Цими днями епіцентром подібних подій став Гадяч, який приймає гостей з нагоди 170-річчя від дня народження видатного історика, філософа, публіциста, фольклориста, громадського діяча Михайла Петровича Драгоманова.

Заходи вирують, отож офіційний бік пошанування пам’яті ми справді витримуємо на відмінно. Суперечності в іншому: що знаємо про нашого земляка кожен окремо, особливо, якщо навчались у школі ще в радянські часи, коли далеко не всі вчителі, розповідаючи на уроці програмну інформацію про Лесю Українку, вважали за потрібне хоча б кількома словами обмовитись і  про її дядька, Михайла Драгоманова? Хто тримав у руках праці, які поставили його в ряд провідних європейських вчених і дали підстави сучасним дослідникам розвивати думку про те, що після Тараса Григоровича Шевченка Драгоманов є другою ключовою постаттю у розвитку української суспільно-політичної думки ХІХ століття?.. І, до речі, песимістична відповідь на це запитання є цілком обгрунтованою. На пересічних українців, які б раптом виявили бажання всебічно вивчити духовну спадщину Михайла Драгоманова, чекало б розчарування: повного зібрання творів (а це понад 2 тисячі праць) не видано, архіви зберігаються у Болгарії… Постать, що стоїть за відомим сьогодні ім’ям “апостола правди й науки”, у певному сенсі продовжує залишатись для нас емігрантською…

Велика родина великих подвижників

Те місце, де колись у Гадячі була садиба Драгоманових, нескладно віднайти й приїжджим – дорогу на Драгоманову гору вкажуть спочатку городяни, потім схибити не дасть споруджений тут пам’ятний знак.  Наприкінці 1920-х сестра Михайла Петровича, так само не менш відома й невідома нам крізь призму викривленого радянською ідеологією часу громадська діячка, письменниця Олена Пчілка, облаштувала в родинній оселі музей Михайла Драгоманова, розповідає директор Літературного музею родини Драгоманових, що з 1995 року діє у Гадячі, Вікторія Валентинівна Левицька. Втім, існування його було досить коротким: Михайла Петровича невдовзі вже остаточно затаврують як “буржуазного націоналіста”, зовсім літня і хвора Ольга Петрівна Косач потрапить під суворий нагляд енкавеесівців, її діти та члени їхніх родин опиняться в таборах. Ця гірка чаша омине тільки тих із шістьох дітей Ольги Петрівни, хто рано пішов з цього світу, – Ларису, нашу славетну Лесю Українку, й сина Михайла… 

Під час Великої Вітчизняної війни в комин будинку Драгоманових влучила фашистська бомба й водночас і викрила, й знищила заховану в ньому таємницю… Вікторія Левицька ще пам’ятає розповіді старожилів, які побачили тоді, що над будинком знялася хмара не тільки з пилу та будівельного матеріалу, а й із листів, фотокарток. Заховані в комині, вони чекали там свого часу, аж доки не знялись над тим узвишшям, де, за словами Ольги Петрівни, під враженням краси краєвидів хотілось літати тільки на янгольських крилах,  й обпалені та понівечені розсіялись в нікуди… У сучасному музеї серед найцінніших експонатів Вікторія Валентинівна показує екскурсантам якимсь дивом збережений із тих часів фотоальбом родини Драгоманових. Він… порожній!

У тій частині експозиції, що покликана відтворити робочий кабінет, ілюзію виду з вікна створює картина із зображенням Михайлівської церкви. По-іншому цей храм, в якому колись хрестили Михайла Драгоманова, вже не побачити – доля “культових споруд” за радянських часів була майже однаково печальною. Втім, при згадці про це відразу виринають розказані Вікторії Валентинівні очевидцями спогади про руйнування Миколаївської церкви, спорудженої предками Драгоманова у селі Монастирські Будища (тепер Малі Будища). Вона не дожила до кончини атеїстичних часів зовсім трішки, тож судилище, яке над нею вчинили вже у 1985 році, ще більше приголомшує жорстокістю та нецивілізованістю вчинку. Лише третій  вибух виявився настільки потужним, щоб зрушити церкву з місця. Вона злетіла над селом у повітря цілісінька, аж ніби хотіла  подивитись і на своїх кривдників, і на німих захисників востаннє, а вже потім впасти на землю руїною.

А які знавіснілі тортури пережив Свято-Успенський собор!.. На місці того храму, що пам’ятав Михайло Драгоманов, того, на який виходили вікна Гадяцького повітового училища, в котрому навчався майбутній вчений, тривалий час діяв танцмайданчик, потім – літній кінотеатр. Відновили собор у кінці 1990-х… Оце, здається, настільки ж понівеченими, як самі храми, були на той час і долі людей, які попри все залишались втіленням національної духовності. Сьогодні триває праця з відновлення – церков, імен, істинного змісту подій, але якою б сумлінною вона не була, очевидно й те, що багато втрачено непоправно.

