Але сьогодні наша розмова вийде за суворі межі внутрішньої служби й дозволить познайомитися із генерал-майором, так би мовити, у цивільному. Привід святковий: саме в цей день, 25 жовтня, Миколі Володимировичу Ісаєву виповнюється 60 років.

А хлопці мріють про       погони…

– Миколо Володимировичу, присвоєння якого з чергових звань і досі для Вас, генерал-майора внутрішньої служби, найпам'ятніше?

– Лейтенанта! Це відбулося у 1978 році. А в ті ж часи взагалі дуже високим був престиж "форми". То пам'ятаю, що тільки отримав її, відразу ж на вихідний поїхав при всьому параді до знайомих у Харків. Гордився… Тим більше, що я з дитинства мріяв стати військовим. Власне, як і багато хто з моїх ровесників, тоді ж авторитет армії був беззаперечним, навіть у школи приходили службовці з військкоматів агітувати юнаків вступати до вищих військових навчальних закладів: професія престижна, зарплата гідна, житлом забезпечують та ще й дівчата військових люблять (сміється. – Авт.)…

Документи до Полтавського зенітно-артилерійського училища я подавав, утім, стати курсантом не довелось. Тоді ще зовсім недавніми були воєнні події у Чехословаччині, на радянсько-китайському кордоні на острові Даманський, тож коли я сказав удома, що вступатиму до військового училища, мама була приголомшена. Звісно ж, і чути про це не хотіла.

– Ви послухались?

– Аякже?! Я дуже поважав своїх батьків. З дитинства бачив, як важко вони працюють. Батько був шофером, а мама – різноробочою у радгоспі "Гребінківський". Жили, як і всі в ті роки, бідненько, виховували трьох дітей, а я ж старший. Пам'ятаю, що в той час, коли тільки-но почав ходити до школи, мріяв наїстися білого хліба з маслом, бо вдома був лише кукурудзяний чи гороховий. А якось хтось розповів мені, що був у Пирятині й куштував там тістечко, ну таке вже смачне, так я все допитувався, що то воно за їжа…

Коли підріс, мріяв здобути вищу освіту, тоді ж мало хто, тим більше з села, вступав до вузів. Сільську працю знав не з чуток і не боявся її, тож 1969 року став студентом агрономічного факультету Полтавського сільськогосподарського інституту. Перші два роки не особливо старався, як і більшість хлопців прагнув хіба до того, щоб не мати заборгованостей. А от з третього курсу все змінилося – думаю, що подорослішав, зрозумів, що навчаюсь для себе. Почав отримувати підвищену стипендію, на яку й жив. Це було 56 карбованців, у той час, до речі, як мама моя, день і ніч працюючи на буряках, отримувала 60.

Незадовго до закінчення інституту одружився. А потім уже разом із дружиною (Олександра навчалася в цьому ж вузі за спеціальністю "Бухгалтер") повернувся у рідний радгосп "Гребінківський". Я ж був його стипендіатом. У цьому господарстві ми відпрацювали три роки, шукати ж чогось іншого змусила та обставина, що для Олександри там не було відповідного її вищій освіті робочого місця. Отож ми з нею удвох і влаштувалися на роботу до 29-ї Крюковської виправної колонії. Єдине, що нас туди привело, був її сільськогосподарський профіль. Загалом господарство установи відповідало потужності середнього радгоспу. Я невдовзі став начальником загону, який працював на полях, отримав звання лейтенанта. Отак тоді й потрапив до лав внутрішньої служби, на якій перебуваю ось уже майже 34 роки.

– У рідні, батьківські, місця навідуєтесь?

– Обов'язково. Там живе і працює мій брат. І, як правило, їжджу на поминальний понеділок віддати шану вже покійним, на жаль, батькам. До речі, коли мені присвоїли звання генерала, також заїхав до них на могилки…

Без вихідних

– Миколо Володимировичу, Ви з тих людей, які, зачиняючи двері службового кабінету, залишають важкий будень за ними чи несуть його тривоги з собою додому?

 – Я важко переживаю невдачі, багато всього беру близько до серця, та, власне, як і більшість людей. Чесно скажу, емоційний… І ви знаєте, ніколи, ні в ті роки, коли працював у народному господарстві, ні потім – у внутрішній службі, вихідних я не мав. Це зовсім не означає, що закликаю до цього й інших, але сам живу так. Мені постійно потрібно знати ситуацію на ввіреній мені службі. Навіть коли працював ще начальником колонії, то й у неділю навідувався, щоб побачити все на власні очі, поговорити з людьми – і з тими, які працюють, і з тими, які відбувають покарання.

