Тими рідними визволителям селами і містами, в яких багатьом не віднайти було вже ні отчого дому, ні матерів, ні дружин та дітей…

Так тривало тяжке, зі зброєю у руках, відновлення не тільки історичної, а й тієї, що була в серці у кожного захисника землі своїх батьків і дітей, – людської – правди. І батальйони були готові до бою, і посивілі воїни-хлопчаки та їхні на кілька років досвідченіші “старики”-командири продовжували йти в атаки, закривали собою амбразури, спрямовували на таран літаки і… перетворювалися, як напише згодом поет, на білих журавлів.

Не мало значення, на чиїх плечах ті важкі, не раз закривавлені у боях шинелі, – жінки виявились таким відчайдушним противником ворогу, що про їхні подвиги, їхню сміливість із острахом складали легенди навіть фашисти. Матері, сестри, дружини, доньки… Була серед них у складі

63-го зенітно-артилерійського дивізіону й Олександра Омелянівна Лисенко з Решетилівського району (на фото). Для неї й сьогодні спогади про війну – водночас і особистий, і розділений із її поколінням біль. Воювали ж усі: якщо не на фронтах, то у зруйнованих господарствах, запрягаючись у плуги, вистоюючи цілодобові зміни біля верстатів…

А до Перемоги у жовтні 1944-го залишалося трохи більше, ніж півроку. Півроку запеклих боїв, непоправних втрат і великих подвигів!..