Михайлу Кирпоносу довелося бути учасником громадянської війни, зокрема у складі з’єднань, якими командував відомий червоний комдив Микола Щорс. Відтоді Кирпонос пов’язав своє життя з Червоною Армією. Службу проходив в Україні, Росії. З 1934-го по 1939 рік очолював Казанське військове училище. У листопаді 1939 року його відкликали в розпорядження Головного управління кадрів Генерального штабу Червоної Армії, де він одержав призначення на посаду командира 70-ї стрілецької дивізії, яка входила до складу 7-ї армії і вела бойові дії проти Фінляндії на Карельському перешийку. Саме на це з’єднання було покладено завдання прорвати добре укріплену лінію Маннергейма. Зазнавши величезних, порівняно з фінами, втрат, 70-та дивізія пройшла по льоду Фінської затоки і перерізала шосе Виборг – Гельсінкі. 12 березня 1940 року Фінляндія змушена була підписати мир. 16-ти бійцям дивізії, в тому числі й її командиру М.П.Кирпоносу, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після закінчення Радянсько-фінляндської війни М.П.Кирпонос зробив карколомну військову кар’єру. В квітні 1940 року його призначили командиром 49-го стрілецького корпусу, а через два місяці – командуючим Ленінградським військовим округом з одночасним присвоєнням звання генерал-лейтенанта. Не встиг він освоїтися на новій посаді, як у січні

1941-го після особистої зустрічі зі Сталіним Кирпонос був призначений командуючим Київським особливим військовим округом. У лютому цього ж року Михайлу Кирпоносу присвоєно військове звання генерал-полковника.

Незважаючи на підписаний 1 вересня 1939 року договір про ненапад, Радянський Союз і нацистська Німеччина гарячково готувалися до війни один проти одного. Починаючи з травня 1941 року, в Україну були передислоковані дві армії із Забайкалля, 19-та армія генерала Конєва і частина армії генерала Лукіна з Північного Кавказу, 3-й повітряно-десантний корпус та інші. Будувалися нові лінії укріплення на кордоні з окупованою німцями Польщею, формувалися механізовані корпуси. До кордонів підтягувалися стрілецькі корпуси головних ударних сил Київського військового округу – всього 15 дивізій. І все ж напад нацистської Німеччини на СРСР був несподіваним у першу чергу для партійного і військового керівництва країни. Незважаючи на чисельну перевагу, насамперед у танках і літаках (750 німецьких танків проти 4200 радянських, літаків, відповідно, – 800 проти 2256), війська Південно-Західного фронту (з 22 червня 1941 року так став називатися Київський особливий військовий округ) зазнавали поразки за поразкою. Після розгрому основних сил 6-ї і 12-ї радянських армій в районі Білої Церкви почалася героїчна оборона Києва, яка тривала 72 дні й зірвала плани Гітлера на блискавичну війну проти СРСР. 21 серпня 1941 року. Гітлер підписав директиву, згідно з якою головним стратегічним завданням до настання зими було вже не захоплення Москви, а захоплення Києва і промислових районів України та Кавказу. Танкова група Гудеріана з московського напрямку повернула на Чернігівщину, а інша танкова група – генерала Клейста – форсувала Дніпро в районі Кременчука і через Глобине, Семенівку, Хорол рушила назустріч Гудеріану. Нависла реальна загроза оточення чотирьох армій Південно-Західного фронту. М.Кирпонос (його штаб знаходився у Прилуках) кілька разів звертався до Сталіна за дозволом відвести війська на лінію ріки Псел й організувати там новий рубіж оборони, але його не отримав. А між тим, 14 вересня в районі Лохвиці німецькі кліщі зімкнулися. Лише 17 вересня Сталін дав наказ відступати. У той же день партійне і радянське керівництво УРСР на чолі з М.Хрущовим вилетіло з Києва до Москви, кинувши армії і Україну напризволяще. 18 вересня радянські війська за наказом залишили Київ, якого німці так і не змогли взяти штурмом. В оточення потрапили чотири радянські армії, зв’язок із якими командування фронтом втратило. Позбавлені керівництва, військові підрозділи перетворилися на некерований натовп. Кожний рятувався як міг: хтось бився з ворогом до останнього, хтось здавався в полон, а хтось проривався до своїх. За приблизними підрахунками українських істориків, результат катастрофи Південно-Західного фронту був таким: із 1,3 мільйона солдатів і офіцерів вирвалися з оточення близько 150 тисяч, у полон потрапили 650 тисяч і загинули майже півмільйона. Але ці жертви не були марними. Без перебільшення можна сказати, що оборонці Києва і війська Південно-Західного фронту врятували Москву від можливого захоплення німцями. Недарма начальник генерального штабу німецького вермахту генерал Кальдер писав, що Гітлер програв радянсько-німецьку війну вже у 1941 році в Україні.

Трагічно склалася і доля генерала Михайла Кирпоноса. Він не захотів скористатися літаком, який мав вивезти його з оточення, залишився вірним Вітчизні й військовому обов’язку. 20 вересня штаб фронту, генерали, офіцери, бійці охорони штабу і декілька підрозділів, всього близько тисячі чоловік, опинилися в урочищі Шумейкове, поблизу хутора Дрюківщина, неподалік Лохвиці. Там вони були оточені німецькими військами і прийняли свій останній бій, який тривав більше доби. Генерал М.Кирпонос спочатку був поранений у ліву ногу, а потім отримав смертельне поранення осколком міни. Його ад’ютант із кількома товаришами поховали командуючого, а самі зуміли вийти до радянських позицій. На місці загибелі М.П.Кирпоноса пізніше була встановлена меморіальна плита з написом: “Тут загинув Герой Радянського Союзу, командуючий військами Південно-Західного фронту генерал-полковник М.П.Кирпонос. Останки перенесені до Києва”. Так трагічно і героїчно обірвалося життя генерала, який не полишив свої війська в оточенні…