Екскурсія

Літературний музей родини Драгоманових у Гадячі на початку 1990-х задумувався як меморіальний, однак не збулось: тодішні господарі відбудованого на знаменитому подвір’ї обійстя продати його не погодились, пізніше, коли надумали, грошей на цю покупку не віднайшлось, та й музей за теперішньою його адресою уже працював, приймав відвідувачів. До речі, невдовзі на нього все ж чекає переїзд: тільки-но в місті добудується й відкриється краєзнавчий музей, “драгоманівці” стануть його окремим відділом. Поки що ж всім, хто цікавиться й славною історією козацького міста, й гадяцьким періодом життя Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, а також частої гості у маминій садибі в урочищі “Зелений Гай” Лесі Українки, – будь ласка, на екскурсію до Вікторії Валентинівни Левицької.

Гадяцький період життя родини коренями сягає часів Богдана Хмельницького – яскравих постатей, цікавих подій стільки, що непідготовленому відвідувачу точно запаморочиться в голові. Зібраний уже в нинішні часи інформаційний матеріал має і неспростовний позитив: безболісно відшаровує нав’язані радянською освітою стереотипи сприйняття класиків. Тут же рідкісні експонати – статуетка єгиптянки, що належала Лесі Українці, фрагмент зробленої руками поетеси вишивки, оригінали кількох праць Михайла Драгоманова…

Про що запитують у музеї його справжні відвідувачі  (не ті, які прийшли в його стіни тільки тому, що готують з відповідної теми курсову роботу)? Журналісти вимагають “родзинок”, того, чого не відшукаєш в Інтернеті, цілком справедливо зауважує Вікторія Валентинівна й відразу ж додає, що за фахом покликана апелювати винятково історичними фактами, а вони, як відомо, позбавлені емоційно-сенсаційного забарвлення. Надміру цікаві відвідувачі ще не можуть заспокоїтися після брудної хвилі “повергнення з Олімпу” українських світочів і по-своєму порпаються в особистому житті “співачки досвітніх вогнів”. І нерідко вже саме тут дізнаються про шлюб Лесі з Климентом Квіткою, про те, що помер він, професор Московської консерваторії, аж у 1953 році, й, можливо, вперше замислюються, що це події не з тих незапам’ятних часів, у світлі яких ми звикли сприймати все, пов’язане з українською класикою, а з доволі не охололого ще й пригадуваного багатьма
минулого… Молодша з Косачів- дітей, Ісидора, дожила в США до 1980-го. А хто з нас знав про її існування?..

Приватний інтерес до життя Михайла Петровича Драгоманова куди слабший, він суттєво підтинається його політемігрантською долею.

Від Гадяча до Софії

У Гадячі промайнуло лише дитинство Михайла Драгоманова. Після місцевого повітового училища продовжив навчання в Полтавській гімназії, потім – на історико-філологічному факультеті Київського університету. Приєднався до осередку свідомо налаштованої інтелігенції “Київська громада”, потужно виступив як талановитий публіцист, який не тільки критикував імперський централізм, а й обстоював ідеї федералізму, української автономії… Серед подій, що ще встигли відбутися в його житті як факти української біографії, – успішний захист дисертації “Імператор Тіберій”, одруження з дівчиною з рідного Гадяча – Людмилою Кучинською…  Кількарічне відрядження від університету за кордон додало переконанням Драгоманова лише впевненості. Й 1875 року, коли на фотокартці молодого доцента Київського університету Олександр ІІ власноручно позначив недвозначний вирок: “Преступник №1”, його пророчі слова, сказані над труною Шевченка під час скорботного шляху Кобзаря з Петербурга до Канева, – “Кожен, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець” – почали збуватися. Звільнений з університету Драгоманов змушений був залишити Україну. Чи думав тоді, що назавжди?..

Але й далеко від рідної землі Драгоманов не затаївся на вичікувальних позиціях емігранта – створив і очолив у Женеві осередок прогресивного українського руху, видавав перший український громадсько-політичний журнал “Громада”, 1878 року, коли в Російський імперії уже на повну силу чавив усе національне Емський указ, поїхав у Париж, де з трибуни літературного конгресу доповідав авторитетній аудиторії про українську літературу. Тісно спілкувався з прогресивними колами Галичини.

Всі троє їхніх із Людмилою Михайлівною дітей – Лідія, Світозар, Аріадна – з’явились на світ уже за кордоном. Їм батьківщиною стала чужина, на яку батьків прирекло вигнання… Останні 6 років життя Михайло Петрович віддав професорській праці в щойно відкритому Софійському університеті в Болгарії. Там його шанують і до сьогодні: погруддя вченого посідає своє почесне місце серед вшанованих у такий спосіб найзначиміших  науковців закладу.