– Не складно було працювати з дружиною в одній сфері?

– Нині Олександра Алімівна вже на пенсії. А згадуючи минуле, скажу, що якраз навпаки – мені було комфортно від того, що вона знала особливості моєї роботи, знала, що мені її справді потрібно виконувати, і, як ніхто, розуміла: якщо я начальник, то і повинен приділяти роботі більше часу, ніж сім'ї. Хоча, звісно, старався викроїти час і для них із донькою. Вікторія, до речі, стала лікарем, а от чоловік її працює у нашій системі. Як так склалося? Та тому, що всі ми жили в Божковому, і його батьки там також служили, а діти, вибираючи професію, найчастіше намагаються наслідувати старших.

Тепер іноді чую, як дружина налаштовує і доньку з розумінням ставитися до перевантаженості чоловіка на роботі. Чую і радію таким напутнім розмовам.

– Миколо Володимировичу, невже так ніколи й не було бажання "пригальмувати", полегшити свій життєвий розклад?

– Ну, чому ж? Свого часу не обходилося і без таких роздумів, особливо коли спостерігав за людьми, у яких два вихідних, які безтурботно відпочивають. Але себе переінакшити вже, певно, не можна було – раніше за ті вагання трапились на моєму життєвому шляху люди, які навчили працювати. У радгоспі звичайним був підйом о п'ятій ранку, а повернення додому –  вже після десятої вечора. Своєї маленької доньки я тоді майже не бачив. Розпорядок життя був надзвичайно напруженим. І от я й досі з великою вдячністю згадую свого першого керівника, дай Бог йому здоров'я, директора господарства Миколу Володимировича Матвієнка, в якого набирався досвіду.

На роботу ж у Божкове мене приймав також незабутній наставник Борис Йосипович Барановський. Часто згадую і його добрим словом. Умів він працювати з людьми: знав, як вимагати т
ак, щоб анітрохи не принизити підлеглого, його честь, гідність.

– Ваша служба, Ваша повсякденна робота не може не спонукати до певних філософських роздумів…

– Так. Колись, ще в студентські роки, їдучи потягом на Харків, я відвертався, коли хтось показував у бік колоній у Божковому, боявся туди дивитися, тож особливо про це й не замислювався. А вже коли почав працювати там, усвідомив, якою цінністю є для людини свобода. Стільки людей, особливо в 29-й колонії, де відбували покарання винуватці аварій, а їх бувало й понад тисячу осіб, зачепили мене "за живе", за серце, адже звичайні, нормальні люди, але кожен приніс якійсь сім'ї горе. Сталося… Ще кардинальніше змінилося ставлення до людських проступків, коли став начальником Полтавської виправної колонії №64 для засуджених за тяжкі зумисні злочини. Не можна зациклюватися на тому, що перед тобою людина, яка позбавила життя іншу. Вона вже засуджена за свій вчинок…

– Буває, що десь зустрічаєте і впізнаєте людину, яка відбувала покарання?

– Звісно. І вітаюсь, і руку подаю, бо я знаю цих людей. Сьогодні вони нормально працюють. Я взагалі далекий від того, щоб називати людину, яка колись оступилась, злочинцем.

– Миколо Володимировичу, є люди, яким у житті немало щастить, а є їх антиподи, ті, кому до всього доводиться йти винятково тяжкою працею. Навіть уже передбачаючи Вашу відповідь, прошу поміркувати.

– Мені ніхто ніколи не протегував, я старався всього досягати своєю працею. Ну, а оцінити, наскільки тяжкою вона була… Хто ж може це зробити, окрім дружини, сім'ї?.. Загалом же я не приховую, що задоволений тим, чого зміг досягти в житті. Не скажу, що це – найкращий шлях, який можна було пройти. Пам'ятаю, як, бувало, вимотаєшся, залагоджуючи безкінечні проблеми у колонії: хтось когось ударив, інший не хоче йти на роботу, в третього дома негаразди, й він думає вже про суїцид. Іноді не стримаєшся – наскаржишся сам собі: ну чому я пішов цією дорогою? Художник малює природу, музикант пише якусь сюїту, а у мене що не день: ти – не бийся, ти – не вішайся, ти – не кради… Але таку вже я вибрав собі професію.

