Порожні гасла –
порожні хати…
– Михайле Івановичу, кажуть, що за нинішніх реалій сільськогосподарському підприємству ніяк не вижити без інвестора…
– Далеко не завжди інвестор – панацея від усіляких негараздів. Є неписаний закон: якщо можеш вижити без інвестора – виживай. Мені неодноразово надходили доволі привабливі пропозиції від великих агропромислових холдингів. Однак, скажу відверто, – відмовлявся. Ні доля людей, ні соціальні проблеми села інвесторів практично не цікавлять. Їх цікавить земля, бо бізнес більш вигідний у полі. При цьому заради надприбутків нові господарі часто нехтують сівозмінами, внаслідок чого знищується найцінніший гумусний шар грунту, для відновлення якого потрібні десятиліття. Вони вичавлюють із землі максимум, вкладають – мінімум. Окрім того, жоден інвестор не прийшов у район, щоб розвивати тваринництво. Спочатку всі обіцяють, мовляв, будемо розбудовувати ферми. Натомість знищуються залишки ферм, вирізається худоба… У нашому господарстві – понад 300 працюючих. Якщо ліквідувати тваринництво, селяни залишаться без роботи. Хоча тваринництво й не назвеш високорентабельним виробництвом, я не можу цього допустити, адже працюю в господарстві майже тридцять років. Відтоді, як після закінчення Полтавського сільськогосподарського інституту приїхав на роботу в тодішній колгосп імені Гоголя молодим спеціалістом.
– На початку розмови Ви згадали про соціально відповідальне господарювання. Але ж господарство й без того сплачує державі чималі податки…
– Я повністю згоден із тим, що село – колиска України. На жаль, не зовсім вона доглянута. Хотілося б, щоб селяни жили краще. Я бачив якість життя у Полтаві, Миргороді, Великих Сорочинцях – її ж не можна порівнювати! Під час виборчої кампанії їздив по своєму мажоритарному округу. Коли заїхав у глибинку, був прикро вражений: безлюдні вулиці з порожніми хатами, і тільки десь далеко жевріє лампочка… Скільки б красивих слів не говорилося, село вимирає. Разом із ним – і надія на краще життя хоча б для наших дітей. Тому я впевнений, що підтримати село зараз можуть тільки такі господарства, як наше. Якщо не ми, то хто?
– Чим конкретно підприємство допомагає селу?
– Утримуємо Будинок ветеранів, де проживають 15 самотніх людей похилого віку. Колгоспний дитячий садок, на жаль, нині не функціонує. Проте у перспективі сподіваємося відродити його, адже там збереглося гарне типове приміщення, навколо чудова територія. Великосорочинській школі ми безкоштовно виділяємо деякі продукти харчування. Підтримали й тоді, коли декілька років тому постало питання про збереження автосправи. Учні старших класів отримують у школі права водія категорії “ВС”, а це вже – професія. І, скажу вам, 60 відсотків водіїв, які працюють у господарстві, освоїли її саме у школі.
– Невже так гостро стоїть проблема з підготовкою молодих кадрів для села?
– Дуже шкода, що нині втрачено повноцінну систему професійно-технічного навчання. А фінансування того, що від неї залишилося, вкрай недостатнє. Скажімо, на початку минулого року ми придбали новий імпортний трактор. Одразу ж постала проблема – хто на ньому працюватиме? Профтехучилища не мають змоги готувати механізаторів для роботи на сучасній техніці. Де студенту пройти виробничу практику? Великі приватні холдинги їх не приймають, мовляв, комерційна таємниця. Хоча я не розумію, в чому вона полягає, якщо працюєш прозоро, платиш податки, звітуєш. Ми жодному студенту не відмовили. Не можна так поводитися з молодими людьми. Ми всі хочемо, щоб приходив готовий спеціаліст із досвідом, а де ж його набувати?! Я був здивований, коли на заводі в Австрії, де ми купували техніку, побачив школярів. Виявляється, діти після дев’яти класів навчання у школі ще три роки вчаться й водночас працюють на підприємстві, освоюють робітничі професії. А потім вони можуть залишитися на цьому заводі або піти на інше виробництво. Це – справжня підготовка кадрів, перспектива для молоді.
