Та чи побачимо ми колись цю славу Господню? Так, побачимо, стверджує святитель Інокентій Таврійський, оскільки Господь в останній великій молитві Своїй Сам молив про це Отця Свого: “Бажаю Я, Отче, щоб і ті, кого дав Ти Мені, там зо Мною були, де знаходжуся Я, щоб бачили славу Мою, яку дав Ти Мені…” І Ангели Господні, що явилися після Вознесіння Апостолам, свідчили, що Господь прийде до всіх нас останнього дня таким же чином, як щойно бачили Його Вознесіння на Небо. Тож будемо навіть учасниками слави Господа, якщо тільки зробимо себе достойними. Адже Він для того і вознісся на Небо, щоб приготувати його до прийняття всіх істинних послідовників Своїх: “Багато обителей у Отця Мого; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас. А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де буду Я, були й ви”.

Але є тільки один шлях, яким нам можна досягти висоти святої слави, – це шлях Господній. Він пролягає не з Фавору (де Господь ще за земного Свого життя просіяв, преобразився у славі Своїй, а Апостоли пережили несказанне відчуття щастя), а з Єлеону; а до Єлеонської гори треба йти через Гефсиманію і Голгофу (де Господь був зраджений і розп’ятий).

Істинний християнин за будь-яких обставин життя пам’ятає, що він – нащадок Неба, і діє відповідно до свого призначення. Вдивляючись у його життя, кожен помітить, що він живе не стільки теперішнім, тимчасовим, скільки майбутнім, вічним, що серце його не в цьому світі й життя його – десь високо, у Бозі. Такими колись здавалися християни язичникам. Але чи багато такого неземного, небесного, Христового в нас? Хай кожен задумається. І якщо віра наша досі примарна, лише на словах, не підкріплена справами, то доки не пізно, доки Господь благословляє, станемо на шлях до Неба, для легкості ходи скинемо вагу гріхів, візьмемо в руки хрест і підемо до свого Спасителя, закликає святитель Інокентій Таврійський.