У  листІ до редакції Інна пише, що просто змушена була  звернутися за допомогою. І викладає своє бачення ситуації. Близько двох років тому вона розлучилася зі своїм чоловіком Іваном Коваленком. Після цього, за її словами, життя перетворилося в справжнісіньке пекло: телефонні дзвінки з погрозами та образами на домашній, робочий та мобільний телефони лунали і вдень, і вночі. Жінка твердить, що навіть не могла спокійно пересуватись  містом, бо  бажання колишнього чоловіка помститися за розлучення згодом зі словесного перетворювалося на фізичне. Інна пише, що вночі Іван приходив до квартири, де вона мешкала з дитиною, та вибивав вхідні двері, вимагаючи, щоб  його впустили.
За захистом, пише жінка, вона зверталася  до міліції, однак результату це не мало. Щоб захистити себе та свою дитину, Інна почала записувати телефонні розмови з колишнім чоловіком на диктофон. Але ці записи, як з'ясувалося, не допомогли їй у протистоянні з Іваном.
 А через півроку після розлучення жінка зустріла, як сама пише,  дуже добру та порядну людину – Олега. Між ними склалися теплі стосунки, а в  Інниної дочки з'явився щирий, справжній друг. На думку авторки листа, саме інформація про те, що вона вже не самотня, розлютила колишнього чоловіка. Більше того, жінка переконана, що це спонукало Івана  будь-якими правдами й неправдами насолити нинішньому залицяльнику Інни.
Невдовзі Інна та Олег вирішили побратися. Про те, що сталося незадовго до весілля, Інна пише в листі так: "Якось напередодні весілля, під час нашої з Олегом ранкової пробіжки (18.05.07 року близько 6-ої години ранку) в районі Придніпровського парку, сподіваючись, що я одна, Іван здійснив на мене напад: розірвав мій одяг, кинув мене на землю та намагався побити обличчя. Слава Богу, встиг підбігти Олег… З приводу нападу я звернулася до чергової частини міліції за телефоном 02…"
У свою чергу Коваленко, за словами колишньої дружини, скористався цим інцидентом і теж подав заяву в міліцію. Про те, що Олег на нього напав. Нині Олега  притягнуто до відповідальності за  скоєний напад та завдання тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Авторку листа турбує та обставина, що  докази, які вона надає,  до уваги не беруться. Якщо ж вони з нинішнім чоловіком  знаходять якісь розбіжності у свідченнях Коваленка та його свідків, то вони дуже швидко усуваються. Інна твердить, що вона зверталася  в прокуратуру, до керівництва Автозаводського райвідділу міліції, однак це не мало позитивних результатів.
Далі Інна звертається з проханням допомогти з приводу встановлення істини й проведення незалежного журналістського розслідування.
Автору цих рядків довелося спілкуватися з усіма учасниками конфлікту, але навіть на відстані бачилася непримиренність дійових осіб, котрі вважали свою правоту "правішою". Кожна сторона конфлікту запропонувала для ознайомлення копії та оригінали документів, які, на їхню думку, мали б допомогти розпізнати ворога зсередини.        
Гнів засліплює. І ось уже подружня пара судиться. Судиться довго й важко, розпочавши ще в 2006 році з розподілу майна,  виснажуючи фізично й морально одне одного. Вже оформлено декілька стосів документів, за якими відбувся не один суд, розглянуто питання на право бачення батька з десятирічною донькою, нові позовні заяви щодо додаткового розподілу майна, готуються документи до суду за фактом конфлікту, що мав місце на бульварі Пушкіна в районі Придніпровського парку…    
Колишній чоловік тепер судиться не лише зі своєю колишньою дружиною та однокласницею, із якою навчався з першого по десятий клас в одній зі шкіл Кременчука, а й із її новим чоловіком. З листа та з очної бесіди з Інною, що відбулася в ці січневі дні, чомусь виходить, що слідчим до розгляду береться лише факт "тілесних ушкоджень середньої тяжкості",  завданих Олегом Іванові. Тобто до помсти залучаються й сили закону та справедливості. Мовляв, нехай ще й вони підтвердять, що хтось із колишнього подружжя хороший, а хтось – навпаки.
…Розлучення – не трагедія, а нова можливість заново створити сім'ю. Сьогодні Іван та Інна мають нові сім'ї, де, за їхніми словами, усе – як треба. І слава Богу! Любов – як людина: має своє ім'я та прописку. І якщо вона знайшла себе за новою адресою – радіймо всі!
Під час розмови з Іваном неодноразово запитував співрозмовника про те, чи не розглядає він як один із варіантів примирення тепер уже двох нових сімей. Відповідь була ствердною. Ось тільки яка з них першою зробить крок назустріч?
