Я народився і виріс в Києві, але формування моєї особистості, мабуть, розпочалось на Полтавщині. Пригадую, як ішли ми з татом по польовій дорозі, десь за Бірками. Обабіч палахкотіли рожевим вогнем соняшники, і ми в такт крокам приказували: “У степ, у степ, у степ!” Отак, мабуть, і розпочалася моя життєва дорога.
Ми часто з батьком приїжджали на Полтавщину. Я розумів його наполегливе бажання припасти до рідного джерела, отримати від нього душевну наснагу. Найчастіше бували на Зіньківщині. Тут, серед соснових і дубових лісів, розкинулось його рідне село Бірки. І я вже відчував, що саме тут закопана пуповина мого роду, саме тут, у садку, де поховані мої дідусь і бабуся, є і моє коріння.
Тато марив Полтавщиною. Перед поїздкою на батьківщину довго готувався, збирав книжки для сільських бібліотек, письменники дарували свої твори з автографами. Все це разом із подарунками для родичів відвозилось у рідні краї.
У Києві батькові писалось нелегко. Відволікали постійні телефонні дзвінки, нагальні справи. І тому з початком весни він сідав на електричку і виїжджав в Ірпінь, де знаходився Будинок творчості письменників. Тут творили Сосюра і Тичина, Головко і Малишко, багато інших літераторів. У цю письменницьку Мекку приїжджали, аби в тиші й спокої попрацювати, поспілкуватися, походити замріяним ірпінським лісом. Більшість своїх книжок батько написав саме там.
Але кілька разів на рік тато все одно збирався і їхав на Полтавщину. Пам’ятаю, як зустрічався він із нафтовиками під час роботи над романом “Краяни”, як читав уривки зі своїх творів решетилівським вишивальницям, опішнянським гончарям. Щоб не поривати зв’язки із земляками, вирішив збудувати хату в Зінькові, на вулиці Комунарській. Саме тут, уже після 60 років, написав чимало творів. Він завше говорив: “Як мені тут легко пишеться! Слова самі лягають на папір”.
У садку батько збудував альтанку, насипав на долівку сіно. На стіл поставив друкарську машинку. В цьому зеленому кабінеті було написано два романи, кілька повістей, багато оповідань і новел.
Я вдячний батькові, що він допоміг мені обрати професію тележурналіста. Одного разу ми взяли напрокат 16-міліметрову кінокамеру і поїхали на Полтавщину, в село Яреськи. Колись тут сам Олександр Петрович Довженко знімав свої фільми. Ми з батьком фільмували чарівні пейзажі, блукали лісами і полями, знайомилися з акторами-аматорами, які працювали ще з Довженком. Саме в Яреськах я зняв свій перший фільм. І це, безперечно, стало поштовхом до вибору моєї майбутньої професії. До того ж батько часто друкувався на сторінках “Зорі Полтавщини” – газети, яку вважав рідною.
Пройшло багато років. Я одружений. Дружина Ніна – журналіст газети “Сільські вісті”, в якій колись працював і батько. Й вона, й мій син Богдан не раз бували на Полтавщині, відчули притягальну силу цього краю, познайомилися зі щирими і добрими людьми.
Я дякую батькові, адже саме він навчив мене любити і шанувати своїх краян, людей, навчив добру. І тому я часто згадую, як ми йшли дорогою поміж соняшників від Бірок до Сулимів. Саме там і розпочався мій життєвий шлях.
Все життя мого батька було пов’язане з Полтавщиною. Саме їм, своїм краянам, була присвячена його літературна творчість. Одного разу тележурналісти запитали його: “Яке ваше життєве кредо?” Батько відповів віршем: “Душа моя не вмре ніколи, якщо не пустять мене в рай, я стану явором у полі, в блакитнім, сонячнім роздолі, й буду славить рідний край”.