За фахом голова Полтавської обласної ради, голова облдержадміністрації Микола Залудяк – інженер-економіст. А за покликанням, як сам іноді підкреслює, – виконроб. Має багатий політичний досвід роботи в партійних і радянських органах, у Верховній Раді минулого скликання очолював постійну комісію з питань екології та раціонального природокористування. За характером – рішучий, здатний брати на себе відповідальність. На початку червня 1986-го разом із кременчужанами-ліквідаторами працював у 30-кілометровій чорнобильській зоні, на гелікоптері зависав над самим горнилом четвертого енергоблока. Завзятий футбольний уболівальник – кременчуцький “Кремінь” і полтавська “Ворскла” пробилися до вищої ліги багато в чому саме завдяки йому. Пише вірші, пісні.
– Миколо Івановичу, власне, з пісень і розпочнемо розмову. Як з’явився задум написати “Білий бузок”?
– Передусім українська пісня була і залишається улюбленою для мене на все життя. Я й сам люблю співати, знаю сотні пісень. А що стосується “Білого бузку”, яку створили спільно з Леонідом Вернигорою і Юрієм Рожковим, то вона справді вийшла із душі, бо згадалися дитинство, рідна хата, а вона не тільки у згадці.
Ще збереглася стара фотографія: на тлі хати під солом’яною стріхою стоять моя мати, бабуся Марія, родичі. А навкруги – білий бузок. Багато, кущі такі по 2–3 метри. Отож усі ці спогади і надихнули на пісню про бузок, про рідну хату. Він і тепер цвіте в моїй душі.
Білий бузок коло хати, –
Згадкою дні золоті.
Поки чекає нас мати,
Поки ми ще молоді.
– Ви задоволені своїм життям?
– Задоволений. Хоча життя мене дуже потерло: ріс без батька, з мамою й хату будували в повоєнні роки. Хата під соломою. Жив там із добрий десяток чоловік. Дід – на печі, баба – на ослоні, а ми – покотом на соломі, на ряднині. Мене рано до школи віддали, бо я 41-го року народження, квітневий, а довкола хлопчаки-переростки. Вони пішли, а я залишився сам. І дуже плакав: “Я теж хочу до школи!” У шість років став першокласником, а десятирічку закінчив у 1957-му. Про подальше навчання і не думав, бо де там мріяти про нього, коли вже доросла людина і треба допомагати мамі. Адже така скрута навколо. І я в райкомі комсомолу взяв путівку і подався до Кокчетавської області, на цілину. Там працював два роки в майстерні, а згодом – водієм. Це була велика школа життя. Але труднощі гартували. Заробивши трохи грошенят, повернувся до матері, рідних – гостинці привіз. Потім – армія. Служив на Балтійському флоті. Спеціальність у мене була цікава – повітряний стрілець-радист. А вже після служби поїхав до Харкова, вступив до автодорожнього інституту. Затим – Кременчук.
– Кар’єру Ви зробили блискучу. То, може, в тому щастя?
– Аж ніяк. Я щасливий не тому, що я керівник. Не в тому річ. У житті дуже багато бачив, пізнав. І воно мене покрутило. Бачив і злидні, й водночас доброту людську. Доброти, слава Богу, було більше. І ніколи не думав, що стану керівником. Всього доводилося добиватися самому. В мене не було нікого, ніякого впливового родича “нагорі”. Родичі всі – сільські люди, які знали тільки роботу.
– Кому Ви цілковито довіряєте в житті?
– Мамі, дружині. Довіряю тим, із ким довелося попрацювати. І в Кременчуці, й у Полтаві, й у Києві є багато людей, які мене знають, яким я довіряю і з якими готовий хоч завтра “в розвідку”.
– Чи є людина, з якою Ви можете поділитися найсокровеннішим?
– Так. Мама. Дружина.
– Нелегка Ваша робота. Ви маєте можливість провести паралелі між керівною роботою за тієї системи і тепер.
– Сьогоднішні умови надзвичайно складні, й робота керівника області не те що важка, вона надзвичайно важка. Адже раніше існувала система, і вона працювала на першу особу. Тоді було якось легше. А нині на керівника регіону покладено стільки обов’язків, що він відповідає практично за все.
– Одне слово, Ви і перший…
– …і останній на цьому рубежі. Тут вже нема на кого сподіватися. Я ні на кого не киваю і не киватиму. Я повною мірою відповідаю за регіон і це добре розумію. Та коли б нам разом із обов’язками дали ще й права – регіонального управління територіями, думаю, це було б на краще.
– Ви піддаєтеся впливу оточення Вашої команди?
– Я відчуваю свою команду в діях, бо це моя команда. І вона сильна. Це – команда професіоналів. Але є рішення, які треба приймати швидко. Тоді я приймаю їх сам.
– Команда сильна, а опозиція? І чи є вона взагалі?
– Опозиція в області таки є. Інше питання – яка вона. Всім відомо, що наше суспільство надмірно заполітизоване. Десятки партій, рухів, об’єднань. Всім не догодиш, та й, власне, навіщо це робити? Україна йде шляхом реформування, і це справа не одного дня і не одного місяця. А вимагають негайно: зроби, щоб краще було жити. А як? Країни йшли до ринку сторіччями. Покоління виростали. Це – еволюційний процес, адже ніде так не було, що революція відразу давала добробут. Український народ витримає, і все воно налагодиться, тільки потрібен час.
