У добрих людей

Оксана Федотівна не хоче й слухати заперечень: розмови – розмовами, а гостей у добрих людей заведено частувати. В обрамленні білих країв тарілочки мед нагадує жовте око ромашки. Береш ложку за ложкою – і фаянсові пелюстки ростуть, видовжуються…

Свіжий – прозорий, чутливий до найменшого дотику – мед нещодавно з пасіки. Оксана Федотівна із задоволенням розповідає, що це діти самі клопочуться біля вуликів, отож продукт не зрівняти з базарним: гарантовано натуральний. А який вони виростили урожай абрикосів! На столі яскравіє щедра гірка вбраних у сонячні шати плодів. Кожна абрикоса – з дитячий кулачок. Хочеш – їж, а хочеш – просто потримай у долоні…

Скільки Оксана Федотівна себе пам’ятає, стільки з нею й були звичайні сільські клопоти: посадити, виростити, зібрати. Найтяжче довелося в дитинстві – допомагала мамі в післявоєнні роки заробляти в колгоспі трудодні. Найбільшою мукою було проривати буряки. Рядки в полі довгі-предовгі, а сходи такі дрібнесенькі… Ставали з молодшим братиком навколішки й тягли ту, послану їм невідомо за чиї гріхи, кару від світанку до вечора. Байдуже, що не слухались і німіли пальчики.

…Пізніше самостійне життя в Полтаві анітрохи не відірвало жінку від землі: потрібно було не тільки їздити допомагати стареньким батькам у Суху Маячку, що в Новосанжарському районі, а й дбати з чоловіком та донькою про свої “міські” городи. Та, власне, все, як у багатьох: хто ставив сім’ю на ноги самотужки, заощаджуючи чи не кожну копійку, знає, що це за нещадна і ненаситна праця.

З посмішкою Оксана Федотівна розповідає, як одного разу, дивлячись на її руки, хтось не стримався й зі здивуванням зауважив, що й не скажеш, що вчителька. Не образилась, не збентежилась: голодне дитинство й напівголодна юність навчили її сповна цінувати і шанувати можливість виростити на землі для своєї родини врожай.

Вчителька-практикантка

До Красноградського педагогічного училища (Харківська область) Оксана вступила відразу по закінченні семирічки. Батьки не могли нарадуватися, що ось донька вже вирвалась із загнаного у ярмо злиднів та непосильної праці колгоспу. Тато, Федот Прокопович, згадує жінка, всім своїм чотирьом дітям так і говорив: “Їдьте вчитися, щоб я не бачив ваших мук”. Оксана поїхала 1950-го.

У Краснограді віднайшли людей, які здавали дівчаткам-студенткам кімнату. Це були дідусь та бабуся, котрі жили в старенькому приватному будиночку, що ще жодного разу не бачив електричного світла… Жовте око гасової лампи сонно стежило за тим, як дівчатка старанно готували вечорами домашні завдання. Раз по раз із темряви виринали ніжно підсвічені слабеньким світлом, ніби засипані квітковим пилком, ще зовсім дитячі обличчя…

Коли наставав час засинати й голова торкалась подушки, над ліжком схилялися важкі від стиглих рясних плодів яблуні й абрикоси з батьківського садка… Це так солодко пахла прив’язана до бильця на ліжку торбинка з фруктовою сушкою. Від теплого літнього аромату танув і найміцніший сон, неприємно смоктало у животі, нагадуючи Оксанці, що знову не пересилила себе й не змогла проковтнути навіть ложки привезеного з дому харчу: то була суміш швидше солі з домашнім вершковим маслом, а не навпаки. Зберігати такий гостинець можна було довго, але втримати в роті… Тож бродити стежками саду, насолоджуючись смаком запечених на сонці солодких плодів, хотілось до самого ранку.

Перша вчительська практика за­пам’яталась Оксані Федотівні доти невідомими відчуттями гордощів за вже безпосередню причетність до професії: ось вона несе додому на перевірку стосик зошитів – щаслива! Дивлячись на серйозну практикантку, можна було подумати, що то під рукою в неї не клопіт на півночі, а брусок щирого золота. У вікна будинку, де юних вчительок поселили, один поперед одного зазирали місцеві женихи, але для них такі невишукані залицяння вже безповоротно перетворилися на “незадовільну поведінку”.