У майбутнє –
з оптимізмом
– Михайле Івановичу, яким є нині “Великосорочинське”?
– Обробляємо 4,5 тисячі гектарів ріллі. Дотримуємося восьмипільної сівозміни, сіємо озиму пшеницю, горох, ріпак, соняшник, сою, кукурудзу на зерно і на силос, інші культури. Для власних потреб вирощуємо овочі. Утримуємо 2 тисячі голів великої рогатої худоби, з них 650 корів, є невелика кількість свиней. Маємо власну кормову базу, отримуємо непогані врожаї та надої молока. У господарстві – дві тракторні бригади, великий автопарк. В останні роки він поповнився двома новенькими імпортними тракторами та кількома комбайнами, які придбали в кредит. Добре служить і стара техніка, що залишилася з часів колгоспу. Працюють бригади будівельників та енергетиків. Є власне токове господарство, млин, олійниця. Люди регулярно одержують заробітну плату, тисяча двісті пайовиків отримують розрахунок за оренду паїв, який ми виплачуємо на рівні трьох відсотків від вартості земельного паю.
– Ми постійно чуємо, мовляв, скоро Україна годуватиме світ. Натомість час від часу стикаємося з продовольчими кризами: то з цукровою, то з гречаною. Та й нещодавні колізії з борошном не додають оптимізму… Якою, на Вашу думку, має бути державна політика, щоб таких ситуацій не траплялося?
– Сільгосппідприємства купують насіння, пальне, мінеральні добрива, засоби захисту рослин за ринковими цінами. Відповідно закладають усе це до собівартості виробленої продукції. У нашій державі якщо дорожчає хліб чи молоко – це проблема. А хіба не проблема, коли щомісяця дорожчає кіловат енергії, який продається в рази дорожче його собівартості? Чи не проблема, що влітку, коли настає час збирати зернові, селянам за безцінь доводиться продавати свій хліб “з-під комбайна”, щоб розрахуватися за пальне? Але ж, як би там не було, всім потрібен хліб і до хліба. На мою думку, державна політика має бути спрямована на формування держзамовлення. Щоб господарства, незалежно від форми власності, здавали державі, скажімо, десять відсотків від виробленого зерна, молока та іншої продукції за собівартістю. Якщо не виробляєш молока, здай більше пшениці, й так далі. Однак держава повинна взяти на себе обов’язки не лише головного покупця зерна та іншої сільгосппродукції, а й головного постачальника пального, мінеральних добрив, засобів хімобробки, насіння. Під державне замовлення давати аграріям дешевші міндобрива, адже вони виробляються в Україні, пальне. Тоді сільгоспвиробник уже з початку року знатиме, що повинен здати державі, наприклад, одну тисячу тонн пшениці за собівартістю, а решту зможе продати за ринковими цінами. Це все цілком реально прорахувати й спрогнозувати.
– Як Ви вважаєте, чи на користь селянам буде зняття мораторію на продаж землі?
– Зараз гроші сконцентровані у певних людей, комерційних структур, які вкладають їх у бізнес. Коли земля стане товаром, в обіг піде велика маса грошей, що, звісно, викличе інфляцію. При цьому гроші від проданої землі отримає приблизно половина населення, яка зараз має земельні паї, а інфляція зачепить усіх однаково. Скільки років ми боролися за незалежність України! І знаєте, я не вірю, що коли земля піде в обіг, то вона залишиться українською. Повірте, бізнес за кордоном тільки й чекає, коли у нас почнеться продаж землі. Оформлятиметься вона, можливо, й на українця, але розпоряджатиметься нею той, хто дав гроші. Яка ж це незалежність? Моє глибоке переконання: земля повинна бути надбанням держави і передаватися лише в користування, а не у власність.
– Михайле Івановичу, то які ж, на Вашу думку, перспективи села?
– Той, хто говорить, що перспектив немає, думає тільки про свої прибутки. Я ж дивлюся у майбутнє з оптимізмом. Запорукою успішного розвитку є наші працьовиті люди. Ми все-таки сподіваємось, що закінчиться довготривала балаканина про долю села і настане час піклування про нього – колиску нації.