Вони лежали розімлілі й незвично натомлені, несміло насолоджувалися цією  дивовижною втомою, спізнаною вперше й іще не усвідомленою, не пережитою, не оберненою на досвід. Те, що сталося, давало їм право не соромитися й такої близькості тіл – нерухомої, але не менш бажаної. Холод іще не зважувався хукнути на них із укритих інеєм кутків хижі, та якби і зважився – вони вже відали, як його знову прогнати від себе. Стихало калатання сердець, лиш руки не знали втоми, не даючи обіймам ослабнути.
Спізнавши одне одного як чоловік і жінка, вони, проте, нічого не знали одне про одного поза тим. Вдячні навзаєм, прагнули розпитувань як підсвідомого пошуку виправдання за скоєне, сподівалися в тих розпитуваннях і відповідях поріднитися також і душами.
– Альтич… – пошепки мовила князівна. – Уперше чую таке найменння. Чому так зовешся?
– Бо я з-над річки Альти. Знаєш про таку?
– Віднині знати йму.
Дотяглася устами до його вуст, завмерла на довгу хвилю, вбирала солод поцілунку тихого, неквапливого, непожадливого. Відірвавшись, награно зітхнула (жінка, вже жінка!), притулилася щокою до Альтичевого плеча.
– І де ж та твоя Альта?
– Альта потече у Трубіж, а Трубіж – у Дніпро. Ми з батьком так допливаємо до Києва.
– А як сюди втрапив?
– На Подолі чимось не сподобався княжому дружинникові. Звелів забрати мене. Три ночі тримали в темній кліті. Аж тут князь намислив їхати на лови. Мені велено було йти загінщиком.
Вона зітхнула – цього разу несамохіть і невдавано. Жаліла хлопця, але не знала, чим зарадити.
– А ти чого Десенка?
– Я теж із-над річки – тієї, що біля Десни великої. Мене мати там і народила. Просто у лодії.
Помовчали. Мабуть же, думали, що раз дістали свої імена від назв річок, то рано чи пізно мали зустрітися в цьому світі, як і води Альти й Десенки – у Дніпрових водах. Вона ще раз торкнулася губами його губ, обкрутилася під хутрами, міцно притулилася до Альтича спиною:
– Грій мене…
І безжурно віддалася сну.
А до нього сон геть не йшов.
Упала тиша на цілий світ, не чути навіть дихання Десенки. Вітер, здається, ущух і вляглася хуга, тільки щось шарудить поза хижею, хтось блукає, аки тать, уже й сам не радий своїй роздобувальницькій невсипущості – оце б йому до теплої господи та в Мойрині обійми…
Альтич і сам ледве дихав. Кліпав у темряву над собою, перед собою, навсібіч, відчуваючи, як поволі полишає його блаженство, уперше спізнане й пережите, відколи топче він ряст. Блаженство минало – зоставалася Десенка, його справдешня жона перед їхньою совістю й богами, – наповзала крізь можливі й неможливі шпарини ночі тінь тривоги – Альтичеві приходило усвідомлення, що враз порушився усталений порядок речей і подій – все тепер сходиться клином на ньому. З нього й нікого іншого буде спитано, і присуд так само буде виголошено йому й нікому іншому.
Ти, недостойний смерд, лежиш нині на княжому ложі, у князівській мисливській хижі, із князевою дочкою, яку самохіть чи невільно, задля її порятунку від смертельної холоднечі чи піддавшись природній хіті, мав за жінку й не думав тоді, чи заслужив і чим заслужив право мати її. Ось вона тулиться до тебе молодим тілом, нерозтраченою вродою, ти зробив її жінкою – а чи зробив щасливою? І чи здобув щастя сам? Де там, де там… Права на неї ти не мав анінайменшого, і про якесь там щастя думати – зась тобі, зась!
Ти виконав князеве повеління, вберіг йому доньку, порятував од смертельного подиху зими – але яким робом? Таким, що за нього прощення тобі не буде. Отож мізкуй і шукай порятунку, якщо жити хочеш, бо двадцята твоя весна може й не настати.
Тать потойбіч стін хижі, либонь, не знаходив стежки додому, товкся й сопів, а далі почав сердито хрипіти, зрештою опинився під дверима й заходився об них тертись абощо.
Альтич відгорнув хутра; рука мовби до крижини доторкнулася. Озирнувся на Десенку – князівна спала так, як сплять немовлята після купелі та маминої груді. На кам'яному виступові печі горів світильник. Альтич узяв його і підійшов до дверей. Відчинив – йому в коліна тицьнулося щось таке, немов клубок шерсті. Придивися й розгледів: то ж мале ведмежа! Звідки воно тут узялося, як? Відбилося від матері й заблукало в хуртовині? Воно й не дивно. Адже таке мело – світу Божого не було видно.
Ведмежа обнюшило Альтича, заскімлило. Альтич узяв зі столу пиво, підніс у дзбані волохатому гостеві – той жадібно вихлебтав, благально глянув на людину. Після котрогось дзбана ведмежа посоловіло роззирнулося, позіхнуло і згорнулося клубком біля людських ніг. Альтич ніяк не міг повірити, що це йому не сниться.
Задум виник у змиг ока. Альтич сирицею від кінської збруї зв'язав попарно лапи ведмежаті й уклав мале звіреня на ложе, відгородивши його спину від Десенкової котроюсь там хутрянкою. Тепер Десенка не змерзне, а як прокинеться, то зв'язаному ведмежаті зуміє дати раду. А там вернуться мисливці. Він же виконав княжу волю, а що далі – про те відають боги.

Князь із ватагою перебудуть шалену ніч під Дніпровою кручею, рятуючись теплом іще не вистиглої води. На світання вони прибудуть до хижі й застануть дивовижну картину – сплять поруч людина і звір: князівна – обличчям до стіни, а писком до дверей – мале ведмежа. Першої миті прибулих пойняв неусвідомлений жах.
– Смерд! – люто скрикнув князь. – Де смерд?! Я з нього власноруч здеру шкуру!
Люди з княжої ватаги після ночі, з якої могли й не вернутися в день і в саме життя, падали з ніг, проте мали гнатися за смердом – втікачем і недолюдком, на голову якого ще треба вигадати кару, що її світ не бачив. Княжі гінці знайдуть Альтича вже аж під Вишгородом – але мертвого, закривавленого, майже розтерзаного. Доки Десенка грітиметься від теплої спини ведмежати, розлючена втратою дитини ведмедиця візьме Альтичів слід і наздожене хлопця; кривава драма звіриної помсти безневинній людині розіграється без свідків.
Десенці про те не скажуть. Скоро вона поїде в далеку Чорногорію, про яку й не чула ніколи раніше, народить тамтешньому цареві сина й назве його Альтичем. Ясночолу і щиросерду, її полюбить чорногорський люд; багатьох народжуваних дівчаток нарекатимуть Десенками або Десанками.
Київський князь раптово зненавидить полювання. Котрогось літа у мисливську хижу побіля Вишгорода поцілить блискавка, хижа згорить дощенту, а наступної весни на місці згарища виросте пижмо й дивина, і сюди радо прилітатимуть дикі лісові бджоли та оси.