– Миколо Івановичу, як Ви себе оцінюєте?
– До жорстоких людей себе не зараховую. Хоча, йшовши по цьому великому шляху, зробив такий висновок: чим м’якший до людей, чим більше їм зробиш добра, від декотрих матимеш у подяку зло. І все ж я вважаю себе не жорстокою людиною. Так, іноді виявляються елементи холерика. Надміру запальний. Буває.
– Ви кажете, що трапляються люди, яким зробиш добро, а вони злом відповідають. Ви жалкуєте за цим?
– Жалкую. Тільки не за тим, що добро робив, а що помилився, душевну енергію марно витратив, а людям, які справді потребують підтримки, не зміг допомогти. Я дуже жалкую, і більше з такими людьми в мене немає бажання мати щось спільне. Я не чиню якоїсь помсти, я їх просто не помічаю. Не можу їм довіряти.
– Що Ви робите в години депресії, душевного спаду?
– Їду на село. Без попереджень, без підготовки тих, до кого їду. Приїжджаю і все. Покажіть щось: що збудували, виростили. Або на завод. Поспілкуєшся і – стрес щезає. До речі, на таке в нас не вистачає часу. І це дуже погано. Це не мітинг зібрати, якусь там демонстрацію з обіцянками, а послухати людей, їхні думки, поради. Це дуже потрібно кожному керівникові.
– Ви буваєте в театрі?
– На жаль, дуже рідко. Та коли прем’єра, йду неодмінно. Дуже люблю театр імені М.В.Гоголя, а ще філармонію, ансамблі “Калина”, “Полтава”, “Краяни”. Я дуже люблю мистецтво… Та на все потрібен час.
– Що читаєте?
– Маю багато книг. Не до всіх доходять руки. А от періодики намагаюся переглядати якомога більше. Без неї не уявляю свого робочого та й вихідного дня. З книг, які особливо запам’яталися останнім часом, можу назвати “Літопис Самійла Величка”. Його читав з олівцем. Це – твір світової ваги. І якби з ним мали змогу ознайомитися всі, то ми інакше глянули б і на наше сьогодення, і на минуле. Бо там написано святу правду. Така література мене дуже приваблює. До речі, щойно видано історію українського гончарства, нариси про Більське городище (там знову розпочато археологічний сезон). Їх хочеться почитати, знати. Адже все це – Полтавщина, Україна.
– Чи вдалося Вам щось зробити важливе, щоб могли сказати: оце зробив я?
– У Кременчуці прожив 22 роки. Звісно, там є чимало об’єктів – втілення моїх задумів: заводи, фабрики, парки, сквери, бульвари, соціально-культурні заклади, школи, палаци культури. Уже є що сказати і про Полтаву. З міською радою, мером Анатолієм Кукобою плідно співпрацюємо. Збудовано лікарню-поліклініку по провулку Залізному на 1200 відвідувачів. Об’єкт, який розвант
ажив цілий район. А що означає реконструкція стадіону “Ворскла”? Він був у аварійному стані. Сьогодні – вже ні. Крім того, ми готуємося до ювілею Полтави. Є план заходів: реконструкція кінотеатру “Полтава” на кіноконцертний зал, відбудова зруйнованого в 1930-ті роки красеня Успенського собору в мальовничому куточку Полтави – на Івановій горі. Є об’єкти і по області – школи, лікарні, газопроводи. У Нових Санжарах врешті збудовано школу, яку зводили десятиріччя. Але спорудили, бо виборці наполягали. Хочеться будувати більше, та мають бути пріоритети. Так, в Опішні на сходці лунали різні пропозиції. Проте люди визначилися, що найпотрібніша лікарня. Так і в Котельві. Це ж не задля іміджу Залудяка. Щоб людям жилося краще.
– А яка Ваша улюблена страва?
– Може, це банально звучить, але український борщ із пампушками. І це ще з дитячих років. Люблю й вареники, але тільки з сиром, солодкі.
– Ви можете своїми руками щось зробити, змайструвати?
– Лопату “без двигунчика” можу тримати, можу електропраску полагодити, інші електроприлади. Люблю і знаю автомобіль, можу відремонтувати його. Навіть із зав’язаними очима.
– Яка найбільша мрія в житті?
– Хотів би дожити до тих часів, коли Україна буде сильною і багатою державою. Хочеться побувати на весіллі онука Миколки, якому незабаром виповниться п’ять років. Хочеться, щоб усі мої рідні були здорові й щасливі.
– Миколо Івановичу, піснею ми почали, піснею, мабуть, і закінчимо. “Білий бузок” Вас, мабуть, окрилив. З’явилося “Перше кохання”.
– Пісню адресовано моїй дружині, а як Вернигора скаже – не знаю. Там є такі слова:
Простіть мене усі, кого люблю,
За те, що пам'ять не стриножу.
Кохання першого не розгублю,
Повік забуть його не зможу.
(“Зоря Полтавщини”
за 5 липня 1997 р.).