтоді стіни в скромному відомчому помешканні-гуртожитку Зубарів прикрашають не тільки переможні конкурсні дипломи Стаса, а й плакат із автографом улюб­леного спортсмена. За цінністю для хлопчини він поступається лише футболці з таким же зірковим підписом.

Станіслав любить уроки фізкультури й грає за футбольну команду класу в школі. А в день нашого знайомства вокалісту якраз доручили виконати роль спортивного коментатора в матчі одинадцятикласників із вчителями. Можливо, це і далося взнаки – під час інтерв’ю Стас був аж дуже неговірким. Зізнався, що найважче йому дається алгебра, й здивувався питанню про те, як до його співацьких успіхів ставляться однокласники: все спокійно й без пафосу – хто вважає за потрібне, той обов’язково вітає.

А от колеги Ірини Віталіївни, а працює вона у Полтавському вищому професійному училищі ім. А.О. Чепі­ги, на поздоровлення щедрі. Іноді, коли на телеекранах промайне і її обличчя, ще й жартують: оце, мовляв, якби не син, так і зіркою не побула б!

Дружить хлопець і з комп’ютерною технікою. Кулінарна слабкість Станіслава – мамина випічка. І навіть не дивно, що в першу чергу це (італійці його зрозуміють!) – піца, потім уже – пиріжки, ну і, звісно ж, тортики – майже обов’язковий домашній приз синові за перемогу. А Ірині Віталіївні й справді краще під час творчих поїздок Зубарів-чоловіків залишатися вдома та освоювати новий рецепт солодкого шедевра, й не тільки тому, що їхати всією родиною дорожче, – нервується в залі мама так, що якби хто виміряв їй відразу після оголошення синового виходу на сцену тиск, мав би якісь несумісні з можливостями людського організму показники. Інша справа – дивитися транс­ляцію по телевізору…

Ох, якби ж то здійснилася їхня спільна мрія про участь Станіслава у Міжнародному конкурсі вокалістів імені Мусліма Магомаєва, що проходить у Москві! Спекла б, мабуть, мама торт, гідний Книги рекордів Гіннеса. Але якщо серйозно, то Стас – палкий прихильник творчості Мусліма Магометовича, виконує кілька пісень із репертуару легендарного співака, марить надією хоч колись побувати в Італії і вийти на сцену театру “Ла Скала”, де свого часу проходив стажування видатний радянський співак.

Із сучасних українських виконавців Станіслав хотів би познайомитися з Василем Зінкевичем. А ще, щирий поціновувач творчості Полтавського симфонічного оркестру під керівництвом народного артиста України Віталія Скакуна, він палко мріє про співпрацю з цим колективом, звісно, як вокаліст.

Відверті у родині й щодо сподівань віднайти, можливо, навіть у такий спосіб, через газету, людину, яка не тільки любить мистецтво, а й може надати спонсорську підтримку для творчого розвитку юного співака. Як тут не зауважити, що історично меценатство в Україні – явище також із розряду класики, і рушіями його завжди були особистості з іще одним непересічним – громадянським – талантом. Тож де ви, сучасні Терещенки і Симиренки? Почуйте голос потужністю 106 децибелів!..