А ще вони були молоді, закохані, тож не зважали на тимчасові труднощі, сподівалися на краще. За два роки після знайомства Ірина й Андрій побралися, а вже через рік, у 1990-му, в них народився синочок, якого назвали на честь діда Сашком. Із пологового будинку сина і дружину Андрій Мироненко відвіз у власний дім. Придбати його молодятам допомогли їхні батьки. “Не можна сказати, що тоді життя було легким. Нам доводилося багато працювати й на виробництві, й удома, адже в приватному будинку лише ледачому немає роботи. Та хоч і жили ми бідненько, проте відчували стабільність, упевненість у завтрашньому дні, й це надихало, – згадує Ірина Мироненко. – Ми мріяли про те, що згодом купимо автомобіль. Навіть гроші почали відкладати на ощадкнижку. І втратили усе…”

У 1991 році їхньому синові виповнився рік. Ірина була в декретній відпустці, а Андрій працював за двох. Вони обоє добре пам’ятають події двадцятирічної давнини. “Спочатку в Москві стався путч. На столичних вулицях з’явилися танки. Ми подумали, що буде війна, і стало не по собі, – розповідає Андрій Мироненко. – А за кілька днів Верховна Рада України проголосила Акт незалежності. Звичайно, раділи, адже це закономірно мало статися. Але з’явилося побоювання: що буде далі й як?”

А було й справді важко. Ціни на все стрімко поповзли вгору. В обіг були введені купони – проміжна грошова одиниця між радянським карбованцем й українською гривнею. Україна перетворилася на країну мільйонерів. “Але тих мільйонів, які ми тоді отримували як зарплати чи пенсії, майже ні на що не вистачало. Якось я вирішила підрахувати, яку ж у перекладі на гроші радянського зразка чоловік отримує зарплату. Вийшло, що 7 карбованців”, – розказує Ірина Мироненко про те, як сутужно жилося в перші роки української незалежності.

Невдовзі Ірина, яка потрапила під скорочення, знайшла іншу роботу – на трикотажній фабриці. Щоправда, грошей там теж не платили, але робітники отримували зароблене “натурою”. Від продажу отриманих на зарплату шкарпеток і панчіх люди й жили. Життя змусило торгувати й Ірину. Але настав час, коли не стало й того, а малій дитині потрібні були молоко, сметана. “Що робити? Як прогодувати сім’ю?” – такі тривожні думки роїлися в Андрієвій голові. Вирішив їхати в Москву на заробітки. Сподівався, що привезе гроші, а повернувся звідти ні з чим, бо грошей нечистий на руку роботодавець не заплатив, та ще й здоров’я підірвав – довелося потім лікуватися.

Хтозна, як би й вижили, якби не “остарбайтерські” гроші Андрієвої бабусі. За отримані за примусові роботи в Німеччині під час війни марки Москаленки купили корову, яка деякий час була основною годувальницею родини. Ірина невдовзі залишила роботу й зайнялася домашнім господарством, продавала молоко, сир, масло на базарі. На присадибній ділянці вирощували городину, тож уже не бідували.

У середині 1990-х життя почало потроху налагоджуватися. Андрій влаштувався на роботу, де хоч і невелику, але платили зарплату. А незабаром у родині раділи поповненню – донечці, яку назвали Марією. Вона, на щастя, вже не застала тих часів, коли в більшості українських родин масло на столі було лише у свята, а оселедець вважався делікатесом, як і варена ковбаса, майонез, цукерки. Марія народилася вже в незалежній Україні, нині навчається в школі й мріє про вищу юридичну освіту. Її батьки й старший брат, який закінчив економічний виш, разом створили та керують невеликим підприємством, що спеціалізується на виробництві якісних продуктів харчування. “Важко було зважитися на відкриття власної справи, але почуття відповідальності за майбутнє родини змусило піти на ризик, – Андрій Мироненко згадує, як починав власний бізнес. – Не жалкую, що не лишився на підприємстві, бо його закрили. Але якби свого часу була можливість працювати й отримувати нормальну зарплату, мабуть, не пішов би в комерцію”.

Свого часу синові Андрія й Ірини, Олександрові Мироненку, пропонували роботу за кордоном. Довго думав хлопець, зважував усі “за” і “проти” й зрештою відмовився. Вірить, що, попри усі складнощі, й в Україні можна жити та працювати, забезпечувати сім’ю, адже, як то кажуть, вдома й стіни допомагають. Його сестра, навпаки, мріє про роботу й життя за кордоном. Батьки кількох її однокласників працюють в інших країнах по кілька років і назад повертатися не збираються. От і вона, ще, по суті, підліток, дивиться в бік Заходу, сподіваючись знайти своє щастя там. А брат натомість переконує її, що найкраще все-таки вдома й чужина ніколи рідною не стане. “А щоб життя в Україні стало кращим, треба усім над цим працювати: підприємцям – випускати якісні вітчизняні товари, вчителям – прищеплювати дітям почуття патріотизму, чиновникам – не про власну кишеню дбати, а про те, як мудро використати державні гроші на благо ж таки держави”. От якби всі ми, українці, так думали й діяли відповідно, то не ми їхали б світ за очі в пошуках кращого життя, а до нас приїжджали б…