Нині модно шукати якісь знамениті родовідні корені. Хтось виявляється бароном, хтось ще якоюсь знаттю. У мене "білої кістки" у родоводі немає, я задоволений усім, що маю. Думаю, досяг того, що хотів. Хоча, звісно, зупинятися ніколи. Ось навіть рік тому, коли постало питання – йти чи ще не йти на пенсію, а написаний був і рапорт, – я прокинувся о четвертій ранку та й говорю дружині: рапорт то я написав, але ж стадіон для дітей у Кременчуцькій виховній колонії так і недобудував. Нині ця робота уже завершена. Тепер будуємо капличку, при підтримці Фонду братів Павліченків. Я за те, щоб храми зводилися і в таких установах. І нинішній буде вже не перший. Можливо, так ставлюсь до цього й тому, що дідусь мій по мамі був церковним старостою. Па-м'ятаю, як плакав, малим ще, коли побачив, що храм, у якому він служив, зруйнували… Але не подумайте, що це я шукаю чогось для себе. Це для тих дітей, доля яких мене по-батьківськи ранить, бо вони з 14 років потрапляють за грати, маючи за плечима переважно досвід виживання в неблагополучних сім'ях.

Затятий рибалка                        й палкий уболівальник футболу

– Миколо Володимировичу, коли Ви почувалися найщасливішим?

– Коли народилася внучка. Нині моя Катюша Світлична навчається вже в шостому класі. Для неї у мене тепер більше часу, ніж колись міг викроїти на спілкування з донькою. Від цього я також щасливий.

– Якби Вам запропонували переглянути фільм на вибір – комедію, мелодраму, бойовик, детектив, – на якому б зупинилися?

– Мелодрамі – категоричне "ні", бойовику – те ж саме, детектив… дивлячись який, а от комедію подивився б. Люблю гумор. Ніколи не ображаюся на розіграші, не проти щось таке зметикувати для когось і сам, але перед цим обов'язково з'ясовую, як людина ставиться до подібних жартів.

– Маєте якісь захоплення?

– Найперше – рибалка. Всі скаржаться, що у Ворсклі немає риби, а я вже якщо вибрався на річку з вудочкою, то свої 30 – 40 рибинок завжди впіймаю. І ловлю ж тільки на один крючок, одну вудочку.

– Вирушаєте до річки з компанією чи самі?

– Компанії люблю, але там, де ловлю рибу, я – одинак. Друге моє захоплення – більярд. В улюблений футбол у моєму віці вволю вже не побігаєш, а це такий вид спорту, що гратимеш, допоки й ходитимеш. Більярдна компанія у нас стабільна, суперники сильні, тож поки що доводиться переважно програвати.

– Ви вболівальник футболу?

– І дуже палкий! У радянські часи, коли на висоті був і хокей, захоплювався ним, ночами не спав, дивився матчі. Але сам грав у хокей погано, де там у моєму дитинстві було розжитися ковзанами, бігали з хлопцями по кризі, ото й усе. А в футбол замолоду грав хай і не на професійному, але на досить гідному рівні.

Я палкий прихильник "Ворскли". Спасибі тренеру Миколі Петровичу Павлову, а також президенту цього футбольного клубу, міському голові Кременчука Олегу Мейдановичу Бабаєву, котрі іноді запрошують мене, і ми їздимо на матчі Ліги Європи. Я знайомий із багатьма футболістами. Автографи, звісно, вже не беру, вийшов із того віку, але спілкуюся із задоволенням. Мені настільки цікаві всі нюанси їхнього професійного життя!.. От якби я почав нове життя й мав достаток, який дозволяв би серйозно тренуватися, то присвятив би себе футболу або якомусь іншому спорту… Найбільша футбольна зірка для мене – Пеле. Я ж свідомим уболівальником став десь із 1964 року, тоді якраз був період розквіту збірної Бразилії. Про Пеле вперше почув, а не побачив, адже в той час і телевізорів у нас іще не було…

– А зустрітися з ним не пощастило ніде?

– Зустрічався, коли перебував у 1998 році у відрядженні в Лондоні. Ото там, у Музеї мадам Тюссо, й сфотографувався біля його воскової копії.

– Миколо Володимировичу, якщо по щирості, то, певно, кожна людина у День народження задумує якесь бажання…

– Я хочу, щоб в Україні були нормальні дороги й щоб люди почували себе людьми, щоб не думали, де завтра взяти шматок хліба.

– Вибачте, Ви сказали… дороги?

– Ну я ж і сам водій із 1978 року. А якщо серйозно – багато набачився горя, яким закінчуються ДТП, не один десяток років працював із людьми, які відбували покарання за відповідною статтею… Хочу, щоб такі ситуації для українців залишились у минулому.

До найтепліших привітань на честь ювіляра приєднується і колектив газети "Зоря Полтавщини".