Доленосне знайомство відбулося пізніше – 1958 року, коли Оксана Федотівна мала вже кілька років трудового стажу. В село Ліщинівка Кобеляцького району, де вона тоді працювала в дитячому садочку, приїхав відвідати двоюрідну сестру молодий залізничник Микола Булава. Він працював на Крайній Півночі й на той час якраз перебував у відпустці на батьківщині. Родом Микола Леонтійович – із Машівки. Неймовірно, але їм вистачило з Оксаною Федотівною лише двох тижнів, щоб зрозуміти, що буде в них у майбутньому й золоте весілля (відсвяткували 2008 року), й наступні, ще солідніші, ювілеї. Весілля ж справили скромно – розписалися, посиділи за столом із друзями-рідними та й зібрали в дорогу до Іркутської області речі – єдину дерев’яну валізку.

– Незадовго до знайомства з Миколою Леонтійовичем у розмові з мамою я зізналась, що хотіла б поїхати кудись далеко-далеко… І от ніби сама собі й напророчила, – говорить жінка.

Події в житті молодих людей розвивалися швидко, але зовсім не поспіхом: навіть “ти” Микола Булава сказав Оксані вже як дружині – після того, як взяли шлюб.

Від уроку до уроку

Селище Турма, що в Іркутській області, не стало для подружжя другою батьківщиною. Від самого початку роботи в суворих умовах Півночі Булави були налаштовані на повернення в рідні краї. Тож, коли через п’ять років уже збирались назад і Миколі Леонтійовичу як залізничнику дозволили безкоштовно перевезти товарним потягом на місце призначення своє майно, вантажити, окрім залізного ліжка та пічки-буржуйки, було нічого. Десять діб тривала для родини дорога додому, і поверталися в Машівку вони вже втрьох – із донькою Наталочкою.

Серед багатьох привезених Оксаною Федотівною на батьківщину педагогічних спогадів назавжди залишився й той, що повертає її на урок у четвертий клас турмської семирічки… Де він тепер, той вразливий хлопчина Льоша, і чи пам’ятає свої перші почуття?..

– Я ходила між партами, коли діти записували у свої “словнички-помічнички”, здається, складні для написання слова… А тут раптом впало в око, що в Льошиному зошиті зовсім зайве слово – ім’я дівчинки… Це вже потім, коли я бігла за ним по зимовій тайзі, зрозуміла, що змусило малого кавалера притьмом вискочити після мого зауваження з класу. Виявилось, що я прочитала його таємницю…

З 1968 року для Оксани Федотівни почались вчительські будні вже в Полтаві. Перебратися з Машівки до обласного центру їм хотілося ще й тому, що Микола Леонтійович щодня їздив сюди на роботу – на залізницю. І знову довелось майже заново ставати на ноги: кооперативну квартиру отримали в кредит. Невдовзі в подружжя народилась друга донеч­ка Іра, та, на жаль, дуже короткий був відміряний їй земний вік…

І, може, саме через ту страшну материнську втрату в учительки Оксани Федотівни, попри її “золоте правило” ставитись до всіх учнів однаково, не виокремлювати “любимчиків”, серце більше лежало до слабеньких, до тих, хто справді потребував опіки. Двадцять років вона пропрацювала вчителькою початкових класів у Полтавській середній школі №20. Скільком дітям була за цей час другою мамою, якщо в кожному класі навчалося близько 45 учнів! Тепер уже вони повиростали, мають своїх дітей, але Оксану Федотівну не забувають. Найщиріші в своїх почуттях, звісно, колишні шибайголови.

– Так якось дивно воно в житті складається, – розмірковує жінка, – що саме ті, кого важко втихомирити в школі, виростають доброзичливими й відвертими людьми… Жодну дитину, яку навчала, не можу забути: стираються з пам’яті прізвище, ім’я, але обличчя – ніколи… Буває, дякую, що і мене пам’ятають. А вони: “Ну як вас можна забути?”

…Дорослі внуки, маленький пра­в­нук – це надбання, що додають і радості, й віку. Оксана Федотівна на пенсії з 1991 року, Микола Леонтійович і в свої майже вісімдесят не уявляє життя без залізниці, й досі він – станційний працівник. Клопочуться, дбають. Ніби відпочинок – то взагалі не їхня станційна зупинка, не з їхнього життєвого розкладу предмет.