Від редакції. Лист Інни ми передамо в органи прокуратури. Якою буде відповідь – обов'язково повідомимо авторці й нашим читачам. Ось тільки викликає великі сумніви доцільність журналістського розслідування в цій справі, де говорять винятково емоції. Впродовж тривалого часу дорослі люди, що розлучилися, живуть окремо, мають свої сім'ї. Що вони хочуть довести? І кому? Одне одному? Усьому світові? Власній доньці? Є таке поняття: "боротьба за мир, щоб каменя на камені не залишилося"…  За словами класика, – якщо зачепити пристрасті в людині, то правди не знайдеш. У кожного в такому разі буде своя правда…
Родинні розбірки. Їх, як правило, уникають сторонні. Навіть ті, хто повинен би  втрутитися в силу службових обов'язків. Мовляв, – свої ж, тож і поб'ються, і помиряться самі. Однак, як свідчать кримінальні зведення, немає жорстокіших злочинів, ніж ті, які були скоєні біля родинних вогнищ. Особливо ж, коли колишнє подружжя робить отой сумнозвісний крок – від любові до ненависті. Відомий журналіст Віталій Вежнін у статті "Амур у посиленому режимі", зокрема, висловлює думку про те, що в реальному житті подібні ситуації найчастіше закінчуються досить сумно. Так, житель Хмельницького вирішив помститися своєму суперникові за допомогою парочки гранат. Спроба підірвати авто чоловіка успіхом не увінчалася, а ось випадкові люди при цьому постраждали. Нині зловмисник відбуває п'ятирічний термін у колонії посиленого режиму. На жаль, як свідчить кримінальна хроніка останніх місяців, випадок цей навряд чи є нетиповим.  У Севастополі мадам зі скальпелем накинулася на коханця. Шрами, як відомо, прикрашають чоловіка, але не настільки ж! А на Черкащині 54-річний "Отелло" застав у літній кухні свою дружину з приятелем, облив парочку бензином і підпалив. Для надійності ще й замкнув двері. Місцева громадськість при цьому відреагувала спокійно – справа, мовляв, житейська… Найжахливіше, що НП на грунті колишньої любові  давно стали доволі поширеними.
Впродовж століть людство придумало немало способів позбутися від своїх "половин". Найцивілізованішим, природно, є розлучення, але, як показує практика, підходить це не всім. Декому треба, аби колишні чоловік чи дружина ще й "не діставалися більше нікому"! Хтось, у дусі часу, "замовляє" благовірних. А хтось… Герой цієї історії, потрапивши у подібну ситуацію, кілерів не наймав, а вирішив  операцію з усунення провести самостійно. Нічого подібного, за свідченнями фахівців, у колишньому СРСР до цього не було. Справа в тому, що такий собі Василь  Гриб вирішив відправити  свою половину на той світ за допомогою вибухового пристрою. Якби  план глави сімейства вдався, авіакатастрофа забрала б 176 життів, включаючи не тільки дружину злочинця, але і його 5-річну дочку. Лише щаслива випадковість врятувала людей від страшної трагедії.
Біографія ж злочинця при цьому була досить пристойна. Народився в одному з сіл Хмельницької області. Закінчив престижний тоді радіофізичний факультет Київського університету. Працював у столичному НДІ. Служив як офіцер при військовій кафедрі. Але потім  щось не заладилося, і довелося змінювати місце служби. Потрапив він на Крайню Північ, причому  винятково з прагматичних міркувань – задля пільгового стажу. Дружина і дві дочки
залишилися в Києві.
Уже пізніше, розповідаючи, як дійшов до такого життя, відставний підполковник скаржився на невлаштоване особисте життя. Був, щоправда, на Півночі світлий момент. Сподобалася йому там жінка. Стали жити разом, хоча з родиною підполковник стосунків не рвав. Співмешканка на розлученні не наполягала, та коли у 1987-му офіцер повертався в Київ, сказала, що буде чекати.     
Важко сказати, повернувся б  Гриб на  Північ чи ні, але про розлучення задумався. Стримували, як сам же згодом зізнавався, дві речі: "Я розумів, що в результаті авіакатастрофи загине багато людей, але усе відійшло на інший план… Я пам'ятав про маму, яка не перенесла б такої ганьби, як розлучення. З іншого боку, мені було шкода своєї праці, адже квартиру одержував я, гараж своїми руками зробив… Машину теж не хотів ділити. Я розраховував на те, що злочин не буде розкрито…"
Бомбу з годинниковим механізмом Гриб зібрав у гаражі, там же через кілька днів приготував чотири пакети з бензином, щоб після вибуху викликати на борту ще й пожежу.
1 серпня 1988 року, проводжаючи дружину з дочкою в гості до тещі, особисто здав пристрій з іншими речами в аеропорту Бориспіль. Переконавшись, що багаж на місці й літак злетів, поїхав додому. Але, напевно, хтось із пасажирів рейсу љ 5402 народився під щасливою зіркою. За розрахунками злочинця, літак повинен був вибухнути над Пензою, але вибуховий пристрій ні тоді, ні пізніше не спрацював. За висновком судекспертизи, "через обставину, яка не залежить від особи-виготовлювача, що полягає в порушенні електроконтакту". Хоча вибух пристрою в літаку, який летів на висоті 11 тисяч метрів, був цілком можливим.
До речі, цілий-цілісінький механізм, який мав би вибухнути в повітрі, дружина підполковника виявила вже після приземлення, в аеропорту, коли відкрила валізу…
Фінал цієї історії такий:  вироком колегії з кримінальних справ Київського обласного суду колишній підполковник був позбавлений волі на 13-літній термін і направлений у колонію посиленого режиму. Ось така "любов"…  
Саме цей випадок "родинних розбірок з тяжкими наслідками" став у майбутньому приводом до ретельнішого огляду речей пасажирів в аеропортах.
Кримінальна історія, пов'язана з любов'ю та ненавистю, трапилася і в Полтавській області. Це сталося більш ніж сорок років тому, однак і досі цей випадок вважається першим актом "любовного тероризму" на пострадянському просторі. Детальніше про цю історію та про спогади тих, хто розслідував гучну справу, яка увійшла навіть у спецпідручники, читайте у наступних номерах "Зорі Полтавщини".