А яким скарбом із унікальних видань є продана університету після смерті чоловіка Людмилою Драгомановою-Кучинською, котрій потрібно було рятувати сім’ю від скрути, “постійна книгозбірня” Михайла Петровича!.. У Софії – й архіви Драгоманова. Тепер вони, звісно, приваблюють дослідників із України. Переважно з Києва, адже в Гадячі ні музейники, ні захоплені краєзнавці про такі далекі подорожі й не мріють. Не поспішають навідати родинне полтавське “гніздо” Драгоманова й науковці з Софії. Зв’язки замикаються на столичних навчальних закладах: Софійський університет – Київський педагогічний університет імені Драгоманова. А шкода – зведені на честь Драгоманових у Гадячі пам’ятники, названі їхніми іменами заклади, вулиці, цілі місцевості точно були б не зайвими для тамтешніх дослідників життя Михайла Петровича. Втім, можливо, болгари просто виявляють дипломатичну обачність: тісне спілкування з гадячанами, певно, само собою розбудило б колись вже порушуване, зокрема й Олесем Гончаром, питання про перепоховання “апостола правди й науки”, про права на його духовну спадщину… Наразі болгари непохитні: відповідного заповіту їхній професор не залишив.

Втім, головної своєї гості, щоправда, не з Софії, а з Будапешта, Гадяч все-таки дочекався. І було це 2003 року, тоді на батьківщину Драгоманових приїхала рідна онука Михайла Петровича – Наталія Драгоманова-Бартаї!

Землячка-гадячанка по знаменитому діду

2003 року, їдучи до Києва на І Міжнародні Драгоманівські читання, Вікторія Валентинівна Левицька й гадки не мала, який у столиці чекає на неї сюрприз. Але згадує, що ще й до безпосереднього знайомства з Наталією Світозарівною, ледве помітивши серед зібрання інтелігентну пані вже досить поважного віку – за вісімдесят, – інтуїтивно відчула наближення знаменної для своєї професійної діяльності події. Тож хіба могла стриматись, дізнавшись, що перед нею – онука їхнього Драгоманова, щоб не запросити її, землячку, в рідне місто. Пам’ятає, як дорогою зупинилися вже на полтавських теренах, і Наталія Світозарівна, фотографуючись у полі серед соняхів,  виголошувала натхненні  слова про подорож на  землю предків…

Але не сповна може зрозуміти трагедію видатного роду той, хто думає, що гілка Драгоманових загубилась у Європах-Америках саме тоді, коли Михайло Петрович опинився на чужині. Після його раптової смерті – у 54 роки – від розриву аорти (говорять, що далася взнаки виснажлива праця) Людмила Драгоманова-Кучинська  повернулася в Київ. Згодом син Світозар певний час ректорствував у будінституті, працював на щойно створеній Олександром Довженком кіностудії, а потім… Потім наздогнав і його час політично-репресивної ізоляції, песимізму й пригніченості. Батько чотирьох дітей залишився без можливості заробити на шматок хліба. Останнім випробуванням для родини став початок Великої Вітчизняної війни. Син, Михайло Світозарович, був серед перших призовників, яких використали як “гарматне м'ясо”. Наталя вийшла заміж за солдата-угорця й поїхала з ним у Будапешт. З іншими членами родини, які й собі подались на захід Європи, вона більше не бачилась…

Наталія Світозарівна до останнього часу була активісткою Товариства української культури в Угорщині, брала участь й у встановленні барельєфа Лесі Українці в Александрійській бібліотеці в Єгипті, й у виданні часопису товариства “Громада”, близько десятиліття підтримувала листування з музеєм Лесі Українки у Новограді-Волинському. Кілька листів надіслала й до Гадяча. Втім, вік бере своє: останніми роками мовчить будапештська адресатка Вікторії Валентинівни Левицької, про те ж саме бідкаються й столичні її знайомі. А діти-онуки Наталії Світозарівни, точнісінько, як і бразилійки Аріадни Світозарівни, – вже інші люди, в їхніх жилах української крові замало. Спонсорувати поїздки Наталії Бартаї її доньки охоче погоджувались, бо ж, хоч на запрошення незалежна Україна і не скупилась, оплачувати поїздки не пропонував ніхто. А от щоб вболівати так, як їхня мати, за землю предків по прадідовій лінії…

***

Отож продовжуємо самотужки відновлювати – церкви, імена, істинний зміст подій, ледве встигаючи вести рахунок уже непоправних втрат… Учимось вшановувати постфактум, так і не навчившись цінувати поки не пізно.