Світало… Вода ставала все прозорішою, ніжнішою. Іще трішки  й сонце перетворило б Дніпро на святкову парчеву рівнину. Канонерський човен “Смольний” ніс звичне патрулювання, ішов маршрутом від Черкас до Києва. Тиша, втома, плавний рух човна. Бійців, які передали вахту товаришам, зморив сон…
Пробудження було миттєвим і чорним: небо ревло десятками моторів бомбардувальників, вода здіймалася фонтанами вибухів. Командир човна заскочив у рубку й почав телефонувати. Відповіли йому одним словом: “Війна!” То був ранок 22 червня 1941 року.
Тільки-но прозвучала команда “Зенітки до бою!”, перший навідник гармати головного калібру Іван Фесенко зайняв своє місце. За рік служби в армії для нього то був уже звичний наказ – але ж тільки в умовах бойових навчань, коли промахи не означають наближення смерті. Один, другий, третій… Снаряди летіли просто в небо, не влучаючи в бомбардувальники. Аж ось нарешті: один із літаків накренився й, тягнучи за собою шлейф чорного диму, почав падати.
Але нерівний бій тривав недовго. У носову частину човна влучив ворожий снаряд – “Смольний” ішов на дно. Моряки кинулися у воду. Коли ж дісталися до берега, ні Фесенко, ні його товариші не уявляли,  що робити далі…
“Прямою наводкою! Вогонь!”
Потрапивши у підрозділи протитанкової артилерії, Іван Фесенко залишився, як і раніше, навідником: спочатку – на сорокоп’ятці, пізніше – на 76-міліметровій гарматі. Ворог відтісняв радянські війська на схід. Гіркота поразок, відступи… А потім – і пекельні бої на Курській дузі: “Фердинанди”, “Тигри” намагалися взяти в облогу наші Т-34. Плавився метал, за пилом і димом не видно було й сонця. Тисячі солдатів так навіки й залишилися на полі битви, та Іванові Фесенку доля зберегла життя і цього разу.
А потім настав час боїв за Дніпро. Фесенко опинився майже на батьківській землі неподалік Кременчука. До рідних Великих Сорочинців – рукою подати. Та про такі навідини годі було й мріяти. Форсували річку аж під Києвом, у червоній від крові воді… 7 листопада 1943 року столицю України звільнили від ворога.
У січні-лютому 1944-го кипіла Корсунь-Шевченківська битва, що стала для німців “другим Сталінградом”. У Івана Семеновича й досі перед очима ці події. Дивізія, у якій він воював, потрапила в оточення й опинилася ніби на блюдці у ворогів. Бомбардували з повітря, засипали шквальним артилерійським вогнем.
І здавалося, що у змові з фашистами навіть погода: мороз спав, тож талий сніг і земля змішалися у в’язку кашу, яка не те що заважала вправно рухатися, а затягувала, немов болото. З усіх боків рвалися снаряди. Наступали німецькі танки. Дужі сибірські коні, які возили гармату, загинули першими. Доки їздовий шукав їм заміну, солдати намагалися впоратись самотужки: взялися за лямки гармати, налягли на колеса. Довелося розтягти станини й бити прямою наводкою. Тож єдине, що чув крізь гул бою навідник Іван Фесенко, це командирові накази: зліва по танку… справа… вогонь… вогонь…
Один із ворожих танків настільки просунувся вперед, що, здавалось, іще хвилина – й буде біля гармати, з якої  ведуть по ньому вогонь. Нарешті снаряд влучив у башту німецької машини!.. Ні, відлетів рикошетом у бік. Заряджаючий вкинув у затвор гармати інший, ще один… Танк закрутився на місці й розіслав під собою гусінь. Рухатися далі він не міг, але не здавався: дуло машини знову взяло під приціл гармату. Але Фесенко з товаришами випередили – снаряд ударив у танк. Той конвульсивно здригнувся і запалав. Ворога було знищено.
Тим часом їздовий знайшов пару коней. Гармату повезли далі. Втім, уже не як грізну зброю – закінчилися снаряди. Біля Гнилого Тикича, тільки-но перебралися через місток, ледве не потрапили у фашистську засідку. Окопалися. Замаскувалися. А там надійшла й підмога: танки з червоними зірками на баштах…
Та дивізії вже не було: загинула не тільки велика кількість рядових, а й мало не весь командний склад. Мертві назавжди залишились під Корсунем-Шевченківським. Живих переформували по інших підрозділах…
…На лацкані піджака ветерана Великої Вітчизняної війни Івана Семеновича Фесенка – два ордени Слави (1-го та 2-го ступенів). Перший із них  нагадує про пекло Корсунь-Шевченківської битви.
Утверджуючи Перемогу
Наступний виток війни Іван Фесенко пройшов гірськими карпатськими дорогами. На такому рельєфі коні були вже не дуже надійною поміччю. Тож зрозуміло, кому більше – їм чи бійцям – доводилося тягти звивистими стежками гармати. За один із боїв навідник Фесенко був нагороджений орденом Слави 2-го ступеня.
Щоправда, ця звістка наздогнала героя вже на території Чехословаччини. Бої за Прагу точилися ще тиждень після 9 травня 1945 року… Досвідчений навідник, двадцятитрирічний Іван Фесенко, залишався в строю.